Пані Ван тільки руками розвела й не втрималася від запитання:
— Невже Баоюй дозволяє собі зайве?
— О пані, нічого такого я не мала на увазі! — скрикнула Сіжень. — Я тільки хотіла сказати, що другий пан уже виріс, та й панянки стали дорослими. І хоч вони між собою рідня, але він чоловік, а вони жінки. І краще їм не бути разом, а то зроблять що-небудь не так, не те слово скажуть, одразу починаються балачки та пересуди. А мені неприємно — адже я в служінні в другого пана й теж живу в саду. Ви ж знаєте, пані, що люди все перебільшують, витлумачують по-своєму, будь-яку, навіть найменшу помилку, особливо коли справа стосується другого пана й панянок. Тому я й кажу, що краще дотримуватись обережності. Адже вам, пані, добре відомо, що другий пан увесь час вертиться біля панянок. Добром це, мабуть, не скінчиться, пересудів, у всякому разі, не уникнути. Злих язиків більше, ніж людей. До когось вони благоволять, того звеличують, як самого бодхисатву. А не сподобається хто, гудять усіляко, ні на що не дивляться. Якщо другого пана будуть хвалити, всі подумають, що він узявся за розум, а почнуть лаяти — ми, служниці, виявимося винуватими, а про другого пана погана слава піде. От і вийде, що ваші старання марні. У вас, звичайно, справ багато, пані, але краще зараз вжити заходів. Грішно було б не сказати вам про це. Зізнатися, останнім часом я ні про що інше не могла думати. Однак мовчала. Боялася вас розсердити.
Слухаючи Сіжень, пані Ван мимоволі згадала про історію із Цзіньчуань, спохмурніла й поринула в роздуми. У душі її все більше й більше росла симпатія до Сіжень.
— Дівчинко моя, ці думки давно приходили мені в голову, — мовила вона нарешті, — але події останніх днів відволікли мене від них. Спасибі, що нагадала! Ти дуже мила! Гаразд, я що-небудь придумаю. А тобі от що скажу: я вирішила віддати Баоюя цілком на твоє піклування. Прошу тебе, не спускай з нього очей і дивися, щоб він сам собі не нашкодив. А вже я тебе не скривджу!
— Якщо ви наказуєте, пані, — скромно опустивши очі, мовила Сіжень, — я докладу всіх зусиль, аби виправдати вашу довіру.
Коли Сіжень повернулась у двір Насолоди пурпуром, Баоюй тільки-но прокинувся. Він дуже зрадів «ароматній росі», яку прислала мати, і звелів одразу приготувати з неї напій. Аромат і справді був чудовий.
Всі думки Баоюя були зайняті Дайюй, він вирішив по неї послати, але попередньо послав Сіжень по книги до Баочай, аби не перешкодила його зустрічі з Дайюй.
Не встигла Сіжень піти, як Баоюй покликав Цінвень і наказав:
— Сходи до панянки Дайюй, подивися, що вона робить. Якщо запитає про мене, скажи, що я почуваюся добре.
— Як же це я піду без усякої справи? — заперечила Цінвень. — Для пристойності треба хоч що-небудь передати.
— Невже ти не знайдеш, що сказати? — з досадою мовив Баоюй.
— Пошліть що-небудь, — запропонувала Цінвень, — або накажіть у панянки що-небудь попросити. Якщо ж я просто так піду, знову лихословитимуть і насміхатимуться!
Баоюй подумав трохи, потім витяг дві старі хусточки, з усмішкою простягнув їх Цінвень і сказав:
— Ось візьми! Скажеш, що від мене!
— Навіщо панянці старі хустки? — здивувалася Цінвень. — Вона неодмінно розсердиться й скаже, що ви з неї знущаєтеся!
— Не турбуйся, панянка все зрозуміє, — знову всміхнувся Баоюй.
Цінвень нічого не залишалося, як узяти хустки й вирушити до павільйону Ріки Сяосян. Там біля воріт Чуньсянь розвішувала на поруччях тераси випрані рушники. Побачивши Цінвень, вона замахала руками:
— Панянка спить!..
Цінвень усе-таки ввійшла. У кімнаті було темно, лампи не світилися.
— Хто там? — раптом пролунав голос Дайюй.
— Це я, Цінвень.
— Чого ти прийшла?
— Другий пан звелів віднести вам хусточки.
Дайюй, трохи розчарована, подумала: «Що це йому раптом спало на думку?» І, звертаючись до Цінвень, запитала:
— Ці хусточки йому надіслали в подарунок? Вони, напевно, дуже гарні? Але мені не потрібні. Нехай віддасть їх кому-небудь іншому!
— У тім-то й річ, що хусточки старі, домашні, — заперечила Цінвень.
Дайюй остаточно розчарувалась, але потім раптом усе зрозуміла і сказала:
— Залиш, а сама можеш іти.
По дорозі Цінвень міркувала, що б це могло значити, але так і не здогадалася.
А Дайюй тим часом думала:
«Баоюй знає, що я тужу за ним, і це мене радує. Якби не знав, не посилав би хусточок — адже я могла посміятися з нього! Але невідомо, чи пройде коли-небудь моя туга? І це мене засмучує. Невже він хотів сказати мені про свої почуття! Боюся думати про це! Адже мене щодня мучать сумніви, не вірю йому. Навіть соромно!»
Дайюй швидко підвелася з постелі, засвітила лампу, розтерла туш, взяла пензлик і на хусточках написала такі вірші:
Раптом Дайюй обдало жаром. Вона підійшла до дзеркала, відслонила парчеву занавіску й побачила: щоки її порожевіли, як квітка персика. Дайюй і не підозрювала, що це початок смертельної хвороби!
Вона відійшла від дзеркала, знову лягла в постіль. З голови не йшла думка про хусточки.
Але про це мова далі.
Коли Сіжень прийшла до Баочай, тієї вдома не виявилося, вона пішла провідати свою матір. Сіжень вважала незручним повертатися з порожніми руками й вирішила її дочекатися.
Уже настав вечір, а Баочай усе не поверталася.
Треба сказати: Баочай, яка добре знала Сюе Паня, і сама думала, що це за його намовою хтось оббрехав Баоюя. А після розмови із Сіжень утвердилась у своїх підозрах. Але Сіжень розповіла тільки те, що чула від Бейміна, а той, у свою чергу, просто робив припущення, оскільки точно нічого не знав. Історія ця, що передавалася з уст в уста, була не чим іншим, як вигадкою. Що ж до Сюе Паня, то підозри впали на нього лише тому, що він уважався джиґуном. Цього разу він був ні при чому.
Повернувшись додому, він привітався з матір’ю і, як нічого не було, запитав Баочай:
— Ти не знаєш, сестро, за що покарали Баоюя?
Тітонька Сюе дуже страждала через те, що сталось і, обурена запитанням сина, процідила крізь зуби:
— Безсовісний негідник! Сам усе підстроїв, а тепер запитуєш?
— Я?! Що я підстроїв?! — скипів Сюе Пань.
— Ще прикидається, начебто нічого не знає! — не вгамовувалася тітонька. — Усі кажуть, що це справа твоїх рук!
256