— Напевно, Баоюй. Прийшов просити вибачення.
— Не відчиняй! — крикнула Дайюй.
— От і знову ви, панянко, чините несправедливо, — зауважила Цзицзюань. — День жаркий, сонце палить немилосердно, і йому може стати зле. Невже вам його не жаль?
І вона пішла відмикати ворота. Це й справді виявився Баоюй. Запрошуючи його ввійти, Цзицзюань сказала:
— Яка несподіванка! Я думала, ви ніколи більше не наблизитеся до нашого дому!
— Ви готові з усякої дрібниці зробити цілу подію! — всміхнувся Баоюй. — З якого побиту я раптом перестану ходити? Нехай я навіть умру, душа моя по сто разів на день буде з’являтися сюди! Що сестриця, видужала?
— Так-то видужала, тільки душа в неї болить, — відповіла Цзицзюань. — Усе ще гнівається.
— Розумію, — кивнув Баоюй. — І навіщо їй гніватися!
Коли він увійшов, Дайюй лежала й плакала. Варто їй було побачити Баоюя, як самі собою полилися сльози.
— Як ти, сестрице? Видужала? — наблизившись, із усмішкою запитав Баоюй.
Дайюй почала втирати сльози, а Баоюй обережно присів на краєчок ліжка:
— Я знаю, ти все ще гніваєшся, але вирішив прийти, щоб ніхто не думав, начебто ми у сварці. А то почнуть нас мирити й одразу побачать, що ми зовсім як чужі. Ти краще лай мене, бий, роби що хочеш, тільки не будь до мене байдужою! Мила сестрице! Дорога сестрице!
Дайюй спочатку вирішила не звертати на Баоюя уваги й мовчати, але, коли він сказав: «щоб ніхто не думав, начебто ми у сварці» і «зовсім як чужі», вона зрозуміла, що нікого немає дорожчого за неї для Баоюя на світі, і знову заплакала.
— Не треба мене втішати! Я не посмію більше дружити з вами, другий пане, — мовила Дайюй. — Уважайте, що я поїхала!
— Куди ж ти можеш поїхати? — з усмішкою запитав Баоюй.
— Додому.
— І я з тобою, — заявив Баоюй.
— А якщо я помру?
— Тоді я піду в ченці.
Дайюй похнюпилась.
— А я ж бо думала, — сказала вона, — що ти захочеш померти слідом за мною! Навіщо ж молоти дурниці? Адже у вас у родині багато сестер: і старших, і молодших. Скільки ж життів треба мати, щоб ставати ченцем по смерті кожної з них? Усім розповім, що ти тут говорив.
Баоюй зрозумів, що бовкнув зайве, але каятися було пізно. Він почервонів від сорому й похнюпився. Добре, що ніхто не чув їхньої розмови!
Дайюй сердито подивилася на Баоюя й не вимовила більше ні слова. А помітивши, як він почервонів, тицьнула пальцем йому в чоло і з докором сказала:
— Гей ти! Такий... — Але відразу знову зітхнула й заходилася втирати сльози.
Баоюй ішов сюди з твердим наміром відкрити Дайюй свої почуття, а сказав зовсім інше й дуже про це шкодував. Коли ж Дайюй заплакала, він остаточно засмутився й також не міг стримати сліз. Хустки він не захопив і витирав їх рукавом.
Дайюй хоч і плакала, але краєчком ока все-таки стежила за Баоюєм; помітивши, що він витирає сльози рукавом своєї новенької сорочки зі світло-коричневого тонкого шовку, вона, однією рукою притискаючи хусточку до очей, іншою схопила шовкову косинку, що лежала на подушці, і кинула Баоюю.
Баоюй підхопив косинку, витер сльози й узяв Дайюй за руку:
— Не плач, твої сльози розривають мені серце! Краще вставай і ходімо до бабусі!
— Не хочу я більше з тобою знатися! — закричала Дайюй, відіпхнувши його руку. — Ти вже виріс, а все такий же безсоромний, навіть правил пристойності не знаєш!
Не встигла вона це вимовити, як пролунав вигук:
— От і добре!
Здригнувшись від несподіванки, Баоюй і Дайюй швидко обернулися й побачили Фенцзє.
— Бабуся така засмучена, — сказала та. — Звеліла дізнатися, чи не помирилися ви. Я не хотіла йти, запевняла її, що не мине й трьох днів, як усе буде гаразд. Але стара пані обізвала мене ледаркою. Довелося виконати її прохання. Виявилося, що я маю рацію. Адже у вас немає причин для чвар, ви три дні у злагоді, два дні — у сварці. Справді, чим доросліші стаєте, тим більше з вами мороки, як з маленькими. Чому ви вчора наскакували одне на одного, як бійцівські півні, а сьогодні тримаєтеся за руки й плачете? Ну ж бо, ходімте до бабусі, нехай вона заспокоїться!
Вона схопила Дайюй за руку й потягла до виходу. Дайюй покликала було служниць, але ні однієї поблизу не виявилося.
— Навіщо вони? — запитала Фенцзє. — Я сама про тебе подбаю.
Баоюй плівся слідом за ними. Коли, вийшовши із саду, вони прийшли до дому матінки Цзя й постали перед нею, Фенцзє сказала:
— Говорила ж я, що нема чого турбуватися — самі помиряться. Але ви мені звеліли неодмінно піти. Увійшла я й бачу, що вони вже просять одне в одного вибачення й тримаються за руки, та так міцно, як тримає голуба яструб, неможливо відірвати одне від одного. Так що не довелося їх мирити.
Почувши це, всі весело розсміялися. Дайюй мовчки, ні на кого не дивлячись, сіла поруч із матінкою Цзя.
Баоюй не знав, як виправдатися, й звернувся до Баочай, що саме була тут.
— У день народження твого старшого брата я, як на зло, занедужав і не тільки не зміг послати йому подарунки, але навіть поздоровити. Старший брат, напевно, образився за те, що я не прийшов, так ти вже, будь ласка, йому поясни, чому так сталося.
— Чи варто пояснювати, — заперечила Баочай. — Якби навіть ти просто так не пішов, я ні слова б тобі не сказала. А позаяк ти хворів — тим більше. Брати мають довіряти один одному, інакше стануть чужими.
— Добре, що ти мене зрозуміла, сестро, тепер я спокійний, — сказав Баоюй і запитав: — А чому ти не пішла дивитися виставу?
— Не терплю спеки, — відповіла Баочай, — а піти, не додивившися до кінця, якось незручно. От і довелося послатися на слабість і не ходити.
Баоюй зрозумів натяк і трохи збентеживсь, але відразу насмішкувато заявив:
— Не дивно, що тебе порівнюють із Ян-гуйфей. Тільки, по-моєму, ти дещо повніша...
Ледве стримуючи гнів, Баочай з холодною посмішкою мовила:
— Можливо, я й схожа на Ян-гуйфей, але, на жаль, у мене немає брата, якого можна було б порівняти з Ян Гочжуном[249].
Їхню розмову було перервано появою служниці Цзін’ер, що прийшла запитати в Баочай, чи не бачила та її віяла.
— Напевно це панянка Баочай його сховала! — сказала Цзін’ер. — Віддайте мені віяло, добра панянко!
— Прикуси язика! — прикрикнула на неї Баочай. — Не в моїх правилах жартувати над людьми. Краще запитай у дівчаток, із якими ти вічно пустуєш і хихикаєш!
Цзін’ер сконфузилася й утекла.
Баоюй, який знову бовкнув зайве, та ще на людях, остаточно розгубивсь і, щоби приховати зніяковілість, завів балачку із сестрами.
Дайюй раділа, коли між Баочай і Баоюєм почалася сварка, їй і самій дуже хотілося підколоти Баочай, пожартувати з неї, але після приходу служниці Дайюй передумала.
— Сестро Баочай, яку п’єсу ти бачила?
Баочай, однак, розгадала думки Дайюй і з усмішкою відповіла:
— П’єса була про те, як Лі Куй вилаяв Сун Цзяна[250], а потім просив у нього вибачення.
— Навіщо ж переказувати зміст? Сказала б краще, як називається. Невже забула? Адже ти, сестро, добре знаєш і стародавні, і сучасні п’єси, — зауважив Баоюй. — А називається вона «Лі Куй приходить повинитися».
— Ах, он воно що? — глумливо вигукнула Баочай. — Авжеж, ви вивчаєте давнину, тому вам і відомо, що це значить!
Баоюй і Дайюй обоє почервоніли, і їм стало прикро одне за одного.
Фенцзє нічого не зрозуміла, але, дивлячись на вираз облич усіх трьох, з усмішкою запитала:
— Хто ж у таку спеку їсть неспілий імбир?
Усі здивувалися:
— Неспілий імбир? Ніхто не їв...
— Тоді чому у вас такі обличчя, начебто до рота потрапило щось гірке? — запитала Фенцзє, провівши рукою по щоці.
249
250