Тоді я наважився! Переліз на вулицю й підійшов до таксі, таксист чекав.
Я спитав:
— Ти знаєш мене?
Переважна більшість таксистів мене знала. По загулах і мордобою.
Він відповів:
— Знаю, знаю.
Я нахилився до нього і сказав:
— Я тобі дам сто доларів. Допоможеш мені витягти того придурня. Він напився. Якщо в тебе виникнуть не ті думки й ти луканешся до мусорів, я тобі вичавлю очі. Зараз ходімо.
Він мовчки пішов. Ми перекинули дядька через паркан й відвезли додому.
Вся пригода тривала з годину.
Коли я повернувся до клубу, п’яна, підбодяжена Олена танцювала, в її партнері я впізнав свого приятеля Вовчика.
— Вовчику, — сказав я, — у неї СНІД, я знаю. Заїдеш за мною післязавтра о восьмій, поїдемо цинкувати одного баригу.
Дівчина Наталка повисла на мені ззаду.
— Де ти був?
— У туалеті.
Ми ще потусувалися (я зловив момент й кинув ключі їй до сумочки), а після півночі поїхали до неї. Та сама хвіртка. Ключа від неї вона дістала з поштової скриньки. Подальша ніч не була занадто бурхливою: я швидко заснув.
На ранок вона сказала мені: «Про що ти думаєш?»
Вони завжди це питають.
— Один мій приятель, — сказав я, — жив півроку в Нью-Йорку. Лишень приїхав туди, пішов у лавку й одягнувся там, як мріяв, коли дивився американські фільми, мов негр баскетболіст. Згоден, коли відлітав до Неньки, вже перед посадкою на літак, звернув увагу, що всі чоловіки навколо одягнуті однаково — у джинси та чорні футболки. Найцікавіше те, що й він був одягнений у джинси та чорну футболку. Вони всі поверталися на Батьківщину. Люди не походять ВІД мавп, вони походять НА мавп. З любові до мавпування.
Вона замислилася над цим і сказала:
— Ти тільки не смійся, не знущайся, але в мене живе привид.
— Що ти мелеш?
— Він уночі розкидує по хаті попалені сірники.
Наступного дня накрапав дощ. О восьмій ранку ми сиділи в добряче побитому життям «Опелі», припаркованому між інших автівок на розі Постишева й Автозаводської.
Вовчик — за кермом, я й співкамерник — на задньому сидінні. Співкамерник мав показати баригу. Він казав:
— Спочатку під’їде «кубик» АН 1111 АА, водій залишиться в машині, охоронець підніметься до квартири й за вісім-десять хвилин спуститься з баригою.
Вовчик нудився, його темперамент не годився для зовнішнього спостереження. Знічев’я він діставав співкамерника розмовами:
— Якщо ти такий розумний, як ти лохонувся з цим фацетом, ти ж сам йому все віддав?
— Брате, кожного можна розвести на довірі, — відповів співкамерник (ми підняли його зарано й він весь час позіхав), — скрисятничав на двадцять шість, а заробити ми мали десь по п’ятдесят. Йому зовсім не вигідно було мене кидати… Проте людина зазвичай вчиняє не згідно з вигодою, але згідно зі своєю природою. Робить не те, що для неї було б краще, але те, що їй притаманне.
Ми схильні, наприклад, пояснювати підлощі наших друзів або власні страхом, нездатністю опиратися грошам чи спокусам.
Але найчастіше підлість — єдина справжня причина підлих вчинків. Криса крисятничає не від голоду, а від того, що криса.
— Дивись, яка тьолка! — сказав Вовчик.
Ні «кубик», ні барига все не з’являлися. Тьолка пройшла не обертаючись, а на протилежному боці вулиці зупинився чоловік у шкіряний куртці й дивився в наш бік. Мєнт? А може, охоронець бариги запідозрив нас? Він стояв кілька хвилин, тоді пішов. Але ззаду припаркувалася автівка, й з неї чомусь ніхто не виходив. Коли когось випасаєш, завжди здається, що всі випасають тебе.
Об одинадцятій, так і не дочекавшись, ми поїхали.
Співкамерник полишив нас біля обласної адміністрації (домовилися повторити спробу завтра), а ми з Вовчиком поснідали й пішли до картинної галереї, на рекогносцировку. Він мав зорієнтуватися, а я хотів обрати картину середнього розміру, максимально коштовну, але таку, щоб її неважко було продати.