Коли Лін Дайюй зійшла на берег, там її чекав паланкін із носіями й коляска для багажу, прислані з палацу Жунго.
Від матері дівчинка часто чула, що родина її бабусі не схожа на інші родини. І справді, служниці, які її супроводжували, їли й одягалися не як прості люди. І Дайюй здавалося, що в будинку в бабусі їй доведеться стежити за кожним своїм рухом, за кожним словом, аби не викликати глузувань.
Коли носії внесли паланкін у місто, Дайюй обережно визирнула із-за шовкової фіранки: на вулиці була штовханина, обабіч громадилися будинки, — усе було не так, як у них у місті. Минуло досить багато часу, як раптом на північному боці вулиці дівчинка помітила двох кам’яних левів, що присіли на задні лапи, і величезні ворота із трьома входами, прикрашені головами диких звірів. Біля воріт уряд сиділи щось із десять людей у розкішних головних уборах і дорогому вбранні. Над головними воротами на горизонтальній дошці красувався зроблений великими ієрогліфами напис: «Створений за найвищим велінням палац Нінго».
«От і дім мого дідуся», — подумала Дайюй.
Трохи на захід стояли такі самісінькі ворота, із трьома входами, але це вже був палац Жунго. Паланкін унесли не через головний, а через західний бічний вхід.
На відстані приблизно одного польоту стріли від входу, відразу за поворотом, паланкіни зупинилися, з них вийшли служниці. Четверо служників років сімнадцяти-вісімнадцяти, у халатах і шапках, змінили носіїв і понесли паланкін Лін Дайюй далі. Служниці пішли за ними пішки.
Біля других воріт паланкін опустили на землю, молоді служниці з гідністю відійшли, а підоспілі їм на зміну розсунули фіранки й допомогли Дайюй вийти.
Підтримувана із двох боків служницями, Дайюй увійшла в другі ворота. Обабіч них були розташовані півколом криті галереї, а навпроти височіла прохідна зала, де перед входом стояв мармуровий екран[32] на ніжках із сандалового дерева. Далі одна за одною йшли три невеликі приймальні й, нарешті, головна будівля, а перед нею просторий палац. Спереду стояв панський будинок з п’яти покоїв із різьбленими балками й розмальованими колонами, а з боків — флігелі з терасами — там були розвішані клітки з папугами й іншими рідкісними птахами.
На ґанку сиділи молоді служниці в червоних кофтах і зелених спідницях. Ледь заздрівши тих, що ввійшли, вони кинулися назустріч.
— Нарешті ви приїхали, а стара пані щойно про вас згадувала!
Три з них поспішили до входу й відсунули завісу, що його закривала, у ту ж мить хтось доповів:
— Панянка Лін Дайюй!
Заледве Лін Дайюй увійшла до будинку, як назустріч їй, підтримувана під руки служницями, пішла стара з білим, немов срібло, волоссям. Дайюй відразу здогадалася, що це бабуся, і хотіла поклонитись, але стара стримала її, обняла й зі слізьми на очах вигукнула:
— Моє дороге дитя!
Усі, хто був тут, теж розплакалися. Заплакала й Дайюй. Але враз усі заходились її втішати.
Тільки-но Дайюй заспокоїлася й поклонилася бабусі, та стала знайомити її з рідними.
— Це твоя старша тітка, — говорила вона. — Це — друга тітка. А ось дружина твого покійного старшого двоюрідного брата — пані Цзя Чжу.
Дайюй кланялася кожній родичці, а бабуся тим часом розпорядилася:
— Покличте панянок! З нагоди приїзду дорогої гості з далеких країв нехай не йдуть на заняття.
Дві служниці з поклоном вийшли, і незабаром з’явилися три панянки в супроводі трьох мамок і декількох молодих служниць: одна з панянок була повненька, але зграбна, середнього зросту, з ледь приплющеним носом і смаглявими, як плід лічжи, щоками, загалом, дуже миловидна. Трималася вона скромно й просто. Друга, висока, струнка, з похилими плечима, овальним, як качине яйце, лицем, великими очима й густими бровами, вирізнялася вишуканими манерами й поводилася невимушено, але без тіні розв’язності. Третя була зовсім іще маленька. Шпильки, персні, спідниці й кофти у всіх трьох були однакові. Дайюй підвелася, щоб привітати їх, і вони познайомилися.
За чаєм, що подали служниці, мова йшла про матір Дайюй, про її хворобу, ліки, про похорон. Бабуся засмутилася й сказала Дайюй:
— Я так любила твою матір, більше, ніж інших дочок, а от бачиш, пережила її й навіть не змогла побачитися з нею перед смертю. Це таке горе для мене!
Вона взяла Дайюй за руку й розридалася. Ледве її заспокоїли.
Вишукані манери маленької Дайюй не могли приховати її хворобливого вигляду й млявості рухів. Посипалися запитання:
— Які ти приймаєш ліки? Невже нічого не допомагає?
— Я ніколи не відзначалася міцним здоров’ям, — відповіла Дайюй. — Відтоді, як пам’ятаю себе, завжди приймала ліки. Найзнаменитіших лікарів до мене запрошували. І все даремно. Коли мені було три роки, забрів до нас якось буддійський чернець, з коростою на голові, і порадив батькам віддати мене в монастир. Але вони й чути про це не хотіли. Тоді чернець сказав, що є ще спосіб вилікувати мене: заборонити мені плакати й бачитися з родичами, крім батька й матері. Чернець цей був божевільний, і ніхто не прислухався до його слів. А тепер я весь час приймаю пігулки з женьшеню.
— От і добре, — мовила матінка Цзя, — я звелю приготувати побільше цих ліків.
Цієї миті почувся сміх і хтось сказав:
— Виходить, я спізнилася! Не встигла навіть зустріти гостю з далеких країв!
«Тут усі такі стримані, — подумала Дайюй, — хто ж наважився поводитися настільки безцеремонно?»
І тут із внутрішніх покоїв у супроводі декількох служниць, молодих і старих, з’явилася дуже красива жінка. Вбрана вона була як казкова фея, розшитий візерунками одяг сяяв. Волосся, стягнуте вузлом, було перевите нитками перлів і заколене п’ятьма перловими шпильками у вигляді феніксів, що звернули погляди до сяючого сонця, на шиї — намисто з підвісками, що зображують згорнених у клубок золотих драконів. Атласна кофта, виткана яскравими квітами й золотими метеликами. Поверх кофти — накидка з темно-сірого набивного шовку, що вилискував сріблом, і крепова спідниця з квітами по зеленому полю. Очі ледь розкосі, брови — вербові листочки. У всьому вигляді жінки відчувалася легкість і стрімкість, густо напудрене обличчя було добрим, на щільно стиснутих червоних губах бриніла ледь помітна посмішка.
Дайюй поспішно підвелась їй назустріч.
— Ти її, звичайно, не знаєш? — запитала пані Цзя. — Це наша «колючка», або «перець», як кажуть у Цзіньліні. Називай її Фен-колючка, або Фенцзє.
Дайюй розгубилася, вона не знала, як звернутися до красуні, і сестри прийшли їй на допомогу!
— Це дружина твого другого двоюрідного брата Цзя Ляня.
Дайюй ніколи не бачила цієї жінки, але від матері часто чула, що Цзя Лянь, син старшого дядька Цзя Ше, одружився з племінницею другої тітки, уродженої Ван, що цю племінницю із самого дитинства виховували як хлопчика й дали їй шкільне ім’я — Ван Сіфен.
Дайюй з усмішкою привітала молоду жінку й назвала її «тітонькою».
Фенцзє взяла Дайюй за руку, уважно оглянула, посадила поруч із матінкою Цзя й сказала:
— Бувають же, справді, у Піднебесній такі красуні! Вперше бачу! У ній більше схожості з батьківською лінією, ніж з материнською! Не дивно, що ви так сумували за нею! Бідолашна моя сестричка! Так рано осиротіла!
Вона піднесла до очей хустку й витерла сльози.
— Тільки я заспокоїлася, а ти знову мене засмучуєш, — дорікнула її матінка Цзя. — Та й сестрицю теж. Вона й так утомилася з дороги! Здоров’я в неї слабке. Поговорила б про що-небудь інше!
Сум Фенцзє миттєво змінився веселощами, і вона розсміялася:
— Ваша правда, бабусю! Але я, як тільки побачила сестрицю, про все забула, і радісно мені стало, і сумно. Бити мене треба, дурну!
Вона знову взяла Дайюй за руку і, як нічого не було, запитала:
— Скільки тобі років, сестричко? Ти вже вчишся? Які ліки п’єш? Дуже прошу тебе, не сумуй за домівкою! Зголоднієш або захочеш погратися, скажи мені! І на служниць теж мені скаржся, якщо котрась із них не догодить!
32