— Я говорю це від усієї душі, можеш не сумніватися, — з усмішкою сказала Баочай. — Тільки не думай, що я роблю це з поблажливості чи ставлюся до тебе спогорда. Недарма ж ми подружились! Якщо мій план тобі подобається, я розпоряджуся, щоб усе було влаштовано.
— Мила сестро! — всміхнулася Сян’юнь. — Я розумію твої добрі почуття, незважаючи на те що дурна. Інакше не була б гідна вважатися людиною! Якби я не ставилася до тебе, як до рідної сестри, невже розповідала б ти про своє нелегке життя?
Баочай покликала служницю й наказала:
— Піди до старшого пана Сюе Паня, скажи, нехай дістане кілька кошиків великих крабів, яких нам недавно присилали, ми збираємося завтра по обіді запросити бабусю й тітоньку в сад помилуватися коричними квітами. І попередь, щоб не підвів.
Служниця пішла. І більше ми про неї не розповідатимемо.
Потім Баочай звернулася до Сян’юнь:
— Теми для віршів не обов’язково мають бути мудрі. Згадай: ні химерності, ні важких рим у стародавніх поетів не зустрінеш. Якщо тема хитромудра, а рими важкі, навряд чи вийдуть гарні вірші, скоріше — жалюгідні й безпомічні. Звичайно, треба уникати повсякденних слів і примітивних висловів, одначе гнатися за новими й оригінальними також не варто. Новою й оригінальною, а разом з тим ясною має бути думка, тоді ні слова, ні вислови не видадуться банальними. Втім, усе це для нас не має ніякого значення — наша справа прясти та вишивати, а у вільний час прочитати кілька сторінок із книги, що, як мовиться, корисна для тіла й душі.
Сян’юнь кивнула й мовила:
— Оскільки вчора ви складали вірші про бегонії, може, варто було б тепер написати про хризантему? Що ти на це скажеш?
— Так, зараз саме час оспівати хризантему, — погодилася Баочай, — але про неї так багато віршів у предків!
— Мені теж це спало на думку, — зізналася Сян’юнь, — як би не впасти в наслідування.
Баочай подумала й вигукнула:
— Є вихід! Хризантему поставити на другий план, а на перший людину. Ми придумаємо кілька заголовків із двох слів, перше слово буде слугувати поясненням, друге — позначати предмет, який ми збираємось оспівувати, тобто хризантему, а пояснення можна знайти із числа загальновживаних слів. Якщо навіть ми писатимемо вірші про хризантему в тій же манері, що й предки, це не буде наслідуванням. Описувати пейзаж і разом з тим оспівувати якийсь предмет — це вже щось нове!
— Дуже добре, — сказала Сян’юнь. — Але все-таки якими мають бути заголовки? Придумай хоч один, а я — вже всі інші.
— Мабуть, непогано «Сон про хризантему», — подумавши, мовила Баочай.
— Прекрасно! — вигукнула Сян’юнь. — А «Тінь хризантеми» годиться?
— Цілком, — відповіла Баочай, — хоча, здається, це було. Втім, неважливо, чим більше ми придумаємо заголовків, тим краще. Можу запропонувати ще один.
— Який? Говори скоріше! — нетерпляче сказала Сян’юнь.
— «Запитую хризантему». Підходить?
Сян’юнь ляснула рукою по столику на знак схвалення й у свою чергу мовила:
— «Шукаю хризантему»! Подобається?
— Непогано! — погодилася Баочай. — Придумаймо з десяток, а потім запишемо.
Вона розтерла туш, умочила пензлик і приготувалася писати. Сян’юнь вихопила в неї пензлик і звеліла продиктувати заголовки. Незабаром десять назв були готові. Сян’юнь прочитала й усміхнулася:
— Десять заголовків мало, треба дванадцять. Тоді буде як у мальовничому альбомі.
Баочай подумала, склала ще два й запропонувала:
— А тепер розташуємо їх один за одним.
— Вірно, — погодилася Сян’юнь, — хризантеми варто описати докладно й у суворій послідовності.
— Отже, перший вірш назвемо «Згадую хризантему», — почала Баочай. — А позаяк я про неї мрію, виходить, мушу її розшукати, таким чином, другому віршу дамо назву — «Шукаю хризантему». Третій — «Саджаю хризантему», адже, розшукавши, треба її посадити. А посадивши — радіти й милуватися нею. Отже, четвертий вірш нехай називається «Милуюся хризантемою». Намилувавшись, ми її зриваємо й ставимо у вазу. Отже, п’ятий назвемо «Застілля із хризантемами». Але якщо не оспівати хризантему у віршах, вона втратить свою принадність, тому шостий вірш називатиметься «Оспівую хризантему». І тут, природно, не можна не взятися за пензлик і за туш, так що сьомому віршеві дамо заголовок «Малюю хризантему». Але намалювати мало — ніхто не зрозуміє, в чому її принадність, тому восьмий вірш варто назвати «Запитую хризантему». Коли б хризантема вміла говорити, вона розповіла б усе про себе, і тоді в нас з’явилося б бажання прикрасити себе нею, тому дев’ятий вірш треба назвати «Приколюю до волосся хризантему». От, мабуть, усі почуття, які викликає в нас хризантема. Тому десятий і одинадцятий вірші можна назвати «Тінь хризантеми» і «Сон про хризантему». Останній вірш мовби підсумує все, що було в попередніх, і називатиметься «Зів’яла хризантема». Таким чином, наші вірші запам’ятають усе найцікавіше, що можна сказати про хризантему за три місяці її цвітіння.
Сян’юнь записала все, що говорила Баочай, і запитала:
— Рими будемо задавати?
— Терпіти не можу задані рими. Зайва праця! Головне, щоб вірші були гарні! Адже ми складаємо для розваги, навіщо ж мучитися? Визначимо тільки теми!
— Цілком вірно! — погодилася Сян’юнь. — Тоді вірші будуть кращими! Але ж нас п’ятеро, а тем дванадцять. Можливо, не кожне зможе скласти дванадцять віршів?
— Це, мабуть, важко, — мовила Баочай. — А ми запишемо теми й оголосимо, що писати треба семистопним восьмивіршем. Завтра вивісимо теми на стіні, і нехай кожне складає що може. У кого вистачить таланту, нехай складе хоч усі дванадцять віршів! А не вистачить — може написати один. Найбільш майстерний і здібний стане переможцем, а не встиг нічого скласти до того моменту, коли всі дванадцять віршів будуть готові, заплатить штраф.
— Домовилися, — сказала наостанку Сян’юнь.
Вони погасили лампу й лягли спати. Про те, що сталося наступного ранку, ви дізнаєтеся з наступного розділу.
Розділ тридцять восьмий
Фея ріки Сяосян здобуває першість у написанні віршів про хризантему;
Царівна Духмяних трав їдко висміює вірші про крабів
Отже, Баочай і Сян’юнь про все домовилися. За ніч не сталося нічого, гідного згадування.
Наступного дня Сян’юнь запросила матінку Цзя в сад помилуватися коричними квітами.
— Що ж, це цікаво! — зауважила матінка Цзя. — Та й дівчинку втішити треба.
Опівдні матінка Цзя разом із пані Ван, Фенцзє й тітонькою Сюе прийшла в сад.
— Де тут найкрасивіше місце? — запитала матінка Цзя.
— Де вам сподобається, там і зупинимося, — відповіла пані Ван.
— У павільйоні Запашного лотоса вже все приготовлено, — сказала Фенцзє. — Неподалік біля підніжжя пагорба пишно розпустилися два коричних дерева, вода в річечці зеленувата і прозора, приємно посидіти там в альтанці, подивитися на воду — в очах світліше стане.
— От і добре, — погодилася матінка Цзя.
Вони рушили до павільйону Запашного лотоса, він височів посеред ставка й виходив вікнами на всі чотири боки, праворуч і ліворуч до павільйону прилягали галереї, споруджені просто над водою, й підходили до гірки, а з них на берег було перекинуто горбатий місток.
Заледве зійшли на місток, як Фенцзє схопила матінку Цзя за руку:
— Крокуйте впевнено й широко, не бійтеся, місток навмисно зробили скрипливим.
У павільйоні біля поруччя матінка Цзя побачила два бамбукових столики. На одному було розставлено келихи для вина, розкладено палички для їжі, на іншому — чайні прибори, різнобарвні чашки й блюдця. Трохи віддалік служниці кип’ятили чай, підігрівали вино.
— Як добре, що не забули про чай! — з усмішкою сказала матінка Цзя. — Мені тут дуже подобається, така чистота!
— Це сестра Баочай допомогла мені все приготувати! — також усміхаючись, відповіла Сян’юнь.