По щоках пані Ван текли сльози.
— Тітонько, навіщо ви наказали шити плаття? — сказала Баочай. — У мене є два, зовсім нові, одне можна віддати й позбавити вас турбот. Цзіньчуань не раз надягала мої старі плаття, адже ми з нею одного зросту.
— Може, ти й маєш рацію, — мовила пані Ван. — Але невже ти не боїшся віддати своє плаття покійниці?
— Не турбуйтеся, тітонько, я ніколи не була марновірною, — заявила Баочай, підвелася й пішла до себе.
Пані Ван послала слідом за нею двох служниць.
Коли Баочай повернулась із платтям, вона побачила поруч із пані Ван Баоюя, що плакав. Пані Ван сварила його, але з появою Баочай замовкла. Баочай удала, що нічого не помітила, і мовчки простягла плаття пані Ван.
Пані Ван одразу ж звеліла покликати матір Цзіньчуань.
Про те, що сталося далі, ви дізнаєтеся з наступного розділу.
Розділ тридцять третій
Злісний заздрісник поширює мерзенний наклеп;
непутящий син зазнає жорстокого побиття
Отже, пані Ван покликала матір Цзіньчуань, віддала їй плаття, кілька шпильок і обручок, а потім розпорядилася запросити буддійських черниць, аби помолились за покійну. Мати Цзіньчуань поклонилася, подякувала пані Ван за милість і вийшла.
Баоюй саме повертався до себе після зустрічі із Цзя Юйцунем, коли довідався про загибель Цзіньчуань, і дуже засмутився. Пані Ван його насварила, але він ні слова не міг сказати на своє виправдання. Аж тут прийшла Баочай, і він, скориставшись нагодою, ушився. На душі в нього було так важко, що він місця собі не знаходив і, безцільно блукаючи, опинився у великій залі. Обігнувши кам’яний екран, він збирався ввійти всередину, як раптом пролунав грізний окрик:
— Стій!
Баоюй злякано завмер — перед ним був батько. Тремтіння пробігло по тілу Баоюя, і, зітхнувши, він мимоволі позадкував.
— Ти чого зітхаєш? — запитав Цзя Чжен. — Пан Цзя Юйцунь цілих півдня на тебе чекав! А ти, замість того щоб поговорити з ним про що-небудь піднесене, верз усяку нісенітницю! Що сталося? Ти чимось стривожений?
Зазвичай винахідливий, Баоюй не міг зараз слова вимовити й стояв у цілковитій розгубленості. Дуже вже він убивався за Цзіньчуань.
Це вивело із себе Цзя Чжена. Він уже готовий був напуститися на сина, але тут з’явився воротар і доповів:
— З палацу Відданого й Найпокірнішого ясновельможного вана прибула людина, що бажає бачити особисто вас, пане!
Цзя Чжен одразу запідозрив недобре й подумав:
«Із домом Відданого й Найпокірнішого в мене ніколи не було ніяких відносин. З якої потреби міг він прислати до мене людину?..»
— Просіть до зали, — розпорядився Цзя Чжен, а сам поспішив переодягатися.
У залі Цзя Чжен побачив головного управителя палацу Відданого й Найпокірнішого ясновельможного вана. Вони привіталися, сіли, випили чаю.
— Я не посмів би вас тривожити з власної волі, тільки за наказом мого пана, — сказав управитель. — Він послав мене до вас у вельми делікатній справі, і я прошу вас її розібрати. За це не тільки мій пан вам буде вдячний, але й уся його дрібна челядь, подібна до мене.
Цзя Чжен слухав і гадав, що сталося.
— Чи не будете ви такі люб’язні сказати, у чому полягає прохання вашого пана? — підводячись, мовив з усмішкою Цзя Чжен. — Поясніть, будь ласка, і я зроблю все, що в моїх силах.
— Зусиль ніяких не буде потрібно, лише одне ваше слово, пане, — з холодною посмішкою сказав управитель. — У нас у домі давно живе актор Цігуань, на ролях молодих дівиць, і от кілька днів тому він пропав. Ми марно шукали його всюди, а потім почали, де тільки можна, розпитувати. З десяти власників готелів у місті вісім стверджують, що останнім часом Цігуань подружився з вашим сином — тим самим, котрий народився з яшмою в роті. Я не відразу зважився до вас звернутися, у ваш будинок просто так не прийдеш. Тоді я доповів про це вану, своєму володареві, і от що він мені сказав: «Якби втекли від мене хоч сотня акторів, я не розшукував би їх. Але цей Цігуань дуже вже майстерний і спритний, знає, як догодити мені, і я дорожу ним. Так що необхідно його знайти!» Коротше кажучи, пан велів попросити вашого сина швидше відпустити Цігуаня. Мій володар тоді буде дуже задоволений, а я позбудуся непотрібних пошуків і розпитів.
Сказавши це, управитель низько вклонився Цзя Чжену. Цзя Чжен здивувався, потім розсердився і звелів одразу покликати Баоюя. Той невдовзі з’явився.
— Паршивець! — накинувся на нього Цзя Чжен. — Нехай би ти просто сидів удома, позаяк не бажаєш учитись! Але ти ще твориш неподобства?! Набрався нахабства виманити Цігуаня з дому його світлості Відданого й Найпокірнішого вана? А я за тебе відповідай!
Баоюй затремтів од страху й почав виправдуватися:
— Батьку, я нічого не знаю, ні про якого Цігуаня не маю уявлення! А ви говорите, начебто я його виманив!
Баоюй заплакав.
Не встиг Цзя Чжен слово мовити, як управитель із посмішкою сказав Баоюю:
— Даремно відмагаєтесь! Може, ви ховаєте його в себе в домі або знаєте, де він перебуває, — скажіть прямо! Позбавте нас турбот! Чи ви забули про чесноти, які мусить мати парубок із знатної родини?
— Я справді нічого не знаю, — продовжував повторювати Баоюй. — Все це неправдиві чутки, а я його жодного разу не бачив.
— Я можу надати вашому батькові докази, — знову посміхнувся управитель. — Але вам буде незручно! Якщо ви стверджуєте, буцімто не знаєте цю людину, скажіть, звідки у вас червоний пояс, яким ви підперезані?
Приголомшений Баоюй витріщив очі й розкрив рота.
«Яким чином це стало відомо? — подумав юнак. — Якщо знає навіть про пояс, провести його не вдасться. Краще зізнатися, нехай тільки йде скоріше й не розповідає всього іншого».
— Якщо вам відомі такі дрібниці, як же ви можете не знати головного? — сказав Баоюй. — Адже він купив собі садибу десь у селі Цзимяньбао, приблизно за двадцять лі на схід од міста, і придбав трохи му землі. Може, саме зараз він там і перебуває?
— Що ж, вам видніше, — з усмішкою мовив управитель. — Я неодмінно з’їжджу туди й буду радий, якщо ваші слова справдяться. Якщо ж ні, доведеться вас знову потурбувати.
Управитель підвівся й одкланявся. Цзя Чжен витріщив очі, лице його спотворилося від гніву. Проводжаючи управителя, він крикнув Баоюю:
— Сиди тут! Я ще з тобою поговорю!
Повертаючись у дім, Цзя Чжен зіштовхнувся з Цзя Хуанем і кількома хлопчиками-служниками, які стрімголов бігли по двору.
— Постривайте, я до вас доберуся! — загримів Цзя Чжен.
Переляканий Цзя Хуань завмер на місці й похнюпився.
— Ти чого носишся, як дикий кінь? — накинувся на нього Цзя Чжен. — Служники розбрелися, доглядати за тобою нікому, так ти й радий! Хто тебе проводжав до школи? Куди всі поділися?
Бачачи, що батько в гніві, Цзя Хуань вирішив скористатися з нагоди й почав розповідати:
— По дорозі зі школи ми проходили повз колодязь і бачили, як витягли звідтіля служницю. Вона утопилася. Голова в неї велика й страшна, а все тіло розбухло, я перелякався й кинувся тікати.
— Утопилася, кажеш? — із сумнівом запитав Цзя Чжен. — У нас у домі такого ще не бувало із часів мого діда, зі служниками завжди добре обходилися. Може, управителі, користуючись тим, що останніми роками я перестав утручатися в домашні справи, довели нещасну до смерті? Якщо про це довідаються люди, ганьба впаде на моїх предків!
Цзя Чжен звелів служникам негайно покликати Цзя Ляня й Лай Да.
— Слухаємося! — хором відповіли служники й побігли виконувати наказ.
Але тут Цзя Хуань кинувся до батька, вчепився в поли його халата й, опустившись на коліна, почав благати:
— Не гнівайтеся! Про це ніхто не знає, крім служниць пані. Я чув од матінки, що...
Він огледівся туди й сюди, Цзя Чжен зрозумів, що хлопчика бентежить присутність служників, і зробив їм знак вийти.