— Годі жартувати! — перебила їх Сіжень. — А в мене до вас прохання, панянко.
— Яке? — запитала Сян’юнь.
— Я зшила черевики, але не встигла зробити прорізу для вставки кольорових стрічок, — відповіла Сіжень, — два дні прохворіла. Чи не допоможете мені?
— Дивно! — вигукнула Сян’юнь. — У вас у домі всі вміють і кроїти й вишивати! Чому тобі спало на думку звернутися до мене? Адже це справа служниць, варто тобі розпорядитись, і відразу все буде виконано!
— На жаль, це неможливо! — похитала головою Сіжень. — Не кожну роботу доручиш іншим. Невже ви не знаєте?
Сян’юнь здогадалася, що черевики зшито для Баоюя, і посміхнулася:
— Добре, я тобі допоможу. Якщо, звичайно, ці черевики твої! Інакше не стану!
— Ну що ви! — з докором мовила Сіжень. — Якби вони були не мої, невже я посміла б вас турбувати? Черевики мої, чесно вам кажу, і не запитуйте мене більше, я буду дуже вам вдячна.
— Зізнайся, не так уже мало я для тебе робила, — заперечила Сян’юнь, — але зараз ти маєш зрозуміти, чому я відмовляюся.
— Не розумію, — здивувалася Сіжень.
— Хочеш мене обдурити? — закричала Сян’юнь. — Думаєш, я не знаю, як кілька днів тому ти показала одній людині зшитий мною чохол для віяла, а його зі злості порізали ножицями? Чи ти вважаєш, що мене, як рабиню, можна змусити робити все, що завгодно?
— Я справді не знав, що чохол зшила ти, — втрутився в розмову Баоюй.
— Він справді не знав, — підтвердила Сіжень, — я обдурила його. Сказала, що є чудовий майстер, який прекрасно вишиває квіти, і звеліла принести чохол для віяла, щоб порівняти. Сама ж принесла вашу вишивку, начебто це зразок, але копи Баоюй показав її сестриці, та раптом розсердилася й порізала її. Тоді Баоюй зажадав зробити таку ж самісіньку нову вишивку, і довелося мені зізнатися, що чохол вишили ви. Як він каявся!
— Тим більше дивно! — сказала Сян’юнь. — Але на панянку Дайюй гніватися не варто — позаяк уміє різати, нехай сама й шиє.
— Вона не зможе! — зауважила Сіжень. — А якби й змогла, бабуся не дозволила б їй стомлюватися! Доктор уважає, що їй потрібний спокій. Хто ж зважиться її турбувати? За весь минулий рік вона зшила тільки мішечок для пахощів, а цього року взагалі не доторкалася до рукоділля. Хіба я насмілюся її тривожити?
У цей час на порозі з’явився служник.
— Прибув пан із вулиці Сінлун, — доповів він, — і старший пан кличе другого пана Баоюя.
Баоюй одразу зрозумів, що приїхав Цзя Юйцунь, і йому стало не по собі.
Сіжень принесла вихідний одяг. Натягаючи чоботи, Баоюй бурчав:
— Нехай би батько сам із ним розмовляв, а то щораз кличе мене!
— Ти вмієш приймати гостей! — засміялася Сян’юнь, обмахуючись віялом. — Тому батько й кличе тебе!
— Батько тут ні при чому! — зітхнув Баоюй. — Це Цзя Юйцуню я знадобився!
— «У привітного хазяїна немає відбою від гостей», — зауважила Сян’юнь. — Хіба їздив би пан Цзя Юйцунь сюди, якби не твої таланти!
— Гаразд, гаразд! — обірвав її Баоюй. — Немає серед смертних пересічнішого за мене, і я не хотів би підтримувати знайомство з подібними йому!
— А ти не змінюєшся, все такий же! — мовила Сян’юнь. — Адже ти вже дорослий і якщо не хочеш складати іспити на цзюйженя[255] або на цзіньши, то, принаймні, мусиш зустрічатися зі служивими людьми, розмовляти з ними про кар’єру, про державні справи. У майбутньому це допоможе тобі просунутися по службі й придбати вірних друзів! А чого ти можеш навчитися, перебуваючи ввесь час серед жінок?
Баоюю не сподобалися слова Сян’юнь, і він єхидно посміхнувся:
— Сестрице, посиділа б ти краще в сусідній кімнаті! Адже я просто недостойний перебувати поруч із тобою, такою великодосвідченою в життєвих справах!
— Не вмовляйте його, панянко! — втрутилася в розмову Сіжень. — Нещодавно панянка Баочай зробила йому зауваження, так він навіть не дослухав, кашлянув з досади й пішов. Не подумав, що вона може образитися. Панянка Баочай почервоніла від зніяковіння. А якби на її місці була панянка Дайюй! Уявляю собі, скільки було б пролито сліз! Уже тільки за те, що панянка Баочай стрималася, вона гідна поваги! Я гадала, вона розсердиться, але мої побоювання виявилися даремними. Панянка Баочай воістину великодушна. Але Баоюй цього не оцінив і почав її уникати! А от до панянки Дайюй щораз бігає просити вибачення.
— Дайюй ніколи не говорила дурниць! — відрізав Баоюй. — Інакше я давно посварився б із нею!
— Виходить, ти вважаєш, що це дурниці? — запитали Сян’юнь і Сіжень.
Дайюй, треба вам сказати, знала про приїзд Сян’юнь і була впевнена, що Баоюй одразу побіжить до неї й почне розмову про ціліня. Тому вона подумала:
«Останнім часом Баоюй захоплюється читанням приватних життєписів і неофіційних історій видатних людей і знаменитих красунь, які поєднували свою долю за допомогою різних дрібничок: качки із селезнем, феніксів, яшмових обручок і золотих підвісок; хусток і поясів. Ці дріб’язкові штучки сприяли поєднанню закоханих!»
Помітивши в Баоюя золотого ціліня, Дайюй злякалася, що ця дрібничка може віддалити від неї Баоюя, що зробить із Сян’юнь те, про що говориться в любовних романах. Тому вона теж пішла до Сіжень, аби довідатися, що та як, але в кімнату не ввійшла, а залишилася за дверима. Вона не очікувала, що Сян’юнь розпочне розмову про життєві справи, а Баоюй скаже: «Дайюй ніколи не говорить таких дурниць, інакше я давно посварився б із нею!»
Ці слова й утішили, і стривожили Дайюй, і вона мимоволі зітхнула. Авжеж, добре, що в Баоюї вона не помилилася, що він і справді вірний, відданий друг. Але навіщо він так відкрито говорить про свої найзаповітніші почуття? І в той же час дружить з іншими дівчатами! І потім, ці розмови про «золото» і «яшму»! Яшма стосується тільки їх двох. А при чому тут Баочай? Потім Дайюй згадала, що рано осиротіла й, хоча родичі про неї піклуються, вона однаково самотня.
Дайюй жила в постійній тривозі, і це посилювало її хворобу. Лікар сказав, що слабке дихання і недокрів’я можуть призвести до сухот. Значить, їй не прожити довго. Але якби став Баоюй другом її життя, вона не була б така нещасна!
Од цих сумних думок на очі навернулися сльози. Дайюй так і не зважилася ввійти й, утираючи сльози, пішла.
Баоюй тим часом одягся й вийшов з дому. Помітивши попереду Дайюй, що повільно йшла, втираючи сльози, він підбіг до неї й запитав:
— Далеко прямуєш, сестрице? Ти знову плачеш! Хто тебе скривдив?
Дайюй через силу посміхнулася.
— Я не плачу.
— Неправда! У тебе очі мокрі! — Баоюй хотів витерти їй сльози, але Дайюй відсторонилася, сказавши:
— Знову, видно, зібрався вмирати! Нема чого розпускати руки!
— Вибач мені, сестрице, — мовив Баоюй, — це я ненароком! Забув, що йдеться про життя й смерть.
— Чи варто говорити про смерть! — уїдливо зауважила Дайюй. — Хотіла б я знати, що було б з тобою, коли б ти загубив золото або ціліня!
Ці слова зачепили Баоюя за живе, і, підійшовши впритул до дівчини, він запитав:
— Ну що ти без кінця повторюєш те саме? Хочеш розсердити мене чи накликати на мою голову лихо?
Згадавши про недавню сварку, Дайюй пошкодувала про сказане і примирливо мовила:
— Не гнівайся, я не хотіла тебе скривдити. Ну що такого я сказала? Подивись, у тебе від хвилювання навіть усі жили здулися й на обличчі виступив піт!
Вона вийняла хусточку й заходилася витирати Баоюю обличчя. Той довго дивився їй у вічі, а потім сказав:
— Дарма ти турбуєшся!
— А хіба я турбуюся? — здивувалася Дайюй. — Поясни, чому я маю турбуватися?
— Невже ти мене не зрозуміла? — Баоюй зітхнув. — І всі мої почуття марні? А може, я тебе не розумію? Тоді нема чого дивуватися, що ти постійно на мене гніваєшся!..
255