Матінка Цзя злегка звелася на тахті й запитала про здоров’я бабусі Лю, потім наказала дружині Чжоу Жуя подати стілець і запросила стару сісти. Баньер до того сторопів, що сховався за спину бабусі й забув запитати про здоров’я хазяїв будинку.
— Шановна, скільки років тобі нині зрівнялося? — запитала матінка Цзя.
— Сімдесят п’ять, — відповіла бабуся Лю, встаючи.
— А ти ще міцна! — здивувалася матінка Цзя. — Я, якщо доживу до твого віку, навряд чи зможу пересувати ноги!
— Ми весь вік живемо у злиднях, — мовила у відповідь стара Лю, — а ви, шановна пані, насолоджуєтеся щастям. Якби у нас у селі були всі такими, як ви, нікому було б працювати!
— Бачиш добре? — поцікавилася матінка Цзя. — Зуби цілі?
— Зуби цілі, — відповіла бабуся Лю. — Правда, у нинішньому році лівий корінний став хитатися.
— А я от зовсім погана стала, — сумно мовила матінка Цзя. — І не чую, і не бачу, і пам’ять пропала. Навіть родичів почала забувати. Намагаюся з ними не зустрічатися, щоб не викликати глузувань. Жую, і то через силу, навіть м’яку їжу. Багато сплю, коли нудно — бавлюся з онуками й онученятами, от і все.
— До чого ж ви щаслива, шановна пані! — вигукнула бабуся Лю. — Ніхто в нас у селі не може зрівнятися з вами!
— Та яке ж це щастя бути старою руїною, — зітхнула матінка Цзя.
Тут усі розсміялися.
— Мені Фенцзє зараз сказала, що ти принесла зелені й овочів, — вела далі матінка Цзя, — і я розпорядилась їх прийняти, дуже вже хочеться чого-небудь свіженького, просто із грядки, а то ми все купуємо!..
— А ми, сільські, раді б покуштувати риби або м’яса, тільки нам не по кишені.
— Ти нам не чужа, — сказала матінка Цзя, — і ми тебе з порожніми руками не відпустимо. Якщо не гидуєш, погостюй день-два! У нас у саду теж ростуть фрукти, завтра ти їх покуштуєш і додому трохи візьмеш. Принаймні не будеш думати, що даремно провідувала родичів!
Побачивши, що матінка Цзя в гарному настрої, Фенцзє теж заходилася вмовляти бабусю Лю заночувати.
— У нас, звичайно, не так просторо, як у селі, — пожартувала вона, — але дві кімнати порожні. Поживете в нас кілька днів, розповісте нашій шановній пані сільські новини і які-небудь історії.
— Дівчинко моя, ти вже не смійся з неї! Сільські навряд чи можуть зрозуміти твої жарти! — сказала матінка Цзя й, обернувшись до служниць, звеліла принести фруктів для Баньера. Але хлопчик до них навіть не доторкнувся, до того сторопів. Тоді матінка Цзя розпорядилася дати йому грошей і відвести гратися із хлопчиками-служниками.
Тим часом бабуся Лю випила чаю й розповіла матінці Цзя кілька історій, про які вона або чула, або сама була очевидицею. Матінка Цзя слухала з великим інтересом.
Фенцзє розпорядилася запросити гостю до вечері, а матінка Цзя звеліла віднести їй найулюбленіші свої страви.
Фенцзє відразу здогадалася, що догодила старій пані, і по вечері послала до неї служницю запитати, які будуть розпорядження щодо старої.
Юаньян наказала відвести бабусю Лю викупатися, взяла перший-ліпший одяг і звеліла віднести старій.
З бабусею Лю ніколи не відбувалося нічого подібного. Вона швидко викупалася, надягла чисте плаття й знову вирушила до матінки Цзя, придумуючи на ходу, що б іще їй розповісти.
Трохи згодом прийшов Баоюй із сестрами. Нікому з них ніколи не доводилося чути таких цікавих історій. Навіть сліпі оповідачі не могли зрівнятися з бабусею Лю.
Неписьменна сільська баба багато чого побачила на своєму віку. Бачачи, з якою увагою її слухають і стара пані, і панянки, вона раділа й, щоб трохи потішити господарів, розповідала й що було, і чого не було.
— Ми цілий рік працюємо в полі й на городі, день у день оремо землю, саджаємо овочі. Навесні, влітку, восени, взимку, у будь-яку погоду, незважаючи на вітер і сніг. У нас немає ні хвилини, щоб посидіти побалакати — от як ви. Від спеки ми ховаємося в курені, і то лише коли даємо коню відпочити. Але навіть за цей короткий час яких тільки не наслухаєшся історій! Приміром, минулої зими кілька днів підряд ішов сніг, і товщина його доходила до трьох-чотирьох чі. Того дня підхопилась я ледве на світ благословилося й тільки зібралася вийти з дому, як раптом чую знадвору якийсь тріск! Наче хмиз хтось ламає. Я подумала, це злодій, і виглянула... Дивлюся, стоїть хтось чужий, не із сільських.
— Напевно, подорожанин, — висловила припущення матінка Цзя. — Змерз, а зігрітися ніде, от він і вирішив наламати хмизу й розвести багаття. Таке буває, нічого дивного.
— У тім-то й річ, що не подорожанин, — заперечила бабуся Лю. — А то й справді дивуватися було б нічому. Нізащо не вгадаєте, хто це був! Панянка років сімнадцяти-вісімнадцяти! Волосся гладенько зачесане й блищить, наче масляне! Одягнена в яскраво-червону кофту й білу спідницю з візерунчастого шовку...
— Не хвилюйте стару пані, не лякайте! — крикнув хтось у цю мить знадвору.
— У чому справа? — переполошилася матінка Цзя.
— У стайні на південному дворі трапилася пожежа, — доповіла дівчинка-служниця. — Але її загасили.
Матінка Цзя, неспокійна характером, підхопилася з місця і, підтримувана дівчатами, вийшла на галерею. У південно-східній стороні щось слабко світилося. Матінка Цзя наказала кадити пахощі й молитися богу вогню.
— Вогонь уже збили, не турбуйтеся, шановна пані, — сказала, підбігаючи до неї, пані Ван, — ідіть до себе!
Баоюй тим часом запитав бабусю Лю:
— А навіщо ця дівчина на снігу хмиз ламала й багаття розводила? Вона змерзла чи, може, застудилася?
— Помовчи! — прикрикнула на нього матінка Цзя. — Тільки заговорили про хмиз, як спалахнула пожежа! А ти пристаєш із розпитуванням! Поговоримо краще про інше!
Баоюю не сподобалося, що його обсмикнули, але суперечити він не посмів.
Бабуся Лю тим часом зібралася з думками й продовжувала свою розповідь:
— На схід од нашого села живе бабуся, їй уже дев’яносто років. Їсть вона тільки пісну їжу, щодня читає молитви й тим здобула милість бодхисатви Гуаньїнь[281]. Одного разу вві сні бодхисатва явилась їй і сказала: «Ти всією душею віддана Богу, а онуків у тебе немає. Я доповіла про тебе Яшмовому владиці, і він сказав, що народиться в тебе онук!» Взагалі-το в старої цієї був син, а в сина теж був син, тільки він умер, коли йому було чи то сімнадцять, чи то вісімнадцять років. Бачили б ви, як його оплакували!.. Але невдовзі народився ще син — нині йому тринадцять виповнилось або чотирнадцять. Рум’яний, пишний, здоровий! А який розумний! От і скажіть після цього, що немає всемогутнього Будди!
Матінка Цзя отямитися не могла від здивування, навіть пані Ван, яка не дуже-το вірила в чудеса, слухала з інтересом.
Але більше всіх зацікавила ця історія Баоюя. Він поринув у роздуми, і, щоб розважити його, Таньчунь сказала:
— Сестрицю Ши Сян’юнь ми запросили до нашого поетичного товариства, а що, коли до нас на одні із зборів прийде твоя матінка помилуватися хризантемами?
— У відповідь на запрошення сестриці Сян’юнь бабуся обіцяла влаштувати у свою чергу частування для всіх нас, — відповів Баоюй. — Спершу побуваємо в неї, а там подумаємо, що робити далі.
— З кожним днем стає усе холодніше, — зауважила Таньчунь. — Не треба відкладати, адже стара пані не любить холодів.
— Навпаки, — заперечив Баоюй. — Вона дуже любить і дощ, і сніг. Тільки-но випаде перший сніг, ми запросимо її помилуватися ним! Це буде чудово! Вірно? А під час снігопаду складатимемо вірші! Так цікавіше!
— Складатимемо вірші? — запитала Дайюй. — Краще наламати хмизу й розвести багаття!
Її слова викликали дружний сміх. А Баоюй насупився.
Коли всі розійшлися, він відвів стару Лю вбік і почав докладно розпитувати про дівчину, яку та бачила взимку.
Бабуся Лю не знала, що сказати, але швидко дібрала розуму.
— Це виявилася не свята, але однаково на згадку про неї на північній стороні села побудували кумирню... Колись жила людина на прізвище...