— Так і мало статися, — зітхнув Цзя Юйцунь. — Це відплата за гріхи в колишнім житті! Чому Фен Юаню сподобалася саме Інлянь? Та тому, що й вона кілька років страждала від жорстокості торговця, поки перед нею не відкрився шлях до спокою та щастя. Інлянь добра, і як було б чудово, якби вони з’єдналися! І раптом на тобі, така історія! Що й казати! Родина Сюе й багатша, і знатніша за родину Фен, але Сюе Пань розпусник, наложниць у нього хоч відбавляй, і, звичайно ж, він не став би зберігати вірність одній жінці, як Фен Юань. Воістину так судилося: нещасний юнак зустрівся з такою ж нещасною дівчиною. Втім, годі базікати, треба подумати, як вирішити цю справу!
— Пам’ятаю, що ви були людиною мудрою та рішучою, — зауважив брамник. — Куди ж поділася ваша сміливість? Я чув, пане, що цю посаду ви обійняли завдяки могутності сімей Цзя й Ван. Сюе Пань же родич сім’ї Цзя. Так чому б вам, як кажуть, не пустити човен за течією? Так ви й сім’ю Цзя віддячите за послугу, і самі не постраждаєте! До того ж це допоможе вам зав’язати більш близькі відносини з родинами Цзя й Ван.
— Мабуть, твоя правда! — погодився Цзя Юйцунь. — Але ж ідеться про вбивство! Посаду мені подарував сам імператор, і мій обов’язок зробити все, щоб віддячити йому за милість. Так чи смію я порушити закон заради користі?!
Брамник холодно посміхнувся.
— Все це вірно, — зауважив він, — але в наш час так міркувати не можна! Хіба вам не відомий вислів стародавніх: «Великому мужу слід чинити, як велить час»? Або ще: «Той досяг досконалості, хто вміє знайти щастя й уникнути лиха». А то може статися, що ви не тільки не послужите імператорові, але ще й життя втратите. Треба тричі обміркувати, перш ніж вирішити.
— Як же, на твою думку, мені діяти? — похнюпившись, у роздумі запитав Цзя Юйцунь.
— Можу дати вам гарну пораду, — відповів брамник. — Завтра, коли будете розбирати справу, погортайте із грізним виглядом папери й видайте вірчу бирку на арешт убивць. Тих, ясна річ, не піймають. Тоді на настійну вимогу позивача ви розпорядитеся привести на допит кого-небудь із родини Сюе, у тому числі й декількох служників. Я вмовлю їх сказати, що Сюе Пань тяжко занедужав і помер, це можуть підтвердити всі його родичі, а також місцеві власті. Тоді ви поставите в залі жертовник, начебто для того, щоб порадитися з духами[46], а стражникам і всім тим, що зібралися в залі, звелите спостерігати за тим, що відбувається. Потім привселюдно оголосите: «Духи сказали, що Фен Юань і Сюе Пань іще в колишніх народженнях між собою ворогували. Тож те, що сталося, визначено долею. Фен Юань і по смерті переслідував Сюе Паня, через те Фен Юань захворів і помер. Винуватець усіх лих — торговець живим товаром, його й варто покарати, інші ж до справи непричетні...» І все в такому дусі. Торговця я теж беру на себе — відмовлятися не буде. І тоді все саме собою вирішиться. Родина Сюе — багатії, нехай заплатять штраф п’ятсот, а то й тисячу лянів, аби покрити видатки на поховання вбитого. Адже родичі Фен Юаня люди маленькі й зняли бучу головним чином через гроші. Дайте їм гроші — відразу замовкнуть. Ну що, годиться мій план?
— Ні, не годиться, — відповів Цзя Юйцунь. — Втім, я подумаю, а поки тримай язик за зубами.
На тому й розійшлися.
Наступного дня Цзя Юйцунь з’явився в канцелярію, щоб учинити допит обвинувачуваним. Брамник мав рацію. Родина Фен і справді була не з високопоставлених і хотіла тільки одержати суму, витрачену на похорон. Члени родини Сюе, користуючись своїм становищем, дали неправдиві свідчення, а Цзя Юйцунь, бачачи, що правди тут не доможешся, махнув на все рукою й виніс рішення в обхід закону — родичі Фен Юаня одержали гроші й заспокоїлися. Тоді Цзя Юйцунь написав листи Цзя Чжену й генерал-губернаторові столиці Ван Цзитену, в яких повідомляв, що справу їхнього племінника закрито й вони можуть більше не тривожитися.
Брамника ж Цзя Юйцунь відіслав подалі від цих місць, причепившись до якоїсь його провини, а то, чого доброго, вибовкає, що Цзя Юйцунь колись злидарював. На тім усе й скінчилося.
Але залишимо поки що Цзя Юйцуня й повернемося до Сюе Паня.
Сюе Пань був уродженцем Цзіньліна й належав до потомственої чиновницької родини. Він рано залишився без батька, і мати, жаліючи єдиного сина, розбестила його. Так він і виріс нікчемною людиною. Родина володіла величезним багатством, та ще й одержувала гроші зі скарбниці.
Брутальний і зарозумілий, Сюе Пань до того ж був марнотратний. У школі йому вдалося сяк-так вивчити кілька ієрогліфів; він захоплювався півнячими боями, скачками, блукав горами, милувався пейзажами й ніякою справою не займався. Завдяки заслугам діда він значився в списках купців — постачальників імператорського палацу, але про торгівлю не мав ані найменшого уявлення, і за нього все робили прикажчики та службовці.
Матері Сюе Паня — уродженій Ван — було під п’ятдесят. Вона доводилася сестрою Ван Цзитену, генерал-губернаторові столиці, і пані Ван, дружині Цзя Чжена з дому Жунго. Була в неї ще дочка Баочай, на рік молодша за Сюе Паня, гарна й квітуча, з вишуканими манерами.
Батько обожнював Баочай, дозволяв їй учитися, читати книги, вона була набагато тямущішою та розумнішою за брата. По смерті батька Баочай довелося залишити навчання й зайнятися господарськими справами, щоб хоч якось полегшити долю матері — Сюе Пань нічого не хотів знати.
Останнім часом імператор виявляв особливу цікавість до наук. Він оточив себе людьми вченими й талановитими та щедро обсипав їх милостями; дочки знатних сановників мусили особисто прибувати до двору. З них вибирали імператору дружин і наложниць, а найбільш талановитих зараховували до почту імператорських дочок, аби вони разом навчалися.
По смерті Сюе-старшого торговельні справи Сюе Паня в столиці розладналися: головний управитель і прикажчики провінційних торговельних контор, користуючись молодістю й недосвідченістю Сюе Паня, обдурювали його без усякого сорому.
Сюе Пань давно збирався до столиці, це воістину благодатне місце, про яке він стільки чув: треба було приставити молодшу сестру до двору, відвідати родичів, а також побувати у відомстві, розрахуватися по старих рахунках і дістати нові замовлення. Втім, усе це було приводом. Просто Сюе Паню хотілося побувати в столиці, подивитися, що там за звичаї. Він прикинув, скільки потрібно взяти грошей на дорогу, приготував для друзів і родичів подарунки — всякі рідкісні штучки місцевого виготовлення — і вже вибрав щасливий день для від’їзду, як раптом йому нагодився торговець живим товаром — він продавав Інлянь.
46