Баоюй і Дайюй не знали, куди подітися від сорому. Баочай хотіла щось сказати, але, помітивши, як розгубився Баоюй, промовчала й тільки всміхнулась. Інші теж заусміхалися.
Після того як пішли Баочай і Фенцзє, Дайюй звернулася до Баоюя:
— Тепер ти переконався, що є на світі люди ще більш гострі на язик, аніж я! Я ж, із сердечної простоти, завжди намагаюся всім догодити, слова не скажу наперекір.
Баоюй, і без того засмучений уїдливістю Баочай, зовсім зажуривсь і, побоюючись, як би Дайюй знову не образилася, нічого не відповів і пішов.
Сніданок давно закінчився, Баоюй, заклавши руки за спину, тинявся безцільно, але ніде не було ні душі. Ховаючись од спеки, всі відпочивали — і служники, і панове.
Баоюй покрокував у західному напрямку, минув прохідну залу й опинився у дворі Фенцзє. Ворота виявилися замкненими, і Баоюй раптом згадав, що в спекотні дні Фенцзє зазвичай відпочиває опівдні, тому ввійти не зважився. Він звернув у бічну хвіртку й попрямував до будинку пані Ван. Тут кілька служниць дрімали з вишиванням у руках. Пані Ван спала в кімнаті на легкому плетеному ліжку. Біля неї сиділа Цзіньчуань. Вона масажувала собі ноги й, сонна, дивилася на всі боки. Баоюй позаду підкрався й смикнув її за сережки. Цзіньчуань злякано розплющила очі.
— Натомилась? — усміхаючись, запитав Баоюй.
Цзіньчуань ледь усміхнулась у відповідь, знаком звеліла Баоюю вийти й знову заплющила очі. Але піти Баоюю було несила. Він подивився на сплячу матір, потім витяг із сумочки кілька освіжаючих ароматних коржів і засунув їх у рот Цзіньчуань. Та почала їх смоктати, але навіть очей не розплющила.
Баоюй знову потягнув її за руку й тихенько сказав:
— А що, коли я попрошу матінку, аби вона віддала тебе мені, і ми завжди будемо разом?
Цзіньчуань промовчала.
— Неодмінно попрошу матінку, як тільки прокинеться, — вів далі Баоюй.
Цзіньчуань розплющила очі, відсторонилася від Баоюя.
— Навіщо квапитися? Невже не знаєш прислів’я: «Упала в колодязь золота шпилька однаково належить тому, хто її впустив»? Нема чого до мене приставати, піди на східний двір і візьми до себе Цайюнь, служницю твого молодшого брата Цзя Хуаня.
— Навіщо вона мені? — всміхнувся Баоюй. — Адже йдеться про тебе.
У цю мить пані Ван розплющила очі й дала Цзіньчуань ляпас:
— Паршива тварюка! Це ви вчите поганого молодих панів!
Баоюй поспішив ушитись.
Щока в Цзіньчуань горіла, але вона не насмілилася навіть пискнути. Почувши, що пані прокинулася, прибігли служниці.
Пані Ван підкликала Юйчуань і сказала:
— Передай матері, нехай забирає додому твою старшу сестру!
Тут Цзіньчуань упала на коліна й зі слізьми почала благати пані Ван:
— Я більше не буду! Краще накажіть мене побити, тільки не виганяйте, і я вважатиму це небесною милістю. Я десять років служу вам, пані, як же я буду дивитися людям у вічі, якщо ви мене проженете?
Пані Ван, добра натурою, ніколи не била служниць. Але після того, що дізналася, не могла стримати свого гніву й залишилася непохитною, хоч як благала її Цзіньчуань. Тому довелося старій Бай взяти дочку додому. Зганьблена, Цзіньчуань пішла. Але про це мова далі.
А зараз повернімося до Баоюя. Як тільки пані Ван прокинулася, він утік і незабаром опинився в саду Розкішних видовищ. Там теж нікого не було, тільки нещадно палило сонце, дерева відкидали свою тінь на землю та оглушливо тріскотіли цикади. Баоюй повільно брів по саду й раптом біля ґраток троянд[251] почув чи то схлипування, чи то плач. Він зупинився, прислухався: так, за ґратками хтось був.
Треба сказати, що вже настав п’ятий місяць — пора цвітіння троянд. Баоюй обережно розсунув кущі й побачив за ґратками дівчинку. Вона сиділа навпочіпках, щось креслила на землі головною шпилькою й тихенько плакала.
«Невже яка-небудь служниця, як свого часу Чорнобривка, прийшла сюди ховати квіти?» — подумав Баоюй.
Постоявши трохи, він усміхнувся думці, що майнула в голові:
«Якщо вона дійсно здумала ховати квіти, то тут можна сказати: „Дун Ши також супить брови“[252]! Це вже занадто!»
Йому хотілося гукнути дівчинку й запитати: «Ти чому наслідуєш панянку Лін Дайюй?»
Але тут він зрозумів, що дівчинка ця зовсім йому незнайома, що вона не служниця, а одна з тих самих дванадцяти акторок, яких привезли, ще коли до них мала прибути Юаньчунь. Тільки він не міг згадати, які ролі вона грала — молодого героя, молодої героїні, воїна чи коміка.
Баоюй уже хотів запитати, але вчасно спохватився й подумав:
«Як добре, що я знову не бовкнув зайвого! Вистачить і двох разів: і Дайюй розсердилась, і Баочай образилася».
Баоюй ніяк не міг пригадати, що це за дівчинка, і лаяв себе. Вона дуже нагадувала Дайюй: такі ж густі й пишні брови, чисті, як осінні води Хуанхе, ледь примружені очі, ніжне личко, граціозна фігурка. Баоюй не міг відірвати від неї погляду. Аж тут він помітив, що дівчинка зовсім не збирається ховати квіти, а креслить шпилькою на піску ієрогліфи. Уважно стежачи за рухом шпильки, Баоюй намагався запам’ятати кожну риску й кожну крапку і порахував, що в ієрогліфі всього вісімнадцять рис. Тоді він подумки накреслив їх пальцем на долоні й здогадався, що це ієрогліф «цян» — троянда.
Баоюй подумав:
«Сидить біля троянд, напевно розчулилася й захотіла скласти вірші, але цілий вірш одразу скласти не змогла й записала на піску перші два рядки, щоб не забути, — подивимося, що буде далі!»
Дівчинка продовжувала водити шпилькою. Але хоч скільки Баоюй придивлявся, крім ієрогліфа «цян», нічого не побачив.
Дівчинка креслила тільки цей ієрогліф, один за одним, наче одержима. А юнак, що стояв за ґратками, теж немов одержимий, стежив за кожним рухом шпильки.
«Якийсь тягар у неї на душі, — міркував Баоюй. — Видно, вона дуже страждає. І як тільки в такій кволій фігурці вміщаються такі бурхливі почуття? Жаль, що я не можу розділити з нею її горе!»
Ви вже знаєте, що діялося це на початку літа, коли хмаринка, варто їй з’явитися, проливається дощем. От і зараз налетів порив холодного вітру й великі краплини застукотіли по листю.
«Вона на вигляд така слабенька, — промайнуло в голові Баоюя. — Відразу простудиться, якщо промокне».
— Досить тобі писати! — крикнув він дівчинці. — Адже промокнеш наскрізь!
Дівчинка злякано здригнулася й підвела голову. Із-за троянд, які пишно разрослися, Баоюя майже не було видно, до того ж ніжним гарним обличчям він нагадував дівчину. Тому дівчинка сприйняла його за служницю і з усмішкою сказала:
— Дякую за турботу, сестрице. Але хіба тебе дощ не намочить? Адже ти стоїш на відкритому місці!
— Ай! — закричав Баоюй, тільки зараз він відчув, що весь змок.
— Так, недобре вийшло! — мовив він, оглянувши себе з голови до ніг, і помчав у бік двору Насолоди пурпуром, не перестаючи думати про дівчинку, що лишилася під дощем.
Треба вам сказати, що наступного дня наставало свято Початку літа, тому Веньгуань та інші дівчатка-акторки дістали дозвіл погуляти в саду Розкішних видовищ. Баогуань і Юйгуань (одна — на ролях позитивних героїв, інша — позитивних героїнь) прийшли у двір Насолоди пурпуром побалакати й посміятись із Сіжень та іншими служницями. Тут їх і застав дощ. Тоді вони перекрили всі канавки, щоб вода розлилася по двору, замкнули ворота й пустили туди качок, цічжі й інших водяних птахів, зв’язавши їм крила, щоб не полетіли.
Сіжень і служниці саме стояли на терасі й безтурботно сміялися, коли у ворота постукав Баоюй. Захоплені своїми забавами, вони не почули. Тоді Баоюй постукав сильніше.
— Хто там? — здивовано запитала Сіжень, якій і на думку не могло спасти, що Баоюй з’явиться в таку погоду. — У нас нікому відчиняти ворота!
— Це я, — відгукнувся Баоюй.
— Здається, панянка Баочай, — сказала Шеюе.
— Дурниці! — заперечила Цінвень. — З якого побиту панянка Баочай з’явиться в таку негоду?
251
252