— Зрозуміла! — радісно закричала Цуйлюй. — Так от чому сонце називають «тайян», а місяць ворожбити йменують «зіркою Тайінь»!
— Амітаба! — полегшено зітхнула Сян’юнь. — Нарешті!..
— Припустимо, все це так, — не вгамовувалася Цуйлюй. — Але невже комарі, блохи, москіти, квіти, трави, черепиця, цегла й усе інше теж складається з «інь» і «ян»?
— Аякже? Візьмімо, наприклад, листок дерева — у ньому теж є «інь» і «ян»; верхній бік, звернений до сонця, — це «ян», нижній, звернений до землі, — «інь».
— Он воно що! — закивала головою Цуйлюй. — Тепер зрозуміла. Але от ви тримаєте в руці віяло — де в нього «інь» і де «ян»?
— Лицьовий бік «ян», зворотний «інь», — відповіла Сян’юнь.
Цуйлюй лише хитала головою й усміхалась. Їй схотілося запитати про інші речі, але відразу нічого не спадало на думку. Раптом погляд її впав на «золотого ціліня», що висів на поясі Сян’юнь, вона радісно всміхнулася й запитала:
— Панянко, невже й у цілінів є «інь» і «ян»?
— Авжеж. Не тільки в цілінів, але і в усіх інших тварин і птахів — самці належать до «ян», самки — до «інь».
— А ваш цілінь — самець чи самка?
— При чому тут цілінь! — розсердилася Сян’юнь. — Знову дурницю верзеш!
— Ну гаразд, — погодилася Цуйлюй. — А в людей теж є «інь» і «ян»?
— Негідниця! — утратила самовладання Сян’юнь. — Розпустила язика! Забирайся!
— Що ж я такого сказала? — здивувалася Цуйлюй. — Чому мені цього не можна знати? Втім, я все зрозуміла й запитувати більше не буду. Тільки не лайте мене!
— Що ж ти зрозуміла? — хихикнула Сян’юнь.
— Що ви належите до «ян», а я — до «інь», — відповіла служниця.
Сян’юнь розсміялася.
— Чому ви смієтеся? — дивувалася Цуйлюй. — Я ж правду сказала!
— Звичайно, правду! — погодилася Сян’юнь.
— Усі говорять, що панове — «ян», а служники — «інь», — вела далі Цуйлюй, — так невже я не здатна зрозуміти такої простої істини?
— Ти її дуже добре зрозуміла! — з усмішкою підтвердила Сян’юнь.
У цю мить вони проходили повз ґратки, повиті трояндами, і Сян’юнь помітила в траві щось блискуче. Їй здалося, що це золото, і вона звеліла Цуйлюй:
— Піди подивися, що там!
Цуйлюй підняла предмет, що лежав у траві, і радісно вигукнула:
— Спробуємо розібратися, де «інь», а де «ян»?
Її погляд ковзнув по ціліню, що висів на поясі в Сян’юнь.
— Що це? — запитала Сян’юнь і хотіла взяти в Цуйлюй знахідку. Але дівчина швидко завела руку за спину.
— Це — скарб, і дивитися на нього вам не дозволяється! — всміхнулася Цуйлюй. — Тільки дивно, звідки він узявся! У палаці Жунго я нічого подібного не бачила!
— Дай-но глянути, — зажадала Сян’юнь.
— Будь ласка, панянко, — Цуйлюй на долоні простягла їй знайдену штучку.
Це виявився золотий цілінь, трохи більший за той, що висів на поясі в Сян’юнь. Вона схопила його, і серце її чомусь здригнулось, а в душу закралася туга.
— Ви що тут робите на пригріві? — зненацька пролунав голос Баоюя, що наближався до них. — Чому не йдете до Сіжень?
— Я саме до неї йду, — відповіла Сян’юнь, квапливо ховаючи ціліня. — Підемо разом!
Вони попрямували у двір Насолоди пурпуром.
Сіжень стояла на терасі, обпершись об поруччя. Помітивши Сян’юнь, вона кинулася їй назустріч, повела в будинок, посадовила й, не давши їй отямитися, заходилась розповідати про те, що довелось їй пережити відтоді, як вони розсталися.
— Тобі давно треба було приїхати, — зауважив Баоюй, звертаючись до Сян’юнь, — я приготував для тебе цікавий подарунок.
Він почав гарячково шукати в кишенях, потім раптом охнув і запитав Сіжень:
— Ти куди-небудь забрала?
— Що? — здивувалася Сіжень.
— Того самого ціліня, якого я нещодавно приніс.
— Навіщо ти в мене запитуєш? Адже ти носив його ввесь час із собою!
— Загубив! — сплеснув руками Баоюй. — Де ж його шукати?
Він хотів бігти в сад, але Сян’юнь одразу здогадалась, у чому справа, і запитала:
— А давно він у тебе, цей цілінь?
— Три дні, — відповів Баоюй. — Не збагну, де я міг його загубити! Зовсім здурів!
— Чи варто так хвилюватися через якусь іграшку, — сказала Сян’юнь. — Глянь, можливо, цей?
Вона простягла Баоюю ціліня, і той не міг стримати радість, що охопила його.
Якщо хочете дізнатися, що сталося далі, прочитайте наступний розділ.
Розділ тридцять другий
Баоюй, втративши самовладання, виливає свої почуття;
Цзіньчуань, не стерпівши ганьби, збавляє собі віку
Отже, побачивши ціліня, Баоюй невимовно зрадів. Він схопив його обома руками й вигукнув:
— Яке щастя, що він знайшовся! Де ж він був?
— Добре, що це тільки іграшка! — всміхнулась у відповідь Сян’юнь. — А якби ти був чиновником і втратив казенну печатку?
— Печатка — дрібниці! — вигукнув Баоюй. — А от за втрату ціліня я воістину заслужив смерть!
Сіжень налила чаю і, подаючи Сян’юнь, з усмішкою сказала:
— Панянко, я чула, у вас велика радість — виходите заміж. Сян’юнь почервоніла, нічого не сказала й заходилася пити чай.
— Що з вами? — запитала Сіжень. — А пам’ятаєте, кілька років тому, коли ми жили в західних покоях палацу, майже щовечора про це розмовляли! І ви тоді не бентежилися.
Сян’юнь іще густіше почервоніла, але всміхнулася:
— Ну що ти говориш! Адже тоді ми з тобою дружили! А потім, коли померла моя мати і я поїхала додому, тебе віддали Баоюю, відтоді ти сама до мене по-іншому ставишся!
— Нічого не поробиш! — зітхнула Сіжень. — Колись ви називали мене сестрою, я допомагала вам причісуватися й умиватись, а зараз стали гордою панянкою. Як же я можу мріяти про дружбу з вами?
— Навіщо ти мене кривдиш! — вигукнула Сян’юнь. — Мені й на думку нічого подібного не спадало, вмерти мені на цьому місці! Бачиш, яка спека! А я, не встигнувши приїхати, відразу поспішила до тебе! Не віриш, запитай у Цуйлюй. Та й у себе вдома не було хвилини, щоб я не думала про тебе!
— Це був жарт, — в один голос сказали Сіжень і Баоюй. — Не треба засмучуватися!
— Зрозумій, ти мене дуже образила! — мовила Сян’юнь. — А ще кажеш: «Не треба засмучуватися»?!
Вона розгорнула хустку й віддала Сіжень обручку. Сіжень розчулено сказала:
— Я вже дістала подарунки з тих, що ви посилали панянкам! Але ви й справді не забули мене, інакше не привезли б оцю обручку! Тепер я вірю, що ви любите мене, як і колись! Обручка недорога! Але це неважливо, головне — увага!
— А скажи, від кого ти дістала подарунки з тих, що я посилала востаннє? — поцікавилася Сян’юнь.
— Від панянки Баочай, — відповіла та.
— Он воно що, — зітхнула Сян’юнь. — А мені здалося — від Дайюй. Ваших панянок я давно знаю, але жодній з них не зрівнятися з Баочай. Як жаль, що ми з нею не рідні сестри! Якби в мене була така сестра, вона замінила б мені батьків!
Очі її наповнилися слізьми й почервоніли.
— Ну, гаразд, годі! — заходився втішати її Баоюй. — Не треба про це згадувати.
— Але я вже згадала! — сказала Сян’юнь. — Я все прекрасно розумію: ти боїшся, як би сестриця Дайюй не довідалася, що я хвалю Баочай. Адже їй це не сподобається! Вірно?
— Панянка Сян’юнь з кожним роком стає все більш відвертою! — вигукнула Сіжень.
— Зовсім нещодавно я сказав, що з вами важко розмовляти, — зауважив Баоюй, — і не помилився.
— Милий братику, краще помовч, а то слухати гидко, — посміхаючись, мовила Сян’юнь. — Адже розмовляємо ми з тобою — і все добре. Та варто з’явитися сестриці Дайюй — ти відразу губишся.