За вікном майже зовсім потемнішало. Дядько нарешті встав, попрощався й рушив до дверей. Норік щось плів за поняття. Хто б казав! Він тому й на волі, що примусорьонна потвора!
Тоді чех, якого я бачив з-за спин присутніх, спокійно та якось ніби трохи посміхаючись промовив: «Всі ці ваші поняття нам глибоко чужі. Ми — мусульмани, й судити нас може лише Аллах, що він зараз і зробить».
Дядько зупинився біля дверей, а я витяг шию, щоб краще бачити. Чех дістав револьвер (здається, дешевий бразильський «Таурус»). Я, про всяк випадок, намацав свого пістолета в кишені, й гадаю, не тільки я. Чех, не підіймаючись з місця, витрусив з барабану набої, крім одного, й подав молодому. Той крутнув барабан й впер люфу собі під підборіддя. Як грім пролунав постріл! Усі відсахнулися. Куля вирвала частину черепа й вдарила у стелю. Труп молодого сунувся вбік, але чех його підтримав. «Ось бачте, — сказав він, — як ми вміємо відповідати за свої помилки. А тепер давайте поглянемо, як вмієте відповідати ви…»
Але останнє нас з дядьком не цікавило зовсім. Ми вислизнули з дверей й швидким кроком пішли до машини. Вовчик спав за кермом, постріл його не розбудив. Я штовхнув Вовчика й сказав:
— Поїхали, хутко!
— Що сталося? — спитав він, повертаючи ключ запалення.
— Вовчику, — сказав я, коли ми вже від’їхали на кілометр, — якось у дитинстві я грався у пісочниці й мав там жваве спілкування на предмет «понять». Серед нас був один доросліший, який обвів нас, дітей, млосним поглядом й прорік: «Поняття — це такий комплекс правил, за яким ти завжди будеш неправий».
— А я весь час не міг уторопати, що мені нагадує комплекс європейських цінностей та практика міжнародного трибуналу в Гаазі, — спробував пожартувати дядько Петро.
Я ненавидів дядька Петра. Старого пердуна повсякчас тягне в тюрму, так він хоче туди й мене. Ненавиджу всю цю блатну романтику — тьорки, стрілки, качалки. Ми заїхали до кав’ярні Алли Іванівни, там на дядька очікувала закохана дівчина Олена.
Було б розумно деякий час не світитися в місті. До того ж ми не знали, чим там завершився урок ісламу у Норіка. Я зібрав в усіх мобілки й віддав Аллі Іванівні на зберігання.
— Куди поїдемо?
— Їдьмо до Віталіка! — запропонував Вовчик. — Він сам, батьки вшилися до села (психіатр Віталік не був задіяний у бригадних темах. УБОЗ не став би його трусити по результатах нинішньої стрілки).
Ми купили кілька курей-гриль та горілки в якості антидоту і вломилися до Віталіка.
Ми мовчки їли, рвали підозрілих курей й пили палену горілку. Нарешті дядько Петро вимовив загадкову фразу:
— Мій дідусь жартував сумно. Козу називав сталінською коровою. Гадаю, офірний козел — то тоталітарна священна корова.
Я сказав:
— Нахуй твого Норіка, твоїх чехів і всю вашу йобану субкультуру.
А Вовчик сказав:
— Віталя, в тебе є музон?
Дядько шепотівся з дівчиною Оленою, Вовчик перемикав телеканали, а Віталік переконував мене дати йому грошей на якісь сервери, обіцяв подвійний підйом. «Я подібний на генерального інвестора? — перервав я. — Якщо хочеш підвищити мою самооцінку, почисти мої черевики».
Насправді, нині моя самооцінка ширяла низенько, й над безоднею її утримувало хіба що спиртне. Що я тут роблю? В цьому місті й із цими людьми? Старий пердун дядько Петро — мій єдиний співбесідник. І той незабаром сяде.
Мікроскопічно маленька кількість тих, з ким можна розмовляти. Відчуваєш себе ледь не ірландським ченцем з якогось шостого століття, що закинутий жорстокою долею в околиці такого собі, прости Господи, Аахена посеред дрімучих франків, й від Альп до Скандинавії знайдеться добре якщо десяток таких, які мають алюзії на св. Августина, та й ті не здатні читати, щоб не ворушити при цьому губами.
Треба взяти картину, взяти гроші за баригу, якщо вдасться його вкрасти, й перебиратися до Києва. Буду займатися політикою. Там більше грошей, більше дискурсу та й країну шкода, Кучму геть.
На екрані телевізора Президент давав інтерв’ю кільком журналістам. Чутно не було. Із сі-ді програвача лунав негритянський реп. Вовчик повідомив нам: він точно знає, що Гонґадзе замочили американці.
Дівчина Олена сказала, що Кучма занадто миршавий і що президентом має бути Ющенко, й подивилася на дядька Петра.
— Терпіння, браття! — вигукнув той. — Скоро, скоро вже з’явиться справжній вождь, лідер нації, омріяний новітній Вашингтон, і нам буде нарешті кому стріляти в спину, кого зраджувати і продавати — тобто, вповні реалізовувати свою національну природу!