— Так її ж ніхто не бачив! — запротестувала Інчунь.
— Усі знають, яка вона, біла бегонія, — заперечила Баочай. — Навіщо ж на неї дивитися? Предки складали вірші у хвилини натхнення й не завжди писали про те, що бачили в цю мить. Інакше в нас не було б так багато чудових віршів.
— У такому разі я задам рими, — поступилася Інчунь.
Вона взяла з полиці томик віршів, розкрила навмання, показала всім чотиривірш із семислівним рядком і заявила, що всі мають писати такі вірші. Потім вона звернулася до однієї із служниць:
— Назви слово, що першим спало тобі на думку.
Дівчина стояла, притулившись до дверей, і не замислюючись випалила: «Біля дверей».
— Отже, перше поняття — «двері», — сказала Інчунь. — Воно за своїм звучанням потрапляє в тринадцятий розділ. У наших віршах двері мають бути згадані в першому рядку.
Вона зажадала скриньку з картками рим, витягла з неї тринадцяту шухлядку...
— Попалися слова, які дуже важко сполучаються, — зауважив Баоюй.
Тим часом Дулі приготувала чотири пензлі та чотири аркуші паперу й подала кожному. Всі почали складати вірші, одна лише Дайюй, як нічого не було, бавилася листям утуна, милувалась осіннім пейзажем і жартувала зі служницями.
Одній із служниць Таньчунь наказала запалити запашну паличку «аромат солодкого сну». Ця паличка, завдовжки три цуні й завтовшки зі звичайний ґніт, згоряла досить швидко, і за цей час потрібно було написати вірш; хто не встигне, того штрафують.
Таньчунь склала перша, записала, підправила й передала Інчунь.
— Царівно Духмяних трав, у тебе готовий? — запитала вона в Баочай.
— Готовий-то готовий, але, здається, погано вийшов, — відгукнулася та.
Баоюй, заклавши руки за спину, повільно походжав по терасі. Раптом він звернувся до Дайюй:
— Чула? У них уже готові!
— Про мене не турбуйся, — відгукнулася Дайюй.
Баоюй помітив, що Баочай устигла начисто переписати свого вірша, і вигукнув:
— От лихо! Від запашної палички залишився всього цунь, а в мене тільки чотири рядки!
І він знову звернувся до Дайюй:
— Паличка от-от зотліє! Поквапся!
Дайюй пропустила його слова повз вуха.
— Добре, не буду тебе чекати, — сказав нарешті Баоюй. — Треба записати, подивлюся, що вийшло.
Він підійшов до столу, взяв пензлик і заходився писати.
— Приступаємо до читання! — оголосила Лі Вань. — Хто не встиг, закінчуйте, а то оштрафуємо.
— Селянка із сільця Запашного рису не вміє писати віршів, зате вона добре їх читає, — зауважив Баоюй, — до того ж вона найсправедливіша з нас, тому давайте домовимося приймати всі її зауваження.
Дівчата закивали на знак згоди.
Першим Лі Вань прочитала вірш Таньчунь.
Вірш Таньчунь усім дуже сподобався, і Лі Вань почала читати написане Баочай.
— А й справді Царівна Духмяних трав! — вигукнула Лі Вань і взяла вірш Баоюя.
— Краще за всіх склала Таньчунь! — заявив Баоюй, коли Лі Вань скінчила читати. Одначе Лі Вань віддала перевагу Баочай.
— Вірш сестри Баочай найвиразніший, — сказала вона й стала квапити Дайюй.
— Хіба всі вже закінчили? — запитала Дайюй.
— Усі.
Дайюй взяла пензлик, єдиним духом написала вірш і кинула на стіл. Лі Вань заходилася читати:
Заледве Лі Вань закінчила, як Баоюй не витримав і почав голосно висловлювати своє замилування:
— І як тільки вона зуміла так придумати!
Лі Вань читала далі:
— Скільки глибокого почуття в цих рядках! — закричали всі. — Чудово!
260
261
262
263
264