Дайюй нічого не відповіла, закинула голову, тихо продекламувала складений вірш, схопила пензлик і записала:
Баоюй прочитав і висловив своє замилування, але Дайюй порвала аркуш із віршем і наказала служницям спалити, сказавши:
— Мої вірші гірші за твої, нехай їх кинуть у вогонь. А вірш про краба ти збережи, він кращий за вірші про хризантему!
— Я теж склала вірш, — сказала Баочай. — Не знаю тільки, чи добре вийшло. Запишу жартома.
Останні рядки викликали піднесені вигуки:
— Прекрасно! Чудово!
— Спритно ж вона нас підколола! — скрикнув Баоюй. — Мабуть, і мої вірші треба спалити!
Стали читати далі:
— Оце справжній гімн крабам, — заявили всі дружно, дочитавши до кінця. — Виявляється, навіть незначній темі можна надати глибокого змісту! Тільки деякі рядки досить їдкі й декого зачіпають.
У цей час у саду з’явилася Пін’ер. Якщо хочете дізнатися, чого вона прийшла, прочитайте наступний розділ.
Розділ тридцять дев’ятий
У сільської баби дурні речі ллються рікою;
вразливий юнак намагається докопатися до правди
Заледве Пін’ер з’явилася, як її закидали питаннями:
— Що робить твоя пані? Чому не повернулася?
— Часу в неї немає, — усміхаючись, сказала Пін’ер. — Вона навіть попоїсти не встигла! І ось послала мене запитати, є чи у вас іще краби.
— Авжеж, є, скільки завгодно, — відповіла Сян’юнь і наказала служницям покласти в кошик десяток найбільших крабів.
— Жирних кладіть, із круглим черевцем, — сказала Пін’ер.
Сісти до столу вона відмовилася.
— Наказую тобі — сідай! — дивлячись у вічі служниці, сказала Лі Вань.
Вона посадила Пін’ер поруч із собою, налила в келих вина й піднесла їй просто до губ. Пін’ер надпила ковток і зібралася йти.
— Сиди! — затримала її Лі Вань. — Я, значить, для тебе не указ, тільки Фенцзє!
І вона наказала служницям:
— Віднесете крабів другій пані Фенцзє й скажете, що Пін’ер я залишила в себе!
Жінки віднесли кошик, але незабаром повернулися й доповіли:
— Друга пані звеліла вам усім передати, щоб під час їжі не сміялися й не базікали. Вона прислала трохи печива з борошна водяного горіха й вергуни на курячому жирі, які щойно одержала від дружини молодшого дядька. А вам, панянко, — звернулися вони до Пін’ер, — пані дозволила залишитися, тільки не пити зайвого.
— А якщо вип’ю, що буде? — з усмішкою запитала Пін’ер, продовжуючи пити й закушувати.
— Як жаль, що тобі, із твоєю зовнішністю, випала жалюгідна доля служниці! — засміялася Лі Вань, обіймаючи Пін’ер. — Адже якщо не знати, тебе можна легко прийняти за пані!
Пін’ер, що балакала з Баочай і Сян’юнь, повернулася до Лі Вань і сказала:
— Не притискайте мене, пані, лоскотно!
— Ай-я! — вигукнула Лі Вань. — Що це в тебе таке тверде?
— Ключ, — відповіла Пін’ер.
— Невже в тебе є коштовність, яку треба замикати на ключ? — розсміялася Лі Вань. — Коли Танський чернець[277]вирушав у путь по священні книги, у нього був білий кінь; коли Лю Чжиюань[278] завойовував Піднебесну, у нього був чарівний обладунок, подарований духом гарбуза, а у Фенцзє є ти. Ти — ключ своєї пані! А тобі навіщо ключ?
— Ви, пані, захмеліли і глузуєте з мене! — зніяковіло всміхнулася Пін’ер.
— Вона говорить чисту правду, — мовила Баочай. — Нещодавно ми на дозвіллі обговорювали достоїнства й вади служниць і вирішили, що таких, як ти, на сотню навряд чи знайдеться одна. Пані Фенцзє знала, кого брати в услужіння. Служниці в неї одна в одну, і в кожної свої достоїнства.
— Усе робиться з волі Неба, — сказала Лі Вань. — Уявіть, що було б, якби не прислуговувала панянка Юаньян у кімнатах старої пані! Навіть пані Ван не насмілюється суперечити старій пані. А Юаньян це собі іноді дозволяє, і, хоч як дивно, лише її пані слухається. Ніхто не знає, скільки одягу в старої пані, а Юаньян пам’ятає все до дрібниць, і якби не вона, багато чого давно розтаскали б. Юаньян до того ж добра, не тільки не покарає служницю, якщо та схибить, але ще й замовить за неї слівце.
— Вчора саме стара пані говорила, що Юаньян краща за всіх нас! — втрутилася в розмову Січунь.
— Вона й справді гарна, — погодилася Пін’ер. — Де вже нам із нею змагатися?
— Дайся, служниця моєї матінки, теж чесна і скромна, — зауважив Баоюй.
— Ніхто й не заперечує цього, — сказала Таньчунь. — Вона й розважлива, і старанна. Наша пані, немов свята, нічого не розуміє в справах, так Дайся завжди її виручить, підкаже, як вчинити. Вона точно знає, що належить робити навіть у таких важливих випадках, як виїзд старого пана! Забуде що-небудь пані, Дайся тут як тут.
— Годі вам, — сказала Лі Вань і, вказуючи пальцем на Баоюя, мовила: — Краще уявіть собі, до чого дійшов би цей молодий пан, якби за ним не доглядала Сіжень? Що ж до Фенцзє, то, якби вона була хоч самим Чуським деспотом[279], їй однаково знадобився б помічник, здатний підняти триніжок вагою тисячу цзінів! Без Пін’ер їй, звичайно, не обійтися!
— Раніше в моєї пані було чотири служниці, — сказала Пін’ер, — потім одна вмерла, інші пішли, і зараз залишилась лише я, сирота.
— І все-таки тобі поталанило, — зауважила Лі Вань, — та й Фенцзє також. Пам’ятаю, за життя чоловіка, старшого пана Цзя Чжу, у мене були дві служниці. Я не гірша за інших. Але догодити мені вони не могли, тому, коли чоловік помер, я відпустила їх — я молода, здорова, можу все робити сама. Але як би мені хотілося мати хоч одну віддану служницю!
277
279