Выбрать главу

Рано овдовівши, Лі Вань, хоча жила в достатку й розкоші, так схудла, що була схожа на засохле дерево, ніщо на світі її не цікавило. Всю себе вона присвятила вихованню сина й служінню батькам покійного чоловіка, а на дозвіллі разом зі служницями вишивала або читала вголос.

Дайюй була в будинку гостею, але сестри ставилися до неї як до рідної. Єдине, що турбувало дівчинку, — це її дуже старий батько.

Але залишимо поки Дайюй і повернемося до Цзя Юйцуня. Ви вже знаєте, що він дістав призначення в їнтяньфу й вирушив до місця служби. Заледве він став на посаду, як до суду надійшла скарга: дві родини затіяли тяжбу через служницю й справа дійшла до вбивства. Цзя Юйцунь розпорядився негайно доставити до нього на допит позивача.

— Убито мого хазяїна, — сказав позивач. — Він купив дівчинку, як потім з’ясувалося, у торговця живим товаром. Гроші ми заплатили, але хазяїн вирішив дочекатися щасливого дня, щоб увести дівчинку в дім. Але торговець тим часом устиг її перепродати в родину Сюе, що славиться своєю жорстокістю й до того ж досить впливова. Коли ми прийшли заявити свої права на дівчинку, юрба здоровенних служників накинулася на мого хазяїна й так його побила, що він незабаром помер. Убивці зникли безслідно і хазяїн їхній також. Залишилося всього кілька людей, ніяк не причетних до справи. Я подавав скаргу за скаргою, але минув рік, а справою цією ніхто не зайнявся. Прошу вас, шановний, зробіть милість, заарештуйте лиходіїв, і я до кінця днів своїх пам’ятатиму ваше благодіяння!

— Як же так? — закричав Цзя Юйцунь. — Убили людину й утекли! Невже-таки жодного не затримали?

Він не гаючись розпорядився видати судовим виконавцям вірчу бирку на арешт усіх родичів убивці, взяти їх під варту й учинити допит під тортурами. Але тут раптом Цзя Юйцунь помітив, що брамник, що був тут же, робить йому знаки очима.

Цзя Юйцунь покинув залу, пройшов до потаємної кімнати й відпустив служників, залишивши тільки брамника.

Той запитав про здоров’я Цзя Юйцуня й мовив з посмішкою:

— Минуло майже дев’ять літ відтоді, як ви почали підніматися посадовими щаблями, пане! Навряд чи ви мене пам’ятаєте.

— Обличчя твоє мені начебто знайоме, — сказав Цзя Юйцунь. — Де ми з тобою бачилися?

— Невже, пане, ви забули рідні місця? Храм Хулумяо, де жили дев’ять років тому?

Тільки зараз у Цзя Юйцуня спливли в пам’яті події тих днів і маленький послушник із храму Хулумяо. Після пожежі, залишившись без даху, він став думати, як би без особливих зусиль заробити собі на шматок хліба, і коли стало несила терпіти холод і стужу в дворі, просто неба, відпустив собі волосся й влаштувався брамником у яминь. Цзя Юйцунь нізащо не впізнав би у брамникові того самого послушника.

— Он воно що! — вигукнув Цзя Юйцунь, беручи брамника за руку. — Виявляється, ми давні друзі!

Цзя Юйцуню довго довелося вмовляти брамника сісти.

— Не соромся! Адже ти був моїм другом у дні бідувань і нестатків. Ми тут самі, приміщення не службове. Сідай же!

Коли зрештою брамник сів на краєчок стільця, Цзя Юйцунь запитав:

— Ти хотів щось сказати? Я помітив, як ти робив мені знаки очима.

— Невже у вас немає «Охоронної пам’ятки чиновника» для цієї провінції? — у свою чергу запитав брамник.

— Охоронної пам’ятки? — здивувався Цзя Юйцунь. — А що це таке?

— Це список імен і прізвищ найбільш впливових і багатих родин, — пояснив брамник. — Його мусить мати кожний чиновник у провінції. Із цими багатіями ліпше не зв’язуватися. Мало того що відсторонять від посади, позбавлять звання, так і за життя ж не можна поручитися. Недарма цей список називають «Охоронною пам’яткою». А про родину Сюе й говорити не доводиться. Справа, про яку йшлося, — проста. Але колишні начальники дрижали за своє місце й готові були поступитися й обов’язком і честю.

Брамник дістав із сумки переписану ним «Охоронну пам’ятку чиновника» і простягнув Цзя Юйцуню. Той пробіг її очима: це були всього лише прислів’я та приказки, складені в народі про наймогутніші та найіменитіші родини:

Багатством славиться дім Цзя, злічити — марна справа, Палацам личив би нефрит, а злото — їхнім брамам[42].
...Так будь хоча б палац Ефан[43], — в нім многоверстний розмах, — Цзіньлінських Ши великий клан вмістити не вдалось би!
...У Східнім морі як нема Царю Драконів ложа[44], Знайти його родина Ван з Цзіньліна допоможе...
Маєтність у сім’ї Сюе на сніг лапатий схожа[45]: Там перли — те ж, що і пісок, Й цінують золота шматок Заліза не дорожче!

Не встиг Цзя Юйцунь дочитати, як почувся голос:

— Поважний пан Ван прибув із поклоном.

Цзя Юйцунь квапливо упорядкував одяг і головний убір і вийшов назустріч гостеві. Незабаром він повернувся і продовжив розмову з брамником.

— Всі чотири сім’ї, які значаться в пам’ятці, зв’язані родинними узами, — розповідав брамник, — і ганьба й сльози — все у них спільне. Обвинувачуваний в убивстві Сюе якраз виходець із сім’ї, про яку сказано: «Маєтність у сім’ї Сюе з лапатим снігом схожа». Він користується не тільки підтримкою трьох інших сімей, у нього повно родичів і друзів у столиці, та і в інших місцях. Кого ж ви, шановний пане начальнику, маєте намір заарештувати?

— Виходить, вирішити цю справу неможливо? — вислухавши брамника, запитав Цзя Юйцунь. — Сподіваюся, тобі відомо, у якому напрямку зникли вбивці?

— Не буду обманювати вас, пане, — зізнався брамник, — мені відомо, куди зникли вбивці, мало того, я знаю торговця живим товаром, та й з убитим був добре знайомий. Якщо дозволите, я все докладно розповім. Убитого звали Фен Юань, він був єдиним сином дрібного сільського чиновника. Батьки його рано померли, залишивши йому невелику спадщину. Юнакові було років вісімнадцять-дев’ятнадцять, він займався мужеложеством і не терпів жінок. А тут раптом йому сподобалася дівчинка. Зустріч із нею, видно, було послано йому за гріхи в колишнім житті. Він одразу ж купив її, вирішивши зробити своєю наложницею. Причому заприсягнувся ніколи більше не віддаватися пороку й не брати в дім ніяких інших жінок. Наміри в нього були досить серйозні, тому він і чекав щасливого дня. Хто міг подумати, що торговець перепродасть дівчинку в родину Сюе? Одержавши гроші, він уже зібрався було тікати, але обоє покупців піймали його й побили мало не до смерті. Жоден із них не бажав брати гроші назад, кожний вимагав дівчинку. Тоді Сюе гукнув служників, і ті так побили пана Фен Юаня, що живого місця на ньому не залишилося. Через три дні він помер у себе вдома. А Сюе Пань вибрав щасливий день і разом із родиною виїхав до столиці, куди давно збирався. Виїхав, а не втік, і дівчинку із собою прихопив. Убити людину — дрібниця для нього. Служники та брати завжди все залагодять. Утім, годі про це. А чи знаєте ви, пане, хто та дівчинка, яку продали?

— Звідки мені знати? — здивувався Цзя Юйцунь.

Брамник посміхнувся:

— Вона дочка пана Чжень Шиїня, того, що жив біля храму Хулумяо, її дитяче ім’я — Інлянь. Колись її батько вас облагодіяв.

— Он воно хто! — скрикнув уражений Цзя Юйцунь. — Я чув, її викрали в п’ятирічному віці. Чому ж усього рік тому продали?

— Торговці живим товаром зазвичай крадуть малолітніх, тримають їх років до дванадцяти-тринадцяти, а потім відвозять в інші місця й там продають. Маленька Інлянь часто приходила в наш храм погратися, тому ми всі добре її знали. Тепер вона виросла, погарнішала, але не дуже змінилась, я відразу її впізнав. До того ж між бровами в неї родимка завбільшки з рисинку. Торговець знімав кімнату в моєму будинку, і як тільки він відлучався, я починав розмову з Інлянь. Вона була до того залякана, що зайве слово боялася сказати й усе повторювала, начебто торговець — її батько, йому треба сплатити борг і він змушений її продати. Хоч як улещав я її, щоб дізнатися правду, вона зі слізьми говорила: «Я не пам’ятаю, що зі мною було в дитинстві!» Загалом, сумнівів тут бути не може. І от одного чудового дня її побачив Фен Юань і відразу купив. На виторгувані гроші торговець напився, а Інлянь полегшено зітхнула: «Настав день спокути моїх гріхів!» Але, довідавшись, що тільки через три дні вона має перейти в новий дім, дівчинка засумувала. Моя дружина, коли торговець пішов, заходилась її втішати: «Пан Фен Юань чекає щасливого дня, аби ввести тебе до себе в дім, виходить, бере тебе не як служницю. Чоловік він заможний, не джиґун; колись він і дивитися не хотів на жінок, а за тебе бач скільки заплатив, так що не бійся! Кілька днів потерпи». Поступово дівчинка заспокоїлася: тепер, принаймні, у неї буде постійне пристановище. Але всяке трапляється в Піднебесній! Наступного дня торговець іще раз продав її, і не кому-небудь, а родині Сюе. Цьому Сюе Паню, прозваному Деспотом-зайдиголовою. Такого другого в Піднебесній не знайдеш, грішми шпурляється, немов піском. Подумати тільки! Погубив людину і, наче не було нічого, виїхав! Про долю дівчинки мені нічого не відомо. Бідолаха Фен Юань! І гроші втратив, і життя!

вернуться

42

Палацам личив би нефрит, а злото їхнім брамам. — У вірші поетичного зводу «Юефу» (династія Хань) «Рядки про зустріч» є вислів:

Золото жовте ж бо — Для імператорських брам, Білий нефрит — Для хоромів Їх же таки дому.
вернуться

43

Палац Ефан — палац імператора Цінь Шихуана, про величезні розміри та розкішне оздоблення якого свідчать численні стародавні джерела.

вернуться

44

У Східнім морі як нема Царю Драконів ложа... — Цар Драконів (Лун-ван), згідно зі стародавніми китайськими міфами, мешкає на дні Східного моря (Дунхай).

вернуться

45

...на сніг лапатий схожа. — Згідно зі стародавніми китайськими уявленнями, лапатий сніг у новорічні дні провіщає врожайний рік, заможне життя.