— Зараз подивлюся в щілину, — сказала Сіжень. — Може, відчинимо, щоб людина не мокла на дощі?
Сіжень по галереї підійшла до воріт, виглянула назовні, побачила Баоюя, схожого на мокру курку, і кинулася відчиняти, корчачись од сміху.
— Хто б подумав, що це наш пан! Бігти під таким дощем! Та як ти зважився!
Баоюй був до того злий, Що копнув Сіжень ногою в бік, сприйнявши її за одну з дівчаток-служниць. Сіжень застогнала.
— Паршивки! — закричав Баоюй. — Користуєтеся моєю добротою й зовсім розпустилися, сміятися з мене здумали!
Аж тут він побачив, що перед ним Сіжень.
— Ай-я! — вигукнув Баоюй. — Так це ти? Не боляче тобі?
Сіжень ніколи не били й не лаяли, а тут Баоюй її вдарив, та ще при всіх. Вона розсердилась, і в той же час їй було соромно й боляче. Але що тут поробиш!
Вона розуміла, що Баоюй помилився, і через силу всміхнулася, сказавши:
— Ти зовсім мене не вдарив. Іди скоріше, переодягайся!
Сіжень пішла за Баоюєм у дім.
— Ще жодного разу в житті я нікого не вдарив, — роздягаючись, говорив Баоюй. — А сьогодні от до чого розлютився! Але я не знав, що це ти!
Сіжень, перемагаючи біль, знову всміхнулася:
— Я найстарша із твоїх служниць, тому й спитають із мене найбільше. Сподіваюся тільки, що ти більше не битимешся.
— Я ж не навмисно! — виправдовувався Баоюй.
— А хто каже, що навмисно? Адже відчиняти ворота належить молодшим служницям. Але вони так розбестилися, що навіть мене часто злять! Нікого не бояться. Добре б ти одну з них штовхнув ногою! Але цього разу я сама була винувата, не веліла їм відмикати ворота.
Поки вони розмовляли, дощ припинився, Баогуань і Юйгуань пішли. Сіжень, у якої все ще болів бік, лягла, навіть відмовившись од вечері. Роздягнувшись, вона побачила на боці синець завбільшки із чайну чашку й дуже злякалась, але не стала здіймати галасу і незабаром заснула.
Спала Сіжень неспокійно, ввесь час переверталася, охкала. Баоюй також не спав, а коли опівночі почув, як вона стогне, устав з постелі з лампою в руці, підійшов до ліжка Сіжень. У цей час Сіжень кашлянула й виплюнула згусток крові.
— Ай! — скрикнула вона й широко розкритими очима втупилася в Баоюя, але відразу спохватилася: — Ти що?
— Нічого! — відповів Баоюй. — Я почув, що ти стогнеш уві сні, й подумав, що тобі зле. Дай-но я подивлюся!
— У мене паморочиться в голові та якось неприємно в роті, — сказала Сіжень. — Посвіти-но на підлогу!
Баоюй посвітив і побачив на підлозі кров.
— Ой, кепська справа! — закричав Баоюй.
Сіжень також подивилась, і серце в неї завмерло.
Якщо хочете докладно дізнатися, що сталося далі, прочитайте наступний розділ.
Розділ тридцять перший
Ціною зламаних віял купується дорогоцінна усмішка;
загублений цілінь передвіщає з’єднання закоханих
Отже, побачивши на підлозі кров, Сіжень похолола. Їй одразу пригадалися розмови про те, що хто харкає в молодості кров’ю, довго не живе або все життя хворіє.
Від цієї думки всі її мрії домогтися пошани й поваги перетворилися на порох і з очей полилися сльози.
Помітивши, що вона плаче, Баоюй засмутився.
— Ну що з тобою, скажи! — звернувся він до Сіжень.
— Нічого, все добре, — через силу всміхнувшись, відповіла Сіжень.
Баоюй хотів було розпорядитися, щоб підігріли вина й дали Сіжень пігулку «літун» із кров’ю гірського барана, але дівчина, взявши його за руку, сказала:
— Не квапся, переполошиш усіх, а потім говоритимуть, що я легковажна й дурна. І мені незручно, й тобі неприємно. Адже поки ніхто нічого не знає, і не треба здіймати галасу. Краще вранці тихенько послати служника до доктора Вана по ліки — вип’ю, і все пройде. Тоді ні люди, ні духи нічого не дізнаються.
Довелося Баоюю погодитися. Він налив Сіжень чаю, щоб прополоскала рот. Сіжень відчувала незручність тому, що Баоюй за нею доглядає, але сказати йому про це не наважувалась, однаково він її не послухає.
Ледь розвидніло, Баоюй, перш ніж зробити ранковий туалет, розпорядився негайно запросити доктора Ван Цзіженя. Довідавшись, що йдеться всього-на-всього про забите місце, доктор прописав кілька видів пігулок і розтирань і пояснив, як ними користуватися.
Баоюй повернувся до себе і звелів приготувати ліки. Але про це ми не розповідатимемо.
Непомітно настало свято Початку літа. Ворота будинків прикрасили полином, а люди надягли на руки амулети із зображенням тигра.
Опівдні пані Ван запросила на частування тітоньку Сюе з дочкою й дівчат, які жили в саду.
Для Баоюя не залишилось непоміченим, що Баочай неуважна, розмовляє з ним неохоче, причиною, видно, стала розмова напередодні. Пані Ван, у свою чергу, відразу помітила, що Баоюй не в гуморі, але пояснила це вчорашнім випадком із Цзіньчуань і не надала ніякого значення.
Дайюй подумала, що Баоюю просто ніяково через те, що він напередодні скривдив Баочай, і взагалі не звертала на нього уваги.
Фенцзє, всупереч звичаєві, не жартувала й не сміялась, оскільки знала від пані Ван про те, яка неприємна вийшла історія із Цзіньчуань, і сиділа, як і пані Ван, смутна й замислена.
Усі почувалися якось незручно, тому Інчунь і її сестрам також стало не по собі.
Загалом, посидівши трохи, всі розійшлися.
Дайюй завжди бувала рада, коли гості розходилися.
— Збиратися, — говорила дівчинка, — завжди радісно. А розставатися — смутно, тому що приходять думки про самотність. Тому краще не збиратися зовсім. Приблизно те ж можна сказати про квіти. Розцвітуть — ними милуються, відцвітуть — жаль бере дивитися. Так чи не краще їм зовсім не розцвітати?
От і виходило, що для інших радість, для Дайюй — сум.
Баоюй, на відміну від Дайюй, хотів, аби люди ніколи не розставались, а квіти — не відцвітали, але так не буває, і Баоюй, хоча й сумував, розумів, що треба упокоритися.
Після частування в пані Ван усі розійшлися невеселі, чого не можна було сказати про Дайюй. Баоюй, повернувшись до себе, раз у раз зітхав. До нього підійшла Цінвень, аби допомогти переодягтись, але ненароком упустила віяло, і те зламалося.
Баоюй з докором подивився на неї й зітхнув:
— Яка ж ти незграба! Не уявляю, що з тобою буде далі, коли з’явиться власна родина й доведеться господарювати.
— Останнім часом, другий пане, ви не перестаєте гніватися й стежите за кожним кроком служниць, — з усмішкою зауважила Цінвень. — Ви навіть Сіжень ударили, а зараз до мене причепилися. Що ж, бийте мене, топчіть! Подумаєш — віяло! Бувало, розбивали кришталеві вази й агатові чашки — і то ви не гнівались. А зараз через віяло здійняли галас! Якщо ми вам не подобаємося, візьміть собі інших служниць, а нас проженіть! Краще розійтися мирно!
— Навіщо квапитися? Рано чи пізно однаково доведеться розстатися, — мовив Баоюй, затремтівши від хвилювання.
Сіжень, яка була поблизу, поспішила сказати Баоюю:
— Що за розмови ти ведеш? Ні на хвилину відлучитися не можна!
— Треба було раніше прийти, — всміхнулася Цінвень, — тоді все було б гаразд. Адже лише ти вмієш із ним розмовляти! І прислужувати теж. Де вже нам змагатися з тобою! Незрозуміло тільки, чому другий пан копнув тебе ногою в бік. Учора тебе, а завтра нас?
Сіжень спалахнула від сорому й гніву, але не вичитала Цінвень, помітивши, що Баоюй позеленів од злості, а спокійно сказала:
— Дорога сестрице, піди-но погуляй краще! Ми самі у всьому винуваті!
Почувши слово «ми», Цінвень подумала, що Сіжень має на увазі себе й Баоюя, і пустила шпильку:
— Не знаю, хто це «ми», але червоніти через «вас» не хочу. Хоч як би спритно ви обробляли свої дільця, мене не обдурите! Ти така ж служниця, як я, тебе поки ще не величають панянкою, як же ти смієш говорити «ми»?