Побувавши у пані Ван, Сіжень повернулась у двір Насолоди пурпуром. Баоюй уже прокинувся й, дізнавшись, чого ходила Сіжень до пані Ван, не міг приховати своєї радості.
— Уже тепер-то ти не поїдеш додому! — сміючись, сказав він. — Пам’ятаєш, ти говорила якось, коли повернулася з дому, начебто жити тут тобі несила і старший брат збирається тебе викупити. Все це ти придумала, щоб полякати мене! Подивимося, хто тепер насмілиться тебе забрати.
— Не мели дурниць, — посміхнулася Сіжень. — Я належу не тобі, а твоїй бабусі, і якщо захочу піти, питати дозволу буду не в тебе, а в неї!
— Нехай так, — погодився Баоюй, — а тобі байдуже, що подумають люди, якщо ти попросиш тебе відпустити? Адже всі будуть уважати, що це через мій поганий характер!
— Як?! — скрикнула Сіжень. — Невже ти думаєш, що я здатна служити людині низькій і поганій? Та я скоріше вмру! Адже ніхто не живе більше ста років, так уже краще з усім разом покінчити, щоб не бачити нічого й не чути!
— Досить, годі! — скрикнув Баоюй, затискаючи їй рот рукою. — Навіщо ти так говориш?!
Сіжень знала, що лестощів Баоюй не терпить. Але їй також було відомо: щирі слова, які йдуть від душі, теж змушують його страждати, тому вона каялась у своїй необачності. Щоб якось загладити провину, Сіжень заговорила про весняний вітер, про осінній місяць, про пудру й рум’яна, про красу дівчат — загалом, про все, що було особливо дороге Баоюю. Ненароком вона раптом знову згадала про смерть, але відразу спохватилася й замовкла, причому на найцікавішому місці, і Баоюй з усмішкою сказав:
— Усі вмирають! Але вмирати треба гідно. А ці сивоволосі дурні тільки й повторюють про те, що великим мужем можна стати, лише дотримуючись правила: «Сановник гине, докоряючи імператору, військовий умирає, борючись із ворогом». Їм і на думку не спадає, що тільки дурний імператор карає сміливих сановників. Якщо ж усі сановники жертвуватимуть життям лише заради того, щоб прославитися, що робитиме імператор? У бою можна загинути тільки під час війни, але що станеться з державою, якщо, мріючи про славу, всі відразу захочуть умерти?
— У давнину вмирали тільки в тому разі, коли іншого виходу не було! — перебила його Сіжень.
— Але ж може статися, що полководець недалекоглядний і мало що розуміє в ратній справі й тому гине? — заперечив Баоюй. — Це ти теж називаєш безвихідним становищем? І вже ніяк не можна порівнювати сановника з військовим. Він завчить напам’ять одну-дві книги й починає всіх і вся викривати, лізе до імператора з дурними, марними порадами, намагається здобувати собі славу відданого й доблесного, а коли його ставлять на місце, обурюється й зрештою сам накликає на себе загибель. Невже й це безвихідне становище? Таким людям варто було б пам’ятати, що імператору владу дано самим Небом, а оскільки так, виходить, він — людина досконала. Готові віддати життя заради слави не осягли, у чому обов’язок підданого перед імператором. Якби мені, наприклад, випало щастя вмерти на ваших очах і ріка віднесла моє тіло в невідомі краї, куди й птахи не залітають, порох мій розвіяв би вітер, а душа більше не відродилася, — мою смерть можна було б уважати своєчасною.
Сіжень здалося, що Баоюй збожеволів або марить. Вона нічого не сказала і, пославшись на втому, поспішила піти. Баоюй незабаром заснув. А наступного дня навіть не згадав про те, що говорив напередодні.
Одного разу Баоюю, якому давно вже набридло тинятися по саду, пригадалась арія з п’єси «Піонова альтанка», він двічі її прочитав, але залишився незадоволений. Йому не раз доводилося чути, що серед дванадцяти дівчаток-акторок, які живуть у саду Грушевого аромату, є одна на ім’я Лінгуань на ролях молодих героїнь, що співає краще за своїх подруг. І Баоюй вирушив у сад Грушевого аромату. Там, у дворі, він побачив Баогуань і Юйгуань. Вони, усміхаючись, кинулися йому назустріч і запропонували сісти.
— Ви не знаєте, де Лінгуань? — запитав Баоюй.
— У себе, — відповіли дівчатка.
Коли Баоюй увійшов, Лінгуань лежала на подушках і навіть не поворухнулася.
Баоюй, що виріс серед дівчаток, безцеремонно сів поруч із нею й попросив проспівати арію «У повітрі в ясний безхмарний день кружляє вербовий пух». Але, всупереч його сподіванням, дівчинка відсунулася подалі й сердито заявила:
— Не можу, захрипла. Нещодавно сама пані по нас посилала, а я однаково не стала співати!
Лінгуань випросталася й сіла. Тільки зараз Баоюй упізнав у ній ту саму дівчинку, яка нещодавно в саду під кущем креслила на землі ієрогліф «цян» — троянда.
Збентежений настільки безцеремонним обходженням, Баоюй почервонів і, лаючи себе за боязкість, покинув кімнату. Баогуань кинулася до нього з розпитуванням, і Баоюй розповів усе, як було.
— Не звертайте уваги, — розсміялася Баогуань. — Зараз прийде пан Цзя Цян — він-το вже змусить її проспівати!
— А де він? — запитав Баоюй, у якого від цих слів на душі стало тужливо.
— Не знаю, — відповіла Баогуань. — Пішов, напевно, виконувати черговий каприз Лінгуань.
Здивований, Баоюй постояв трохи й незабаром побачив Цзя Цяна. У руках у нього була клітка з невеликим помостом усередині на зразок сцени, а на помості — пташка. З веселим виглядом, дуже задоволений, Цзя Цян поспішав до Лінгуань, але, побачивши Баоюя, зупинився.
— Що це за пташка? — запитав Баоюй.
— «Яшмовий чубчик», — з усмішкою відповів Цзя Цян. — Вона вчена, вміє тримати в дзьобі прапорець і робити різні фокуси.
— Скільки ти за неї заплатив?
— Один лян і вісім цянів срібла.
Цзя Цян попросив Баоюя посидіти, а сам пішов до Лінгуань.
Баоюй, якого розбирала цікавість, одразу забув про мету свого приходу й обережно наблизився до дверей.
— Дивися, що я тобі приніс! — сказав Цзя Цян, звертаючись до Лінгуань.
Дівчинка звелася на подушці.
— Будеш тепер гратись із цією пташкою. Усе веселіше! Зараз побачиш, які штуки вона виробляє.
Він взяв жменьку зерна й показав пташці. Та підхопилася на поміст, почала смішно стрибати й розмахувати прапорцем. Прибігли інші дівчатка-акторки й так і попадали зо сміху, але Лінгуань, як і до того, залишалася похмурою, раз-другий усміхнулася й знову опустилася на подушки.
На запитання Цзя Цяна, чи сподобалась їй пташка, Лінгуань спересердя відповіла:
— Мало того, що нас тримають у цій в’язниці й навчають кривлятися, так ти ще притяг птаха, що теж кривляється! Начебто глузуючи з нас! Щоб ми зрозуміли, хто ми такі!
— Ох, і дурень же я! — вигукнув Цзя Цян. — Витратив майже два ляни срібла, щоб тебе хоч трохи розважити! А ти он що говориш! Гаразд! Випущу пташку на волю, не гнівайся тільки!
Він випустив пташку, а клітку зламав.
— Птах, звичайно, не людина, але й у нього є своє гніздечко, навіщо ж перетворювати його на дурну забаву?! Сьогодні я знову кашляла кров’ю, і пані звеліла покликати лікаря, а ти кудись пропав. Виявляється, побіг по якусь пташку, щоб посміятися з мене! Нікому я тут не потрібна, ніхто про мене не піклується! Я навіть рада, що занедужала!
— Я ж зовсім недавно говорив з лікарем! — почав виправдовуватися Цзя Цян. — Він сказав, що нічого серйозного в тебе немає, приймеш раз-другий ліки, і все пройде. Хто міг подумати, що ти знову почнеш кашляти? Я миттю збігаю по лікаря!
І Цзя Цян кинувся до дверей.
— Постривай! — зупинила його Лінгуань. — Якщо будеш бігати в таку спеку — занедужаєш, навіщо мені тоді лікар?
Тільки зараз Баоюй зрозумів, чому Лінгуань креслила на землі ієрогліф «цян», і приголомшений кинувся геть.
Цзя Цян, поглинений думками про Лінгуань, навіть не помітив, як він пішов. Баоюя провели дівчатка.
Баоюй, якого мучили сумніви, повернувся у двір Насолоди пурпуром і там побачив Дайюй і Сіжень, вони про щось розмовляли.
— Усе, що я сказав тобі вчора ввечері, — дурниці, — заледве переступивши поріг, заявив він Сіжень. — Недарма батько вважає мене дурнем і тупаком! Я мріяв потонути в ріці ваших сліз! Яка безглуздість! Ні, ваші сльози належать вам, а не мені! Так що оплакуйте кого хочете!