Всі вже були добряче напідпитку (я теж, але алкоголь занурив мене в депресію), тому розв’язали політичну дискусію на найпопулярнішу тему: «Чи Кучма жид?».
Дядько зауважив:
— Євреї — це ідеологія світу останні 60 років. Заберіть євреїв — і від ісламізму, лібералізму, толерантності та антисемітизму нічого не лишиться. Тому їх треба берегти.
Вовчик був затятий жидоборець, тому абсолютно точно знав, хто стоїть за опозицією. І я зловив себе на думці, що ненавиджу його не менше за дядька Петра. «Ну що ти мовчиш?» — звернувся Вовчик до мене.
— Браття, — прорік я, — ділюся з вами вкрай важливим спостереженням, яке вам потрібно запам’ятати й використовувати у рефлексіях ницої буденності.
Отже, вже в пейзажах та ведутах XVIII століття їхніх авторів цікавило те, що цікавить нас. Вони тащилися з бурхливих потоків, химерних, дерев’яних містків над ними, гір, хмар, античних та середньовічних руїн, самотніх дерев на скелях тощо.
У пейзажах німецьких романтиків не було нічого нового супроти пейзажів французів та італійців попереднього століття, окрім того, що німецькі романтики у свої альпійські пейзажі вписували для масштабу фігурку німецького романтика замість італійських пейзан чи французьких дам.
XVII століття, якщо судити по портретах і подіях — це завершення Середньовіччя. Люди XVIII століття — наші сучасники.
Тут я помітив, що мене давно ніхто не слухає.
Я погано пам’ятаю наступні три дні загулу. Вранці четвертого повернулися батьки Віталіка. Батько, схрестивши руки на грудях, не поглянувши на нас, з високо піднятою головою прослідував до своєї кімнати. А мати спитала: «Де килим?»
У квартирі був розгардіяш, підлога залита якоюсь гидотою, і килима на ній справді не було. Я ще подумав: «От Вовчик молодець, мабуть, сховав, щоб не пошкодили». Він прошепотів мені на вухо: «Килим між ліфтом і сміттєпроводом».
Поки дядько Петро вдягався й ніяк не міг знайти штани, ми з Вовчиком і Віталіком вийшли до ліфту, там у ніші, ближче до сміттєпроводу, справді стояв згорнутий килим.
Я взявся за його верхній край і раптом з жахом відчув під долонею волосся! Жіноче. Дядькова Олена! Скільки я не бачив її — день? Два? У п’яному угарі ми вбили її та й закрутили в килим?
Я багато куди встрявав у житті, але вперше відчув такий жах. Я щось прохрипів хлопцям, ми схопили килим й потягли вниз по сходах. Де ми лишили машину?
Унизу я почув стогін. Ми кинули килим й розгорнули його. Гола скуйовджена Олена підвелась на ноги, огидно кутильгаючи вискочила на двір й побігла геть. Скільки вона стояла загорнута?
Ми повернули килим до хати, витягли дядька Петра (за дівчину він так і не згадав) й поїхали до психлікарні Віталіка прокапатися, щоб якось відійти від запою.
Коли я лежав під крапельницею, і фізрозчин поступово відновлював в мені людське єство, зі мною трапився інсайт. Я зрозумів, що треба красти лише голандське.
Спочатку чогось згадався Вермеєр, той що у Цвінгері. Гадаю, живопис нікому, крім нього, не пробачив би настільки нахабного жовтого кольору та ще й в такій кількості, як на цьому полотні.
Все ж таки геній має право на злочин.
Менше з тим, у третій залі від каси висів чудовий, ідеального розміру натюрморт зі сніданком, написаний Кларою Петерс.
Голандське — це завжди якісно, солідно, зрозуміло, буржуазно, ліквідно.
Не кожен наважиться придбати італійське «Мучеництво святої Агати, в оточенні ангелів, св. Ієроніма й невідомого донатора» розміром 1,5 х 2,30. Натомість натюрморт пасуватиме колекції кожного гарвардського саудита.
Митців-жінок, народжених до двадцятого століття, можна перелічити на пальцях. Жіноче авторство полотна XVII століття підвищує вартість на третину, рівно на стільки ж, наскільки жіноче авторство опускає вартість витвору кінця XX століття.
Дядько був обурений:
— Одну? Лише одну картину?! Біс із ним, нехай не всі, давай намітимо десять найкращих!
— Слухайся мене, — злісно сказав я. — Всі твої творчі плани завершуються в тюрмі. Робитимемо завтра. Я начальник. Не згідні йдуть нахуй.
Ми полишили машину на Комсомольській й не поспішаючи йшли до центру. Холодне сонце нишком визирало з-за хмар, я ворушив ногами опале листя, і на цей звук, на цей запах з-під накопичених гріхів крадькома визирало моє дитинство.
Ображений, вмить постарілий дядько плівся ззаду й бубонів Вовчику:
— Якби Моцарт народився не в Австрії, а в Африці, він міг би до скону розповідати неграм за контрапункт й писати сонати для барабанів — це б нічого не змінило. А ви б питали його: «Ну і де твоя сорокова симфонія?».