— Зачекайте, запитання згодом! У нашому клубі НІКОЛИ не переривають модератора (я тут не лише мандрівний філософ, але й модератор).
Наступні збори відбудуться в дорогому ресторані. Ви будете в темних костюмах, краватках і новому взутті. Жінки — у вечірніх сукнях. Не вульгарних, без стразів. Від вас пашітиме парфумами, а не потом. Ті, кого ви переконаєте прийти, заплатять свою тисячу напередодні. Перед зборами всі підпишуть зобов’язання про нерозголошення того, що вони побачать і почують.
Кожен, хто приводить людину до клубу, отримує чверть його платні, одну восьму з кожного, кого приведе приведений, шістнадцяту — з наступних і так далі.
Згодом доведеться структуризувати клуб, зробити двохрівневі збори й таке інше. Ви будете модераторами структурних ланок й отримуватиме не лише з приведених вами й приведених тими, кого привели ви, але й з загальних прибутків організації. Я вимагаю суворої дисципліни, конфіденційності, солідності. Я забезпечу вам статусність і багатство. Вважайте, що сенс і місія вашого буття знайдені. Іншого не шукайте. Далі — лише розквіт і вдосконалення. Я волів би почути оплески.
Дехто з присутніх справді зааплодував.
— Мало! — закричав чоловік у кріслі. — Так ви нікого не переконаєте! Оплески! Оплески!
Аплодували сильніше.
Він дозволив ставити запитання, ймовірно для того, щоб одразу позбутися скептиків. Юрко був вигнаний миттєво. Льову після деяких вагань, лишили. Я сидів мовчки, але гучно аплодував й випромінював захват — мене цікавили адреси телефони й подробиці.
Як казав один правозахисник, перед тим, як убити людину, спробуй їй сподобатися.
Я зустрів дядька Петра на вокзалі.
— Ave! — сказав він, ступаючи на платформу. — У потязі читав Буркхарда, то він вважає, що можливо, реформа влади, здійснена Діоклетіаном, впровадження тетрархії, спонукалася його марновірством, зокрема попередніми пророцтвами. Вона вдалася, бо він спромігся зашугати своєю містикою інших генералів. Уже на прикладі цього експерименту Костянтин міг усвідомити необхідність нової сакральності для цементування Римського світу.
Цікаво, що на старих грузинських іконах Св. Георгія замість змія зображений Діоклетіан.
Я заперечив:
— По-перше, на іконах з поваленим Діоклетіаном не Святий Георгій, а Дмитро Солунський, і не лише на грузинських, але й на грецьких. По-друге, до нової сакральності Костянтина підштовхнув Христос, а не Діоклетіан.
Проте старий безбожник не здавався:
— Я все ж таки вірю в Діоклетіана.
Ще б пак! Він горітиме в пеклі за те, що каже, а я — за те, що слухаю.
Він хотів їсти, я повіз його до недорогої ресторації біля Бесарабського ринку. Там, зазвичай, харчувався Юрко, й там ми його і надибали. Я представив його дядькові як цеерушника, а він представив нам сорокарічну жінку — напівгрузинку, напівлитвинку, з якою, мабуть, був знайомий добре якщо хвилин тридцять, але вже все про неї знав.
— Я не з ЦРУ! — обурився він. — По-перше в Америці більше двадцяти розвідувальних організацій, крім ЦРУ, по-друге, я працюю в Державному департаменті, готую дипломатів та аташе.
— Ви повинні профінансувати нам заколот, — сказав дядько, — опозиція тупа, Ющенко ні на що не наважиться, але наша таємна організація має чіткий, погодинний план повстання.
— Мій любий френде, — зітхнув Юрко, — вам нині доведеться пережити болісний процес звільнення від ілюзій. Від ілюзій стосовно мене (бодай деяких — я ніколи не був ні розвідником, ні грантодавцем, ні Юрком), стосовно Штатів (вони завжди були за статус-кво) стосовно себе, можливо… Нині на вас очікує прощання з найголовнішою ілюзією юних українців, що нібито за Україну хтось може платити гроші. Отож бо й воно! Для неї все доводиться робити не тільки безкоштовно, але ще й ніхто не подякує, навпаки назвуть провокатором. «Що ти зробив для Неньки?» — питання облитих пивом шмаркачів. «Скільки ти витратив на Неньку?» — запитання до правильних пацанів. От ви, наприклад, скільки витратили?
Питання було незручним, й дядько вдався до контратаки, він розійшовся й тикав у Юрка пальцем:
— Ви все у нас робите так, як робили у Сербії. Там ви звинувачували режим у пригніченні меншин, у нас — журналістів. Західна демократія має дві священні корови — меншини та журналістів, що часто те саме. Отже, режим пригнічує, а західна преса з цього приводу ридає. Далі, у сербській опозиції багато сильних осіб, проте за прапор ви вибираєте найбільш млявого. Те саме робите й у нас: Ющенко — це український Коштуніца.
І там, і там ви застосовуєте однакові заходи деморалізації репресивного апарату. В Югославії армія, якій не дозволяли воювати, зневажала Мілошевича, в Україні міліція, якій не дали в’язати, зневажає Кучму.