— Цей вірш найкращий! — в один голос заявили всі.
— Якщо говорити про витонченість і оригінальність, не заперечую, — сказала Лі Вань, — що ж стосується глибини думки, він безсумнівно поступається віршу Царівни Духмяних трав.
— Судження цілком справедливе, — погодилася Тань-чунь. — Феї ріки Сяосян присуджується друге місце.
— Найневдаліший — це вірш Княжича, Що Насолоджується пурпуром, — заявила Лі Вань. — Ви згодні?
— Цілком вірно, — підтвердив Баоюй. — Вірш мій нікуди не годиться. А от вірші Царівни Духмяних трав і Феї ріки Сяосян варто було б іще раз обговорити.
— Не втручайся, буде так, як я вирішила, — обірвала його Лі Вань, — а якщо ще хто-небудь про це почне розмову, оштрафуємо.
Баоюю нічого не залишалось, як замовкнути.
— Збиратися будемо другого й шістнадцятого числа кожного місяця, — вела далі Лі Вань. — Задавати теми й рими дозвольте мені. Можна влаштовувати й додаткові збори, хоч щодня, якщо на кого-небудь раптом зійде натхнення, я не заперечуватиму. Але другого й шістнадцятого всі мусять неодмінно бути.
— А назва яка буде в товариства? — спохватившись, запитав Баоюй.
— Занадто проста — неоригінально, — зауважила Тань-чунь, — занадто вигадлива також недобре. Найкраще назвати його «Бегонія». Адже саме про неї наші перші вірші! Можливо, назва трохи примітивна, зате відповідає дійсності.
Ніхто не став заперечувати. Побалакавши ще трохи, вони випили вина, поласували фруктами й розійшлися хто додому, хто до матінки Цзя й пані Ван. Але про це ми не розповідатимемо.
А зараз повернімося до Сіжень. Вона ніяк не могла здогадатися, що за лист одержав Баоюй і куди пішов разом із Цуймо. До того ж з’явилися жінки з двома горщиками бегонії. Сіжень іще більше здивувалася, почала розпитувати, звідки квіти, і їй розповіли.
Сіжень звеліла залишити квіти, попросила почекати в передній, а сама пішла у внутрішні покої. Там вона відважила шість цянів срібла, взяла три сотні мідних монет і, коли повернулася, вручила все жінкам, наказавши:
— Срібло віддайте служникам, які принесли квіти, а мідні монети візьміть собі на вино.
Ті підвелися й, усміхаючись, подякували Сіжень, але гроші взяли тільки після настійних умовлянь.
— Чи чергують біля воріт разом із вами хлопчаки? — запитала Сіжень.
— Чергують, їх четверо, — відповіла одна з жінок. — Це на випадок, якщо хто-небудь із них знадобиться панам. Може, у вас будуть які-небудь накази, панянко? Скажіть, ми передамо служникам.
— У мене? Накази? — всміхнулася Сіжень. — Тут другий пан Баоюй хотів послати подарунки панянці Ши Сян’юнь. Так що ви прийшли до речі. Передайте служникам, щоб найняли коляску, і повертайтеся по гроші. Тільки сюди служників не присилайте — нема чого.
— Слухаємося! — шанобливо відповіли жінки й вийшли.
Сіжень повернулася в кімнату й хотіла скласти на блюдо одарунки для Сян’юнь, але яким же був її подив, коли вона побачила, що блюдо зникло.
— Ви не знаєте, куди поділось агатове блюдо? — запитала Сіжень у служниць, зайнятих вишиванням.
Служниці здивовано переглянулися.
— Здається, на ньому віднесли плоди лічжи третій панянці Таньчунь, — мовила нарешті після тривалого мовчання Цінвень, — не знаю тільки, де воно зараз.
— Хіба мало в будинку всіляких блюд, — незадоволеним тоном зауважила Сіжень, — навіщо було брати саме це?!
— Я теж так говорила, — сказала Цінвень, — але дуже вже красивий вигляд мали на цьому блюді складені гіркою лічжи. Третій панянці, видно, так сподобалося, що вона разом із фруктами залишила в себе й блюдо. Тому нема чого турбуватися! До речі, дві вази, які взяли недавно, теж іще не принесли! Вони стояли отам, нагорі.
— Ах, — вигукнула Цювень. — Із цими вазами пов’язана досить забавна історія. Наш пан, уже якщо здумає виявити батькам повагу, неодмінно перестарається. Одного разу, коли розпустилися квіти кориці, він зламав дві гілки й хотів поставити у вазу, аж тут раптом подумав, що недостойний першим насолоджуватися квітами, які розпускаються в саду, налив води в обидві вази, у кожну поставив по гілці, одну вазу звелів узяти мені, другу взяв сам, сказавши при цьому, що квіти треба віднести матінці Цзя й пані. Я навіть не уявляла, що завдяки почуттю синівської шанобливості, яке раптом з’явилося в нашого пана, мені так поталанить! Стара пані зраділа квітам і каже своїм служницям: «От як Баоюй поважає мене, згадав, що я люблю квіти! А мені дорікають за те, що я його балую!» Ви ж знаєте, стара пані не дуже-το мене полюбляє, але того разу розчулилася, звеліла дати мені грошей, сказала, що жаліє мене, тому що я така квола й нещасна! Загалом, пощастило мені! Гроші — що, головне, я вдостоїлася такої честі!.. Коли ми прийшли до пані, друга пані Фенцзє й наложниця Чжао рилися в неї в скрині із платтями. Пані вирішила роздати служницям усе, що носила замолоду. Заледве ми ввійшли, всі замішувалися квітами. А друга пані Фенцзє заходилася вихваляти шанобливість Баоюя, його розум і спритність — наговорила й що є, і чого немає. Просто їй хотілося підлестити пані й посоромити її заздрісниць. Пані залишилася дуже задоволена й подарувала мені два майже нових плаття. Але не в цьому справа, плаття ми одержуємо щороку, набагато важливіше, що я вдостоїлася милості пані.
— Тьфу! — плюнула з досади Цінвень. — Дурна! Нічого ти не розумієш! Все краще віддали іншим, а тобі тицьнули обноски! Є чим пишатися!
— Нехай обноски! — спалахнула Цювень. — Але мені подарувала їх пані!
— На твоєму місці я нізащо не взяла б цей мотлох! — рішуче заявила Цінвень. — Нехай би нас усіх зібрали, щоб роздати плаття, тоді справа інша — що дістанеться, те й дістанеться, принаймні справедливо. А брати залишки, після того як усе краще роздарували, я не стала б, нехай навіть довелося б нагрубити пані!
— А хіба ще кому-небудь із наших дали плаття? — поцікавилася Цювень. — Я хворіла й на кілька днів їздила додому, тому нічого не чула. Розкажи мені, сестро!
— Ну, розповім я тобі, так ти що, плаття повернеш пані?! — запитала Цінвень.
— Дурниці! — вигукнула Цювень. — Мені просто цікаво. А подаровані плаття — це милість пані, нехай навіть їх зшили б із ганчір’я, придатного лише на підстилку собакам!
— Здорово сказано! — засміялися служниці. — Адже плаття-то саме й дали нашому собачаті.
— Ах ви базіки! — зніяковіло розсміялася Сіжень. — Вам би тільки з мене потішатися! Дочекаєтеся, перерахую вам зуби! Згадаєте моє слово! Погано скінчите!
— Виходить, це ти, сестро, дістала подарунок? — сміючись, вигукнула Цінвень. — А я й не знала! Ти вже вибач!
— Нема чого посміхатися! — погрозила їй пальцем Сіжень. — Давайте вирішимо, хто піде по блюдо!
— І вази треба б заодно прихопити, — вставила Шеюе. — Не біда, якщо вони в старої пані. А якщо в пані, краще забрати. Її служниці нас терпіти не можуть і на зло нам можуть вази розбити! Пані на їхні витівки дивиться крізь пальці!
— Нехай уже я сходжу, — запропонувала Цінвень, відкладаючи вишивання.
— Ти вирушай по блюдо, а по вази я піду, — заперечила Цювень.
— Дайте мені хоч разок сходити! — глумливо вигукнула Цінвень. — Така нагода трапляється рідко! Тим більше що ви вже дістали подарунки!
— Цювень плаття дісталося випадково, — заперечила Шеюе, що не відчула в словах Цінвень іронії. — Невже ти думаєш, вони дотепер розбирають одяг?
— Уявлення не маю, але може статися, пані помітить мою старанність і виділить мені теж два ляни срібла на місяць! Нема чого зі мною хитрити, я все знаю, — розсміялася вона.
Із цими словами Цінвень вибігла з кімнати. Цювень вийшла слідом і вирушила до Таньчунь по блюдо.
Сіжень тим часом зібрала подарунки для Сян’юнь, покликала няньку Сун і сказала: