— Латать зелена довга нитка[297] в воді під вітром попливла, — відпарирувала Сян’юнь.
— В середині бачу вічка «три та шість», я дев’ять у сумі вже маю[298].
— Обрушилась вниз половина трьох гір у неба блакитного скраю.
— Виходить в кінці так, що човен самотній в ланцюг закувала доба[299], — сказала Юаньян.
— Усюди, усюди лиш хвилі та вітер, усюди, усюди журба, — відповіла їй Баочай і випила вино.
— Я бачу: ліворуч лежать «небеса» якраз над земною межею, — негайно продовжила Юаньян.
— Прекрасний цей день, краєвиди чудесні, та я неспокійна душею, — відповіла Дайюй, яка дочекалася своєї черги.
Баочай повернула голову й з подивом глянула на Дайюй, але та, зайнята думкою, як би її не оштрафували, не помітила цього погляду.
— На кості середній є «ширма з парчі»[300], розшита квітками вона, — мовила знову Юаньян.
— Хуннян вже не скаже про мене — нема за шитим узором вікна[301], — відповіла Дайюй.
— Лишилась кість, де «два і шість»[302], тут вісім — бачать очі! — оголосила Юаньян.
— Хто государя двічі стрів, буть вірним трону хоче, — відповіла Дайюй.
— Всі разом: із кошиком у руках збирати люблю я квітки[303], — мовила Юаньян.
— На костурі старець пустельник несе гортензій духмяних квітки, — відповіла на це Дайюй і осушила келих.
— Ліворуч кість «чотири-п’ять» — на кості дев’ять вічок, — оголосила Юаньян.
— Цвіт персика під зливою рясною, — відповіла Інчунь.
— Штраф, штраф! — закричали всі. — Це не римується й за змістом не годиться.
Інчунь засміялася й надпила ковток вина. Справа в тому, що Фенцзє і Юаньян не терпілося скоріше послухати стару Лю, тому вони попросили Інчунь помилитися. Дійшла черга до пані Ван, але Юаньян пропустила її й звернулася до старої Лю, що сиділа за нею:
— Тепер ти!
— Ми в селі теж граємо в такі ігри, — сказала стара Лю, — але так гладенько в нас не виходить. Гаразд, спробую!
— От і добре, — сказали всі хором. — Головне — не мовчати, інше — неважливо.
— «Велику четвірку»[304] праворуч беру — стоїть один чоловік, — почала Юаньян.
— Напевно, сільський? — запитала стара Лю.
Усі вибухнули реготом.
— Ти вірно помітила, про те й мова, — підбадьорила її матінка Цзя.
— Не смійтеся, — попросила стара Лю, — адже ми, сільські, люди неосвічені, що знаємо, те й говоримо.
— Червоне й зелень — «три-чотири»[305], середина трима, — сповістила Юаньян.
— Горить вогонь, пала вогонь — і гусені нема, — відповіла стара Лю.
— І таке трапляється, говори, не соромся!
— А праворуч «аз-чотири»[306] — глянути приємно, — продовжувала Юаньян.
— Бачу редьку і часник, говорю вам чемно, — відповіла стара Лю.
— Вийшло разом: ось на гілці квіти червоніють![307] — вигукнула Юаньян.
— Де опали квіти — зав’язь, гарбузи дозріють, — сказала стара Лю під загальний регіт.
У цей момент зовні почувся гамір, закричали служниці.
Якщо хочете дізнатися, що сталося, прочитайте наступний розділ.
297
298
300
301
303
305
306
307