— Передай йому, — сказав Баоюй, — що я досить вдячний за увагу, візьми квіти й віднеси в мою кімнату.
Коли Баоюй прийшов у кабінет Осінньої свіжості, там уже були Баочай, Дайюй, Інчунь і Січунь. Побачивши Баоюя, вони, голосно сміючись, вигукнули:
— Ще один прибув!
— Гадаю, що думка моя не така вже й банальна, — мовила з усмішкою Таньчунь. — Знічев’я написала я кілька запрошень і просто не очікувала, що всі з’являться на перший поклик.
— Жаль, що така думка тобі раніше не прийшла в голову, — скрикнув Баоюй. — Нам давно настав час створити поетичне товариство!
— Зараз іще не пізно, — заперечила Дайюй. — Так що можеш не журитися. Тільки створюйте товариство без мене, я не насмілюся в нього вступити.
— Якщо не ти, то хто ж насмілиться? — запитала Інчунь.
— Справа це важлива й серйозна, тому всі мають узяти в ній участь, — зауважив Баоюй, — і нема чого скромничати й упиратися. Нехай кожне висловить свою думку, а ми всі обговоримо. Почнемо із сестриці Баочай, потім сестриця Дайюй скаже.
— Не квапся, — перебила його Баочай. — Іще не всі зібралися.
Не встигла вона це сказати, як ввійшла Лі Вань.
— Як чудово ви це придумали — створити поетичне товариство! — вигукнула вона. — Зізнатися, така думка з’явилася в мене ще навесні, але я нічого нікому не сказала, тому що сама віршів писати не вмію. А потім забула про це. Якщо третя сестра згодна, я готова їй допомогти чим зможу.
— Позаяк уже ми вирішили створити поетичне товариство, — значить, ми всі поети, — зауважила Дайюй, — і тому насамперед нам варто відмовитися від таких звертань одне до одного, як «сестра», «сестриця», «дядько», «тітка».
— Цілком правильно, — підтримала її Лі Вань. — Куди цікавіше вибрати собі псевдонім! Я, наприклад, хочу називатися Селянка із сільця Запашного рису.
— А я — Мешканка кабінету Осінньої свіжості, — підхопила Таньчунь.
— Мешканка, селянка — це якось неблагозвучно, — заперечив Баоюй, — і, мабуть, заяложено. Тут же росте стільки утунів і бананів, добре б їх включити в псевдонім.
— Придумала, придумала! — розсміялася Таньчунь. — Я найбільше люблю банани, так що називайте мене Гостя з-під банана.
— Чудово! Прекрасно! — закричали всі дружно.
— Що ж, давайте скоріше її привітаємо й візьмемося за вино! — вигукнула Дайюй.
Ніхто не зрозумів, що вона має на увазі. Тоді Дайюй пояснила:
— У Чжуан-цзи говориться: «Листя бананів приховує оленя». Чи не порівнює, часом, себе Таньчунь із оленем, оскільки хоче називатися Гостею з-під банана? Хапайте її, зробимо з неї в’ялену оленину!
Всі розсміялись, а Таньчунь, усміхнувшись, мовила:
— Знову ти мене підколюєш! Ну постривай, я й для тебе придумала підходящий псевдонім. Колись Ехуан і Нюйїн окропили слізьми бамбук і він став плямистим. Такий бамбук називають і понині сянфей. Сестриця Дайюй живе в павільйоні Ріки Сяосян і часто проливає сльози, так що бамбук, який росте в неї у дворі, незабаром, мабуть, теж стане плямистим. От і називаймо Дайюй Феєю ріки Сяосян.
Всі гучно заплескали в долоні. Дайюй нічого не сказала. Тільки похнюпилась.
— А я придумала псевдонім для сестри Баочай, — мовила Лі Вань, — усього із трьох слів.
— Який же? — з інтересом запитали всі хором.
— Царівна Духмяних трав, — з усмішкою відповіла Лі Вань. — Подобається вам?
— Чудово! — відгукнулася Таньчунь.
— А в мене який буде псевдонім? — нетерпляче запитав Баоюй. — Придумайте скоріше!
— Давно придумали — Заклопотаний ледар, — мовила зі сміхом Баочай.
— Можна залишити твоє старе прізвисько, — Володар Квітів Червоного грота, — запропонувала Лі Вань.
— Не варто, мабуть, — заперечив Баоюй. — Адже це було давно, ще в дитинстві.
— Я придумала для тебе прізвисько! — заявила Баочай. — Може, воно грубувате, але тобі цілком підійде. Мало кому вдається в Піднебесній бути багатим і знатним і в той же час ледарювати. Я думала, це взагалі неможливо. Але, як не дивно, тобі вдалося. Тому ми будемо називати тебе Багатий і знатний ледар. Згоден?
— Занадто добре для мене! — усміхаючись мовив Баоюй. — Втім, називайте як хочете!
— Прізвисько треба давати зі змістом, — втрутилася Дайюй. — Баоюй живе у дворі Насолоди пурпуром, от і назвемо його Княжич, Що Насолоджується пурпуром.
— Непогано, — погодилися всі.
— А як ми назвемо другу панянку Інчунь і четверту панянку Січунь? — поцікавилася Лі Бань.
— Нам псевдонім не потрібен, — поспішила сказати Інчунь. — Ми ж не вміємо складати вірші.
— Неважливо, — заперечила Таньчунь, — псевдонім однаково потрібен.
— Інчунь живе на острові Водяних каштанів, так що будемо називати її Володаркою острова Водяних каштанів, — запропонувала Баочай. — А Січунь, яка живе в павільйоні Духмяного лотоса, — Мешканкою павільйону Запашного лотоса.
— От і добре, — мовила Лі Вань. — Я старша за вас усіх, і ви мусите мене слухатися. Нас у товаристві сім осіб, але я, друга панянка й четверта панянка не вміємо складати віршів, так що доведеться вам зробити нас розпорядницями.
— В усіх тепер є псевдоніми, а ти по-колишньому називаєш їх панянками, — з усмішкою зауважила Таньчунь. — Пропоную за це штрафувати. А то, виходить, ми дарма старалися?
— Коли остаточно про все домовимося, тоді й складемо кодекс про штрафи, — погодилася Лі Вань і сказала: — Збиратися будемо в мене, у мене просторо. І якщо ви, поети, не гребуєте простими, неосвіченими людьми, які не вміють складати віршів, дозвольте мені розпоряджатися влаштуванням частувань. Може, спілкуючись із вами, володарями тонкого поетичного смаку, я теж навчуся складати вірші. Мені хотілося б стати на чолі товариства, але одна я не впораюся, потрібні дві помічниці. Бажано, щоб це були Володарка острова Водяних каштанів і Мешканка павільйону Запашного лотоса. Перша буде призначати теми для віршів і задавати рими, друга — вести необхідні записи й стежити за порядком. Це не означає, що нам забороняється складати вірші. Якщо тема нескладна й легкі рими, можливо, ми також складемо кілька рядків. Іншим же складати вірші обов’язково. Така моя пропозиція, якщо ви зі мною не згодні, я не смію наполягати.
Інчунь і Січунь були байдужі до віршів, до того ж вони ніяковіли при таких талантах, як Сюе Баочай і Лін Дайюй, і тому з радістю погодилися із Лі Вань, сказавши:
— Ти маєш рацію!
Таньчунь та інші дівчата здогадались, у чому справа, і не заперечували.
— Гаразд, — сказала наостанку Таньчунь. — Тільки забавно, що створити товариство придумала я, а ви будете мною розпоряджатися!
— Давайте сходимо в сільце Запашного рису, — запропонував Баоюй.
— Вічно ти квапишся! — з докором сказала Лі Вань. — Треба раніше домовитись, а вже потім я вас запрошу.
— А як часто ми будемо збиратися? — запитала Баочай.
— Разів зо два-три на місяць цілком достатньо, — зауважила Таньчунь. — Частіше нецікаво.
— Вірно, — підтримала її Баочай. — Тільки бути всі мусять обов’язково, у будь-яку погоду. Якщо ж на кого-небудь раптом найде натхнення, можна про це сказати й запросити всіх до себе, не чекаючи наміченого дня. Це буде навіть цікаво!
— Дуже цікаво, — погодилися всі.
— Оскільки мені першій спала на думку ідея створити товариство, то й право першою влаштувати частування належить мені, — заявила Таньчунь.
— У такому разі відкриття товариства призначаємо на завтра, — запропонувала Лі Вань і звернулася до Таньчунь:
— Згодна?
— Давайте це зробимо просто зараз, — сказала Таньчунь. — Ти задаси тему для віршів, Володарка острова Водяних каштанів задасть рими, а Мешканка павільйону Запашного лотоса буде стежити за порядком.
— А по-моєму, несправедливо, щоб задавав тему й рими хто-небудь один, — зауважила Інчунь. — Найкраще тягти жереб.
— По дорозі сюди я бачила, як у сад принесли два горщики з дуже гарною білою бегонією, — сказала Лі Вань. — Чому б нам не скласти про неї вірші?