Ця думка дуже сподобалася Баоюю, він звівся на постелі й крикнув Сіжень, аби принесла золотаві нитки, але в цей час Сіжень з’явилася на порозі з двома мисками в руках.
— Що за дивні діються справи! — вигукнула Сіжень. — Тільки-но пообідали, а пані прислала ще дві страви!
— Напевно, приготували занадто багато, — припустив Баоюй.
— Ні, тут щось не те, — заперечила Сіжень. — Надіслали мені самій і не веліли навіть дякувати! Як тут не дивуватися?
— Позаяк прислали — їж, — усміхнувся Баоюй. — Навіщо робити припущення?
— Мені незручно, — зізналася Сіжень. — Адже раніше нічого подібного не траплялося!
— Незручно? — Баочай розсміялася. — А якщо станеться що-небудь іще більш незручне, що тоді?
Відчувши в словах Баочай натяк і знаючи, що вона просто так нічого не скаже, Сіжень згадала вчорашню свою розмову з пані Ван і все зрозуміла.
Сіжень вийшла, вимила руки, попоїла й принесла Ін’ер нитки. Баочай пішла, по неї послав Сюе Пань, а Баоюй лежав, спостерігаючи за роботою Ін’ер. Несподівано ввійшли дві служниці пані Сін і принесли фрукти.
— Вам легше? — запитали служниці. — Наша пані просить вас завтра прибути в гості. Вона дуже стурбована вашим здоров’ям.
— Як тільки зможу, неодмінно прийду, — пообіцяв Баоюй. — Передайте від мене уклін пані й скажіть, що мені краще, нехай не тривожиться.
Він запросив служниць сісти, а сам покликав Цювень і звелів віднести половину фруктів панянці Дайюй.
Але тільки Цювень зібралася йти, як у дворі почувся голос самої Дайюй. Баоюй наказав негайно її просити.
Якщо хочете дізнатися, що сталося далі, прочитайте наступний розділ.
Розділ тридцять шостий
Баочай, яка вишиває качок-нерозлучниць, чує від сплячого віщі слова;
той, що пізнав волю доль у дворі Грушевого аромату, осягає таємні почуття дівчинки-акторки
Безмірна була радість матінки Цзя й пані Ван, коли вони побачили, що Баоюй одужує. Одначе матінка Цзя побоювалась, як би Цзя Чжен знову не здумав покликати Баоюя, а тому наказала його старшому служникові:
— Якщо прийде який-небудь гість і пан Цзя Чжен звелить тобі покликати Баоюя, скажи панові, що Баоюй іще слабий і зможе ходити лише через кілька місяців, до того ж розташування його зірки поки несприятливе, тому він мусить робити жертвопринесення й ні з ким із чужих не зустрічатися. Лише коли настане дев’ятий місяць, Баоюй зможе вийти із саду.
Те ж саме матінка Цзя наказала Сіжень і звеліла їй передати Баоюю, щоб не турбувався.
Баоюй, почувши це, дуже зрадів. Розмовляти із чиновниками для нього було справжньою мукою, високі шапки й парадний одяг він ненавидів, так само як поздоровлення, похорон та інші церемонії. Він тепер не зустрічався ні з друзями, ні з родичами, навіть батьків не завжди провідував уранці й увечері, як це заведено. Цілими днями Баоюй гуляв, грав, лежав або сидів у саду, тільки рано-вранці провідував матінку Цзя й пані Ван, а потім віддавався неробству, затівав ігри зі служницями, жартував і сміявся з ними. Коли ж Баочай або ще хто-небудь брався його повчати, гнівався:
— Така чиста, непорочна дівчинка, а скільки в ній честолюбства й неправди! Як у користолюбця або казнокрада! Це все вигадки предків для дурнів нащадків, начебто ви скромні й лагідні! Не думав я, що настане час, коли мешканки яшмових покоїв і писаних палат стануть такими лицемірними! Адже це суперечить чеснотам Неба й Землі, які дали людям розум і створюють усе прекрасне у світі!
Скінчилося тим, що на Баоюя махнули рукою й не заводили з ним серйозних розмов. Тільки Дайюй його розуміла, ніколи не вмовляла зробити кар’єру й домогтися слави, за що Баоюй ставився до неї з глибокою повагою.
Але залишмо поки Баоюя й розповімо про Фенцзє. По смерті Цзіньчуань вона стала зауважувати, що декілька служників і служниць щодня з’являються до неї, запитують про здоров’я, усіляко лестять, приносять подарунки, і в душі в неї зародилися підозри. Але зрозуміти, у чому справа, вона не могла й одного разу, коли черговий раз їй принесли подарунки, ввечері, залишившись наодинці з Пін’ер, запитала:
— Не знаєш, що все це значить?
— Невже не здогадуєтеся? — посміхнулася Пін’ер. — Адже їхні дочки, напевно, служать у пані Ван! Пані належить мати чотирьох служниць, яким платять по цілому ляну срібла на місяць, у той час як інші служниці одержують усього по декілька сот мідних монет! Однією із цих чотирьох служниць була Цзіньчуань, і кожна із цих жінок мріє влаштувати свою дочку на її місце!
— Так, так, твоя правда! — погодилася Фенцзє. — Воістину людям невідоме почуття міри. Дочки їх одержують цілком пристойно, та й робота легка. Так ні, їм усе мало! Подумати тільки, на яку хитрість пішли! Адже не багачки, щоб витрачатися на подарунки. Але я їх провчу. Від подарунків не відмовлятимусь, а вчиню, як вважатиму за потрібне.
Фенцзє ні слова не сказала про це пані Ван, по-колишньому приймала подарунки й тягла час.
Але одного чудового дня, коли до пані Ван прийшли тітонька Сюе, Баочай, Дайюй та інші сестри, щоб поласувати кавуном, Фенцзє скористалася з нагоди й сказала:
— Не стало Цзіньчуань, і у вас тепер не вистачає однієї служниці, пані! Якщо ви вже підібрали собі кого-небудь із дівчат, скажіть мені, і з наступного місяця їй будуть виплачувати належну платню.
— Не розумію, навіщо так багато служниць? — знизала плечима пані Ван. — Я тобі вже говорила, що настав час змінити цей звичай. Мені цілком достатньо тих служниць, які є.
— Відверто кажучи, ви маєте рацію, пані, — погодилася Фенцзє, — але тільки звичай цей стародавній. І якщо інші, молодші, мають двох служниць, то що говорити про вас, пані! А платня один лян не така вже й велика, на ній не заощадиш.
— Мабуть, що так, — кивнула пані Ван. — Але нехай тоді ці гроші дістануться Юйчуань, служниць мені більше не потрібно, а їй можна платити подвійну платню, це буде цілком справедливо, позаяк уже з її старшою сестрою скоїлося таке нещастя.
Фенцзє шанобливо кивнула й повернулася до Юйчуань:
— Вітаю тебе!
Юйчуань низько поклонилася пані Ван.
— Скажи мені, — знову звернулася пані Ван до Фенцзє, — скільки видають на місяць наложницям Чжао й Чжоу?
— Як належить — по два ляни, — відповіла Фенцзє. — І ще наложниця Чжао одержує два ляни на Цзя Хуаня. Усього чотири ляни та чотири в’язки мідних монет.
— Це точно? — запитала пані Ван. — І платять їм акуратно?
— Ясна річ, — не без подиву мовила Фенцзє.
— Справа в тому, що недавно дехто скаржився, начебто йому недодали в’язку монет, — відповіла пані Ван. — Що там сталося, не знаєш?
— Служницям, які перебувають при наложницях, раніше платили одну в’язку мідних монет на місяць, — пояснила Фенцзє. — Але з минулого року почали платити менше, всього по п’ятсот монет, так що на кожній із служниць заощаджують в’язку монет. Я в цьому не винувата, готова була б зі своїх грошей доплачувати. Що одержую на них, усе віддаю, собі нічого не залишаю. Додати або зменшити платню по своїй волі я не можу. Просила не зменшувати, дістала відмову. На тім усе й скінчилося. Платню я віддаю служницям з рук у руки, не затримуючи ні на день. Згадайте, пані, що й раніше, коли вони одержували платню із загальної скарбниці, мало який місяць обходилося без скарг.
Пані Ван подумала й запитала:
— А скільки служниць у старої пані одержують по одному ляну?
— Вісім. Вірніше, сім, тому що восьма — Сіжень.
— Так-так, — кивнула пані Ван. — У Баоюя ж немає жодної служниці, якій належала б платня один лян. Сіжень і зараз значиться служницею старої пані.
— Так, саме так, її просто віддано в служіння Баоюю, — підтакнула Фенцзє. — Тому платити їй менше не можна. От якби стара пані взяла собі ще служницю, тоді інша справа. Справедливіше всього дати ще одну служницю Цзя Хуаню, тоді не доведеться зменшувати платню Сіжень. Цінвень, Шеюе й ще п’ять старших служниць одержують на місяць по одній в’язці в тисячу монет, а Цзяхуей і сім молодших служниць — по п’ятсот мідних монет. Така воля старої пані, і обурюватися ніхто не має права.