У музеях треба розмовляти, обговорювати полотна, здійснювати гучну рефлексію. Враження одразу має перетворюватися на спонтанну концепцію. Так цікавіше.
— Блядь, Вовчик, — висловив я свій дискурс, — за що з тобою можна розмовляти? Для тебе й порнушний журнал контекстуально заскладний.
— Чого ти доїбався! — парирував він контртезою.
Утім, мені поталанило: нині в музеї було людно — ще двоє, крім нас. Парочка чоловіків витончено гомосексуального вигляду, підараси, коротше. Й вони розмовляли за мистецтво.
Старший (активний) казав:
— Пейзажі другої половини XIX століття настільки нудні, що навіть веселі картинки імпресіоністів видаються вартісними.
Мистецтво цієї доби й XX століття (інколи дуже якісно) навчилося зображувати нецікаве, непотрібне й нудне. Побутова нудьга, щоденний безсенс — основний предмет тогочасного мистецтва. Вони не мали що малювати, тому малювали ніщо. Навіщо?!
Я переходив за ними по залах, молодший голубок зиркав на мене з цікавістю, але я хотів дослухати. Старший продовжував:
— Здавалося, з появою фотографії маляр мав би перейнятися тим, на що неспроможний фотограф. Натомість маляр викинув таємницю й сенс і заходився вчитися у фотокамери випадковому кадру на вулиці, дерев’яній позі та застиглому виразу обличчя клієнта фотосалону.
Малярство було вбите маляром, а не фотографом.
Лишилися декоративні експерименти «-істів».
Цікаво, що скульптура народилася раніше за малярство й померла на кілька хвилин пізніше за нього.
— Іноді справу рятують військові сюжети, — зауважив молодший. — У них проблискує колишнє натхнення. Певне від того, що війна протилежна буденності. Там митець буває захоплений ЗАВЖДИ НОВИМ буттям.
Він промовляв це вже зовсім відверто, дивлячись на мене. Я добре б’ю (спеціально тренувався) з нижнього положення рук, навіть з кишень. Я зробив до нього півкроку лівою, щоб підлаштуватися під правий бічний, але тут заздзвонила моя мобілка. Це був дядько Петро.
— Під’їдь до Алли Іванівни, — сказав він. — Якнайшвидше.
Він зустрів нас з Вовчиком перед входом кав’ярні й повідомив, що за дві години Норік (останній з місцевих бригадних ватажків, який ще залишився живий і якимсь дивом на волі) матиме дуже конспіративну стрілку з чехами (чеченцями).
Предметом стрілки є ситуація півторарічної давності. Тоді Норіком були проплачені 50 тисяч доларів за вихід на волю двох в’язнів (бригадних бариг) через механізм «умовно-дочасного звільнення». Чехи забезпечували правильного суддю. Ще один фігурант, знайомий дядька Петра, гарантував конструктивну позицію «кума». Справа зірвалася, гроші повернуті не були. Хоча не втрата грошей була основною прикрістю. Саме на тій зоні, з якої хотіли витягти людей Норіка, тоді сидів Дядько Петро. Він міг підтвердити або спростувати деякі обставини.
Він сказав: «Прокатися зі мною. І „пльотку“ прихопи». Видно було, що йому все це не до вподоби. Він занадто недавно звільнився.
Вовчик з’їздив до своєї матері й привіз ТТ. Пістолет 1943 року випуску, при відстрілі на кожній обоймі робив щонайменше одне «утикання», також, інколи не викидав гільзу. З арсеналом у нас тоді була скрута.
— У мене чомусь ніби попалені пальці, — сказав дядько, — болять.
— Мабуть, суєш дівкам куди не треба, — відповів я.
Стрєлка відбувалася за містом, у великій дерев’яній лазні над ставком. Ще там був невеличкий ресторан і стайня. Все працювало лише в сезон, а нині стояло порожнє.
Вечоріло. Зовсім не було вітру. Жовті дерева й темно-сіре небо відбивалися в ставку. Вовчик залишився в машині, а нас з дядьком провели до лазні, до відпочинкової кімнати, де бухають, коли лазня працює. Він сів до столу, поруч з Норіком. Чехи сиділи навпроти — двоє літніх й один зовсім молодий. Ще кілька чехів та людей Норіка вмостилися навколо, було тісно. Я притулився до дверей. Мені було видно одного зі старих чехів та ставок у вікні.
Я не прислухався до слів, лише до тональності розмови. Вона підвищувалася. Я міркував за те, що війна між Чечнею та Москвою закінчилася на користь москалів, проте москалів у Чечні більше немає. А чеченців у Москві — хоч греблю гати. Оці, наприклад, московські.
Терли довго. Все це гнітило мене. Дядько мав би швидше вивалити все, що хотів від нього Норік, й вшиватися звідси. Аби відволіктися, я в голові складав слова у безсенсовий віршик: