— Матінка говорила, — обережно вів далі Цзя Хуань, — що кілька днів тому старший брат Баоюй у кімнатах пані хотів зґвалтувати служницю Цзіньчуань, а коли вона почала пручатися, побив її, Цзіньчуань не стерпіла ганьби й кинулася в колодязь.
Не встиг Цзя Хуань договорити, як обличчя Цзя Чжена позеленіло від гніву.
— Приведіть Баоюя! — у люті закричав він і побіг до себе в кабінет. — Якщо хто-небудь з’явиться мене вмовляти, я віддам Баоюю свою чиновницьку шапку й пояс, нехай буде головою родини! — кричав він на ходу. — Аніж набути репутації злочинця, краще збрити волосся, якого в мене через постійні турботи й так мало залишилося, і піти в монастир! Уже тоді, принаймні, я не знеславлю своїх предків і зумію уникнути відплати за те, що породив на світ такого сина!
Цзя Чжен так розлютився, що нахлібники й служники поспішили зникнути.
Задихаючись, Цзя Чжен упав на стілець, по щоках його котилися сльози.
— Ведіть сюди Баоюя! Давайте кий! Мотузку! Замикайте двері! І щоб старій пані ні слова. Уб’ю!
Служники кинулися по Баоюя.
Чекаючи на батька, Баоюй почув його крики і зрозумів, що добром справа не скінчиться. Він іще не знав, що Цзя Хуань підлив масла у вогонь.
Юнак метався по залі, намагаючись знайти кого-небудь із служників, аби сповістити бабусі. Але, як на зло, поблизу не було ні душі. Навіть Беймін кудись дівся.
Раптом на очі Баоюю потрапила якась стара, й він зрадів, начебто знайшов скарб.
— Біжи до старої пані й скажи, що батько збирається мене бити! — закричав Баоюй, кинувшись до старої. — Тільки скоріше... Скоріше! А то мене відмолотять!
Баоюй од хвилювання говорив невиразно, а стара попалася глухувата й замість «мене відмолотять» почула «стрибнула в колодязь».
— Стрибнула в колодязь — і нехай собі, — з усмішкою відповіла вона. — Вам-то чого боятися, другий пане?
Зрозумівши, що баба глуха, Баоюй у розпачі закричав:
— Знайди мого служника й пришли сюди!
— Якої біди? — здивовано запитала баба. — Пані дала її матері грошей на похорон, і тепер усе влагоджено.
З’явилися служники Цзя Чжена, схопили Баоюя й потягли.
Коли Цзя Чжен побачив сина, його очі налилися кров’ю. Ні про що не запитавши — ні про те, як він пив із актором вино, як той зробив йому подарунок, чи правда, що він намагався зґвалтувати служницю, і чому, зрештою, він занедбав навчання, батько закричав:
— Заткніть паршивцеві рот і бийте його смертним боєм!
Не сміючи ослухатися, служники повалили Баоюя на лаву й заходилися бити києм. Просити про пощаду було даремно, і Баоюй голосно волав.
— Погано б’єте, мерзотники! — Цзя Чжен оскаженіло копнув ногою одного зі служників і сам схопив кий.
Баоюй, якому ніколи не доводилося зазнавати таких мук, спочатку кричав і плакав, але потім знесилів, охрип і ледве чутно стогнав, а потім і зовсім замовк.
Нахлібники, які теж тут були, злякались, як би не сталося нещастя, кинулися до Цзя Чжена й почали вмовляти пожаліти сина. Але ніякі вмовляння не діяли.
— Як можна йому вибачити! — репетував Цзя Чжен. — Ви й раніше йому в усьому потурали! І зараз заступаєтесь! А якщо він завтра батька рідного вб’є або імператора — ви знову його захищатимете?
Видно, і справді Баоюй винуватий, оскільки батько так розгнівався, подумали нахлібники й визнали за краще сповістити про все пані Ван.
Пані Ван, почувши, що Цзя Чжен чинить над Баоюєм розправу, не стала навіть доповідати матінці Цзя й у супроводі служниці поспішила виручати сина. Вона з’явилася так несподівано, що нахлібники та служники не встигли розбігтися.
Побачивши дружину, Цзя Чжен іще більше розпалився, кий у його руках так і миготів. Слуги ж, що тримали Баоюя, відійшли вбік. Баоюй лежав без руху.
Пані Ван стала віднімати в Цзя Чжена кий.
— Геть! — закричав Цзя Чжен. — Ви всі немов змовилися мене зжити зі світу!
— Баоюя, звичайно, варто покарати, але подумайте про себе! Хіба можна так хвилюватися? — сказала пані Ван. — До того ж день нині спекотний, і стара пані нездужає. Ви можете вбити Баоюя — не таке вже це лихо, але що буде зі старою пані, коли вона довідається?
— Замовкни! — посміхнувшись, кинув Цзя Чжен. — Породити такого негідника — значить виявити нешанобливість до батьків! Я давно хотів його як слід провчити, але ви не давали! Краще відразу прикінчити щеня, щоб потім не страждати! Мотузку! Дайте мені мотузку, я задушу його!
Пані Ван кинулася до чоловіка.
— Батько мусить учити сина! — вигукнула вона зі слізьми на очах. — Але не забувайте й про свій подружній обов’язок! Адже мені вже під п’ятдесят, а синів більше немає. Я ніколи не заважала вам його повчати, але вбити його однаково що вбити мене! Що ж, убивайте! Я вмру разом із сином, тоді, принаймні, у мене буде в потойбічному світі опора!
Вона обійняла Баоюя й заридала. Цзя Чжен важко зітхнув, у знемозі опустився на стілець і заплакав.
Обличчя Баоюя було білим як полотно, він лежав майже бездиханний, тонка шовкова сорочка намокла від крові. Коли пані Ван її підняла, оголилася спина, вся в саднах і синцях, живого місця неможливо було знайти.
— Нещасний мій синок! — болісно скрикнула пані Ван, і перед очима виник образ покійного старшого сина. — Цзя Чжу! Якби ти був живий, я б зараз так не журилася!
Прибігли Лі Вань, Фенцзє, Інчунь і Таньчунь. Лі Вань, удова покійного Цзя Чжу, при згадуванні імені чоловіка мимоволі заплакала. Цзя Чжену стало ще важче, по щоках котилися великі, як перлини, сльози.
— Стара пані прибула! — доповіла служниця.
— Спочатку вбий мене, а потім його! Всіх убий! — почувся голос матінки Цзя.
Цзя Чжен сполошився. Він підхопився й кинувся матері назустріч. Засапавшись од швидкої ходьби, матінка Цзя ввійшла в кімнату, опираючись на плече служниці.
— Навіщо, матінко, вам знадобилося в такий спекотний день приходити? — шанобливо кланяючись, звернувся до неї Цзя Чжен. — Якщо вам треба було мені щось сказати, покликали б до себе!
— А, це ти! — гнівно закричала матінка Цзя, ледве відсапуючись. — Так, мені треба з тобою поговорити! Адже це я виростила такого чудового сина. З ким же мені ще розмовляти?
Тон, яким вимовила все це матінка Цзя, не обіцяв нічого доброго. Цзя Чжен сторопів, опустився на коліна й, стримуючи сльози, мовив:
— Я піклуюся про те, щоб мій син прославив своїх предків. Так невже я заслуговую ваших докорів?
— Бач, тобі слова сказати не можна! А як воно було Баоюю, коли ти бив його києм? Ти, виходить, учиш сина для того, щоб він прославив своїх предків? Але згадай, хіба так учив тебе твій батько?
Матінка Цзя не витримала й теж розплакалася.
— Не засмучуйтеся, матінко! — з винуватою усмішкою почав виправдуватися Цзя Чжен. — Причиною всьому раптовий вибух гніву. Присягаюся вам, це більше не повториться!
— Ти до мене звертаєшся?! — холодно посміхнулася матінка Цзя. — Це твій син, якщо хочеш, бий його скільки завгодно! Тільки, я гадаю, ми всі тобі набридли! Тому нам краще поїхати!
Вона обернулася до служників і коротко наказала:
— Паланкін! Я їду в Нанкін із невісткою й Баоюєм!
Служники вийшли.
— А ти не пхикай, — вела далі матінка Цзя, звертаючись до пані Ван. — Баоюй зовсім іще юний, і ти, звичайно ж, любиш його, але, коли він виросте й стане чиновником, навряд чи згадає про свою матір. Як і мій син! Менше люби, менше страждатимеш!
— Не кажіть так, матінко! — прохав Цзя Чжен, кланяючись до землі. — Я не знаю, куди від сорому подітися!
— Своїм учинком ти довів, що хочеш вижити мене з дому, а тепер, виходить, тобі ж подітися нікуди! — обурилася матінка Цзя. — Коли б не було нас тут, ніхто не заважав би тобі бити сина! — І вона крикнула служникам: — Готуйте все необхідне в дорогу! Коляски, паланкіни. Ми їдемо!