Застілля із хризантемами
По струнах ціна ударяю, гостям підношу я вино
І, тріумфуючи, втішаюсь: і подруги на учті є.
Стіл прибраний чудово й пишно, застілля настає пора,
Але нема нікому діла, де коло вподобань моє.
Я осторонь сиджу неначеб, та відчуваю аромат
І ясно бачу: три доріжки блищать, кропила їх роса.
І не до книг мені, відкину — бо в них лиш суєта мирська.
А видні мені тільки віти і вся осіння їх краса.
Опалий на папері штори приносить іній чистоту,
І він навіяв давні мрії та спогад про минулі дні.
Прогулянка враз пригадалась в саду у призахідний час,
А ще оті холодні квіти, що так сподобались мені...
Ми схожі, знаємо ж бо добре — що нам любити, а що ні,
Тож поглядаємо спогорда на непривабливий цей світ.
Хай розцвітає персик, груша, коли весни пора прийшла,
Не дано цвіту весняному затьмарити осінній цвіт!
Оспівую хризантему
Заповітного слова шукаю в рядку
Серед білого дня й уночі, —
Огорожу мину, біля брили вмощусь, —
І здається, що слово звучить...
Як на кінчику пензля краса ожива,
Іній випаде — я опишу,
Аромат своїх слів не приховую я,
І послухати місяць прошу...
О, паперу покреслив я стільки уже, —
Холод, жалість, гіркота образ,
Хто ж про серце печальне, про біль про чужий
Зараз віршем сказати б зібравсь?
З часу Тао[273] усе ж і по нинішній день
Стиль високий не вмер ще таки,
І рядок його про хризантем пелюстки
Пережив і роки і віки!
Малюю хризантему
Таж не безмежна одержимість пензля,
Що вірші творить з радості й сумління;
Живопис не дорожчий віршування?
Невигідне художника творіння?
Аби замалювати листя жмуток,
Для тисячі відтінків туші мало,
А скільки вимагає плям, розливів
Ця квіточка, огорнута туманом!
Густий мазок — тут, блідість — там... Од вітру
І світло, й тінь — о як це неосяжно!
Тримаєш пензлик — в спокої та русі —
І весняну духмяність чуєш справжню.
Не вір, що я при східній огорожі
Даремно хризантеми віть зломила,
Наклею в день Чуньян її на ширму —
І свято буде не таке немиле...
Запитую хризантему
Осінні чуття так хотіла б спізнати...
Хто відповідь дасть врешті-решт?
Я знаю: в саду, поблизу огорожі,
Чуттів ти розкриєш секрет...
«Скажи, — я почула, — так хто ж бо таємно,
Зневаживши світ цей, росте?
Так хто, розкриваючись, як інші квіти,
Шукає, жде, гається теж?
В саду, де роса, біля дому, де іній,
Не ти у журби у руках?
Гусак полетів і цвіркун занедужав, —
Терза тебе дума яка?»
Та твердити зайве, що в білому світі
Нема з ким розради знайти,
Захочеш розкритись, не дбатиме жоден,
Позбувсь щоб одвертості ти.
Приколюю до волосся хризантему
Минали дні. Вона росла у вазі,
Що в огорожі нашого житла.
Зірвавши її, в дзеркало дивлюся:
Красиво! Та невже це справді я?
Чан’аньський княжич квітку цю побачить
І обімліє, знехтувавши сан,
Пенцзє правитель[274], пан поважний вельми,
Вина захоче й буде п’яний пан!
В волоссі роси трьох стежок садових,
На скронях — їх приємний холодок,
А квіткою прикрасили б ряднину,
Ряднина стала б як осінній шовк.
Відводь од мене погляд, перехожий,
Чуття високі бережи, йдучи,
А краще скромно плескай у долоні, —
І тішся, а про неї ти мовчи.
Тінь хризантеми
Осінь і збере, вона й примножить
Скарб своїх немеркнучих приваб,
До трьох стежок нишком проберуся,
Щоби не впізнали хто, бува...
Од вікна світильник мерехтливий
То неначе зблизька, то здаля,
Сяйво місячне сюди пробилось,
Дзвяк замка, мов яшми, звідтіля...
Мерзне квітка, мерзне ароматна,
Дехові ж не страшно перепон,
Життєстійкість, якщо випав іній,
Незбагненність, як порине в сон.
Уночі коштовність ароматна,
О, не мни її і не топчи,
вернуться
273
вернуться
274