— Я, мабуть, залишуся вдома, — сказала Баочай. — Дуже спекотно, та й усі ці п’єси я бачила.
— Там є дві вежі, у них досить прохолодно, — мовила Фенцзє. — Захочете поїхати, я заздалегідь пошлю людей, аби гарненько прибрали, переселили звідтіля ченців, розвісили фіранки, і не велю нікого зі сторонніх туди пускати. Ми з пані вже домовилися про це. Якщо ж ви не хочете, я поїду сама. Дуже вже нудно останніми днями! А домашні вистави мені набридли!
— Я поїду з тобою, — заявила матінка Цзя.
— Це добре, бабусю, тільки мені не зовсім зручно, — зауважила Фенцзе.
— Пусте, — відповіла матінка Цзя, — я розташуюся на головній вежі, а ти на бічній, так що тобі не доведеться про людське око стояти біля мене. Згодна?
— Це ще один доказ вашої любові до мене! — вигукнула Фенцзе.
— І тобі варто було б поїхати, — звернулася матінка Цзя до Баочай, — адже твоя мати іде. Вдома буде так нудно, що мимохіть доведеться спати.
Довелося Баочай погодитися.
Матінка Цзя послала служниць по тітоньку Сюе, звелівши їм також попередити пані Ван, аби взяла з собою дівчат. Пані Ван відмовилась їхати, вона нездужала, до того ж вона чекала звісток від Юаньчунь. Але, довідавшись, що сама матінка Цзя збирається їхати, сказала:
— Мабуть, там буде весело. Нехай усі, хто бажає розважитися, поїдуть разом зі старою пані.
Заледве про це стало відомо в саду, як не стільки панянки, скільки їхні служниці, яким, до речі сказати, не так уже часто вдавалося бувати за межами палацу Жунго, запалали бажанням будь-що-будь з’їздити повеселитися й ужили всіх засобів, аби умовити своїх хазяйок не відмовлятися від запрошення. Таким чином, Лі Вань і всі дівчата, що жили в саду Розкішних видовищ, виявили бажання їхати. Це ще більше втішило матінку Цзя, і вона розпорядилася негайно ж послати до монастиря людей, аби все там гарненько прибрали. Але ми про це докладно не розповідатимемо.
Отже, першого числа біля воріт палацу Жунго скупчилося безліч екіпажів і вершників, зібралася ціла юрба людей.
Палацові слуги й управителі знали, що церемонія влаштовується за велінням гуйфей і до того ж збігається із щасливим святом Початку літа, знали також, що сама матінка Цзя вирушає до монастиря закадити пахощі. Тому вони виявили особливу ретельність і захопили із собою все, що тільки могло знадобитися в такому разі.
От вийшла з дому матінка Цзя й сіла в паланкін із вісьмома носіями. Лі Вань, Фенцзє й тітонька Сюе зайняли місця в паланкінах із чотирма носіями. Баочай і Дайюй їхали в колясці під бірюзовим парасолем із бахромою, прикрашеною перлами й коштовним камінням, а Інчунь, Таньчунь і Січунь — у колясці з червоними колісьми під строкатим парасолем. Потім рухалися служниці всіх панянок і дам. Годувальниця з маленькою Дацзє на руках їхала в окремій колясці. Ще взяли із собою старих мамок і няньок, жінок, які зазвичай супроводжували хазяїв при виїздах, служниць для чорної роботи й різних доручень, загалом, екіпажі запрудили всю вулицю.
Обабіч юрмилися жителі, що бажали подивитися на пишний і врочистий святковий хід. Жінки з бідних родин стояли у воротах своїх будинків, жваво перемовляючись і жестикулюючи.
Раптом далеко попереду загойдалися прапори, парасолі й процесія рушила. Її відкривав юнак, який сидів на білому коні під срібним сідлом. Він тримав у руках повіддя із червоною бахромою й їхав кроком перед паланкіном, який несли вісім носіїв. Огорнена димом пахощів, процесія рухалася за ним. Тишу на вулиці порушував лише скрип коліс та стукіт кінських копит по бруківці.
Коли процесія досягла воріт монастиря Найчистішої порожнечі, почулись удари в дзвін і назустріч у повнім облаченні, супроводжуваний ченцями, вийшов настоятель Чжан. Заздрівши його, Баоюй зійшов з коня.
Заледве паланкін матінки Цзя внесли у ворота монастиря, вона побачила обабіч доріжки статуї богів і наказала зупинитися. Зустрічати її вийшли Цзя Чжень та інші молодші члени роду. Фенцзє та Юаньян, які приїхали раніше, допомогли матінці Цзя вийти з паланкіна.
Але в цю мить сталося замішання: лаоський ченчик років дванадцяти-тринадцяти, який знімав нагар зі свічок, зазівався, а коли хотів утекти й сховатися, потрапив прямо в обійми Фенцзє. Не довго думаючи, та дала йому такого ляпаса, що хлопчик полетів сторчака.
— Паршивець! — крикнула Фенцзє. — Куди тебе несе!
Ченчик забув про впущені щипці й хотів ушитись. Але в цей час неподалік зупинилася коляска, в якій приїхала Баочай. Служниці, що супроводжували її, помітивши нещасного хлопчика, закричали:
— Хапайте його! Ловіть! Бийте!
Почувши галас, матінка Цзя поспішила довідатися, що сталося. Цзя Чжень кинувся дізнаватись. Але в цей час підійшла Фенцзє і сказала:
— Якийсь ченчик наглядав за свічами, та не встиг сховатись, от і здійнявся галас.
— Приведіть цього хлопчика, — наказала матінка Цзя, — і не лякайте його! Адже в бідних родинах дітям не можуть дати пристойного виховання, тому нема чого дивуватися, що він сторопів, побачивши таке пишне й гамірне видовище! Хіба вам не шкода його? Невже ви не подумали про його матір?
Вона звеліла Цзя Чженю негайно виконати її наказ, і той привів переляканого до смерті хлопчика. Стискаючи в руках щипці, той опустився на коліна й поклонився матінці Цзя до самої землі. Матінка Цзя звеліла підняти хлопчика з колін, приголубила, запитала, скільки йому років. Але він тремтів од страху й не міг вимовити ні слова.
— Бідолашний! — мовила матінка Цзя й звернулася до Цзя Чженя: — Відведи його! Нехай йому дадуть грошей на фрукти й більше не кривдять!
Цзя Чжень шанобливо поклонився й відвів хлопчика.
Тим часом матінка Цзя оглянула монастир і здійснила всі належні церемонії. Служники, що перебували за воротами, несподівано побачили Цзя Чженя, що вів маленького ченчика. Цзя Чжень звелів їм, аби дали хлопчикові грошей, і якнайсуворіше наказав не кривдити, після чого піднявся на ґанок і запитав, де управитель.
— Управитель! Де управитель? — пролунали голоси. І відразу ж, притримуючи рукою капелюха, до Цзя Чженя підбіг Лін Чжисяо.
— Тут хоч і просторо, але занадто багато людей, — сказав йому Цзя Чжень, — от і почалася метушня. Тому служників, які можуть знадобитися, залиш на цьому дворі, а інших одішли на інший двір. Кілька людей постав чергувати біля внутрішніх і біля двох бічних воріт на випадок, якщо знадобиться що-небудь передати або принести. Зрозумів? Сюди приїхали всі наші панянки й жінки, так що гляди, щоб сторонні не вешталися.
— Слухаюся! Зрозуміло! — кілька разів шанобливо повторив Лін Чжисяо.
— Можеш іти! — сказав йому Цзя Чжень і знову звернувся до служників: — А де Цзя Жун?
Не встиг він запитати, як відразу побачив сина — той вибіг із бічної вежі.
— Полюбуйтесь! — розсердився Цзя Чжень. — Я стою на пригріві, а він, бачте, сховався в тінь!
Він звелів служникам плюнути на Цзя Жуна. Знаючи круту вдачу Цзя Чженя, служники не насмілилися суперечити, і один із них, хлопчик, підбіг, плюнув Цзя Жуну в обличчя і крикнув:
— Сам пан не боїться спеки! А ви насмілилися сховатися в холодок?
Цзя Жун стояв струнко, не мовлячи ні слова.
Злякалися й інші, що сховалися в тіні, під монастирською стіною, і один за одним непомітно вислизнули з тіні.
— Ну, чого чекаєш? — знову накинувся Цзя Чжень на сина. — Хутко сідай на коня і їдь додому по служниць, які там залишилися. Стара пані й панянки тут, нехай їдуть прислужувати!
Цзя Жун кинувся з двору, волаючи на ходу, щоб подавали коня, а подумки обурювався: «Усі тинялися без діла, а дісталося мені одному!»
— У тебе що, руки зв’язані? — закричав він на слугу. — Коня не можеш подати!
Їхати в місто Цзя Жуну не хотілося, він подумав був посла ти замість себе служника, але не зважився й поскакав сам.
Цзя Чжень тим часом зібрався ввійти в дім, як раптом помітив даоса Чжана, що стояв поруч і з посмішкою звернувся до нього: