— Я і дійсно не зрозуміла, про які турботи говориш, — запевняла Дайюй.
— Ех, сестрице! — похитав головою Баоюй. — Уже краще б ти мене не обманювала! Але якщо ти дійсно не зрозуміла, про що йдеться, виходить, я не тільки даремно виливав свої почуття, але й обманувся у твоїх. Адже ти хворієш тільки тому, що увесь час про мене турбуєшся. Тобі шкідливо хвилюватися, від цього хвороба загострюється.
На Дайюй ці слова подіяли, як удар грому, до того щирими вони були, вивергнутими із самої глибини душі. Вона хотіла щось відповісти, але не могла, тільки дивилася на Баоюя широко розкритими очима. Баоюю теж хотілось їй сказати багато про що, але він до того розгубився, що слова не міг вимовити.
Так вони довго стояли, потім Дайюй кашлянула, з очей її покотилися сльози, і вона покрокувала геть.
Баоюй кинувся за нею.
— Дорога сестрице, постій! Дозволь сказати тобі хоч слово!
Дайюй відштовхнула його:
— Що ти мені можеш сказати? Я все давно знаю!
І, навіть не оглянувшись, вона пішла далі. Баоюй, оторопівши, дивився їй услід.
Баоюй, треба вам сказати, йшов із будинку з такою поспішністю, що навіть забув віяло, і Сіжень, схопивши його, кинулася за Баоюєм навздогін. Раптом вона помітила, що Баоюй про щось розмовляє з Дайюй, потім Дайюй несподівано пішла, а Баоюй так і залишився стояти на місці. Сіжень підійшла до нього й сказала:
— Як же ти пішов без віяла? Добре, що я помітила й наздогнала тебе!
Баоюй, поринулий у свої думки, навіть не помітив, хто перед ним, і задумливо мовив:
— Дорога сестрице! Зараз уперше я набрався сміливості й хочу відкрити тобі свої почуття, нехай навіть за це мені загрожує смерть! Я теж через тебе хворію, хоча нікому про це не говорю. І, видно, вилікуюсь, лише коли видужаєш ти. Навіть уві сні думки про тебе не залишають мене!
Ці слова здивували Сіжень, але разом з тим вона зніяковіла й злякалася.
— Що це ти говориш? — вона легенько штовхнула Баоюя. — Що з тобою? Чому ти стоїш тут?
Зрозумівши, що перед ним Сіжень, Баоюй немов опам’ятався від сну й густо почервонів. Але нічого не відповів, узяв віяло й вийшов у глибокій замисленості.
Сіжень відразу зрозуміла, до кого були звернені слова Баоюя, і подумала, що добром це не скінчиться. Але що могла вона вдіяти?
— Про що ти тут міркуєш на пригріві? — пролунав зненацька голос Баочай.
— Спостерігала, як билися горобці, — миттєво знайшлася Сіжень і посміхнулася. — Так цікаво!
— А куди втік брат Баоюй? Він був такий схвильований, що я навіть не зважилася звернутися до нього.
— Його покликав батько, — відповіла Сіжень.
— Ай-я! — закричала Баочай. — І навіщо він йому знадобився в таку спеку? Не інакше, як батько гнівається й вирішив дати йому прочухана!
— Не думаю, — заперечила Сіжень, — мабуть, приїхав який-небудь гість.
— Виходить, гість нетямущий, якщо приїхав у таку спеку замість того, щоб сидіти вдома й насолоджуватися прохолодою, — зробила висновок Баочай.
— Цілком з вами згодна, — зауважила Сіжень.
— Що поробляє Сян’юнь? — знову запитала Баочай.
— Нічого особливого. Ми з нею трохи побалакали, і я попросила її доробити черевики, які недавно почала шити.
Баочай оглянулась і, не виявивши нікого навколо, сказала:
— Адже ти розумна дівчина, невже відразу не зрозуміла, що вдома Сян’юнь не дуже-το балують. Це видно навіть по тому, як вона тримається. У них у родині зайвого не витратять, тому вишивальниць не тримають і майже все вишивають самі. Сян’юнь мені не раз натякала, що дуже втомлюється вдома. А коли я прямо запитала, як вони там живуть, вона промурмотала у відповідь щось незрозуміле й на очі її навернулися сльози. Воно й зрозуміло. Адже вона сирота із самого раннього дитинства. Мені так її жаль!
— Вірно, ваша правда! — скрикнула Сіжень і сплеснула руками. — Не дивно, що, коли минулого місяця я попросила її зав’язати для мене кілька бантів у формі метеликів, вона прислала їх лише через кілька днів зі служницею, звелівши передати: «Вибач, що погані. От приїду до вас у гості — тоді ліпші зроблю». Тепер я зрозуміла, що вона погодилася виконати моє прохання лише тому, що незручно було відмовити. Я не уявляла собі, що вдома їй доводиться працювати іноді до півночі! Яка я дурна! Знала б я про це раніше, нізащо не попросила б!
— Минулого разу вона мені сказала, — вела далі Баочай, — що їй доводиться працювати до пізньої ночі, й, якщо вона робить що-небудь для інших, родичі незадоволені.
— А от наш пан упертий. Бажає, щоб усе до дрібниць йому робили служниці, — сказала Сіжень, — нікого більше не визнає. А в мене часу не вистачає!
— Не слухай ти його! — порадила Баочай. — Усе, що потрібно, замовляй вишивальницям!
— Так хіба його обдуриш? — махнула рукою Сіжень. — Він одразу все бачить! Ні вже, краще я якось сама робитиму!
— Зачекай, я тобі допоможу, — запропонувала Баочай.
— Правда? Яке щастя! — скрикнула Сіжень. — Тоді я ввечері до вас зайду.
Розмова була перервана появою старої.
— Ну що ж це діється! — говорила вона схвильовано. — Панянка Цзіньчуань ні з того ні з сього втопилася в колодязі!
— Яка Цзіньчуань? — в один голос скрикнули Баочай і Сіжень.
— Яка! У нас їх що, дві? — спересердя відповіла стара. — Служниця нашої пані. Позавчора пані її прогнала. Вона повернулася додому, цілий день убивалась, але нікому було її пожаліти. А сьогодні зникла. Зараз одна служниця ходила по воду й у колодязі, що в південно-східному куті саду, помітила тіло й почала кликати людей. А коли витягли, виявилося, що це Цзіньчуань! Здійнялася метушня, пробували її врятувати, та де там!..
— Дивно! — похитала головою Баочай.
Сіжень згадала, які вони були колись дружні з Цзіньчуань, важко зітхнула, і очі її зволожилися слізьми. Вона повернулася додому, а Баочай поспішила до пані Ван.
У домі пані Ван стояла мертва тиша. Сама пані сиділа у внутрішній кімнаті й плакала. Баочай вважала незручним починати розмову про Цзіньчуань і сіла на стілець віддалік.
— Ти звідки? — раптом запитала пані Ван.
— Із саду.
— Баоюя бачила?
— Бачила, він щойно кудись пішов.
— Ти, напевно, вже знаєш про те, що трапилося? — зітхнувши, мовила пані Ван. — Цзіньчуань утопилася в колодязі.
Оскільки пані Ван сама почала розмову на цю тему, Баочай сказала:
— Не збагну, чого це їй раптом здумалось топитися?
— Нещодавно вона зіпсувала мені одну річ, я побила її й вигнала, — почала розповідати пані Ван. — А потім перестала гніватися й вирішила взяти її знову до себе через кілька днів. Хто міг подумати, що таке трапиться?! Це я у всьому винна!
— Тітонько, ви завжди були добрі до служниць! — заходилася заспокоювати її Баочай. — Тому й берете провину на себе! А я гадаю, що не кидалася вона навмисно в колодязь, просто бавилася там, оступилася й зірвалася вниз. Адже коли вона служила у вас, для забав часу не було, а тут, опинившись на волі, вона стала скрізь ходити, все дивитися й забула про обережність. Нехай би навіть вона засмутилася, чи варто через це кидатися в колодязь? А якщо вона це зробила, то лише з дурного розуму, і нема чого журитися.
— Все це так, — зітхнувши, мовила пані Ван, — і все-таки на душі в мене неспокійно!
— Не беріть близько до серця, тітонько! Подаруєте на її похорон трохи лянів срібла й уважайте свій обов’язок перед нею виконаним.
— Я дала її матері п’ятдесят лянів, — мовила пані Ван. — Хотіла ще подарувати одне або два плаття твоїх сестер, аби обрядити покійницю, але, як на зло, не знайшлося жодного нового. Є, щоправда, два плаття, які зшили Дайюй до дня народження, але я не зважилася віддати їх. Дайюй дуже недовірлива, а всі вже знають, що плаття зшиті для неї. Як же після цього вони можуть служити похоронним одіянням? Загалом, я не стала скупитися й веліла зшити для Цзіньчуань нове плаття. Вона завжди перебувала при мені, і я до неї ставилась як до дочки!