Вона пояснила Баоюю, що таке «хмаринка й дощик», уштовхнула в кімнату, зачинила двері й пішла.
Баоюй, немов у напівсні, дотримуючись настанов Цзінхуань, зробив те, що в таких обставинах роблять юнаки й дівчата. Але докладно про це ми не розповідатимемо.
До самого ранку Баоюй пестив Кецін і ніяк не міг із нею розстатися. Потім вони, взявшись за руки, пішли гуляти й потрапили в густі зарості тернику, де бродили вовки й тигри. Раптом шлях їм перепинила ріка. Моста не було.
Баоюй зупинився, вагаючись, і раптом помітив Цзінхуань.
— Повертайся швидше! — сказала вона.
— Куди я потрапив? — завмерши на місці, запитав Баоюй.
— Це — брід Оман, — відповіла Цзінхуань. — Глибина його десять тисяч чжанів, а ширина — тисяча лі. Через нього не переправишся ні в якому човні, тільки на плоті, яким править Дерев’яний кумир, а штовхає жердиною Служитель попелу. Вони не беруть у нагороду ні золота, ні срібла й перевозять тільки тих, кому вготована щаслива доля. Ти заблукав сюди випадково й, якщо потонеш, виходить, знехтував мої настанови.
Не встигла вона доказати, як пролунав оглушливий гуркіт — начебто гримнув грім, юрба демонів і якш-перевертнів підхопила Баоюя й потягла за собою. Весь у поті, Баоюй із жахом закричав:
— Кецін, урятуй мене!
Перелякана Сіжень та інші служниці кинулися до нього з вигуками:
— Баоюю, не бійся — ми тут!
У цей час пані Цінь саме прийшла нагадати служницям, аби не давали кішкам розбудити Баоюя. Почувши, що Баоюй гукає її уві сні, вона зачудувалася:
«Адже мого дитячого імені тут ніхто не знає! Яким же чином воно стало відомо Баоюю?»
Якщо хочете довідатися, що сталося далі, прочитайте наступний розділ.
Розділ шостий
Цзя Баоюй пізнає почуття «хмаринки й дощику»;
стара Лю вперше з’являється в палац Жунго
Пані Цінь опанував підсвідомий смуток, коли Баоюй вимовив уві сні її дитяче ім’я, але вона не стала ні про що запитувати юнака.
Баоюя довго не полишало почуття, начебто він щось утратив, але мало-помалу він оговтався й почав обсмикувати одяг. Сіжень допомагала йому зав’язувати пояс, коли раптом торкнулася чогось липкого біля його стегна й мимоволі відсмикнула руку.
— Що це? — вирвалося в неї.
Баоюй почервонів і стис її руку.
Сіжень була на два роки старша за Баоюя, відзначалася розумом і вже трохи розбиралася в житті. Помітивши зніяковілість Баоюя, вона здогадалась, у чому справа, і сором’язливий рум’янець проступив крізь пудру на її обличчі. Але Сіжень нічого не сказала, допомогла Баоюю одягтися й повела до матінки Цзя. Вона ледь дочекалася кінця вечері й, тільки-но вони повернулися до себе, вибрала момент, коли годувальниць і служниць поблизу не було, перемінила Баоюю білизну.
— Добра сестрице, — несміливо попрохав Баоюй, — ти вже, будь ласка, нікому нічого не говори!
Поборовши зніяковілість, Сіжень посміхнулася.
— Ти чому... — вона помовчала й, оглянувшись, запитала: — Звідки це в тебе?
Баоюй почервонів, а Сіжень подивилася на нього й розсміялася. Помовчавши з хвилину, Баоюй розповів Сіжень свій сон.
Коли мова зайшла про «хмаринку й дощик», Сіжень соромливо потупилася й затулила обличчя руками. Дівчина була лагідною й милою. І дуже подобалася Баоюю. Набравшись хоробрості, він пригорнув її до себе, щоб зробити те, чого навчила його фея Цзінхуань.
Сіжень пам’ятала, що має виконувати всі бажання Баоюя — така воля матінки Цзя, тому для годиться пококетувала трохи й поступилася... Відтоді Баоюй почав ставитися до Сіжень зовсім по-іншому, а Сіжень у свою чергу виявляла до нього ще більше уваги й турботи. Але про це мова далі.
Треба сказати, що в палаці Жунго, беручи до уваги господарів і служників, жило понад триста людей. Тому дня не минало без якої-небудь події. Життя в палаці було як тугий вузол, що його неможливо розплутати. От і ламай голову, з якої людини або події почати розповідь.
Отже, одного чудового дня незначний, маленький, як гірчичне зернятко, чоловічок, що жив за тисячі лі, далекий родич сім’ї Цзя, раптом з’явився в палаці Жунго. Що ж, нехай це буде початком розповіді, тією самою ниткою, ухопившись за яку, ми зможемо розплутати весь вузол.
Походив цей чоловік із родини Ван, місцевих уродженців, їхній дід, дрібний чиновник, що служив у столиці, був колись знайомий із дідом Фенцзє — батьком пані Ван. Заздрячи славі й знатності роду Ван, дід почав видавати себе за її родича й зумів довести, що доводиться племінником батькові пані Ван. Про існування цієї далекої рідні не знав ніхто, крім старшого брата пані Ван — батька Фенцзє, та самої пані Ван, що перебувала тоді в столиці й випадково почула про це.
Сам дід давно помер, а його єдиний син Ван Чен розорився й виїхав у село. Потім і Ван Чен помер, залишивши після себе сина, якого в дитинстві звали Гоуер. Гоуер одружився з дівчиною з родини Лю, і вона народила йому сина, якого назвали Баньер, і дочку — Цін’ер. Працювала родина коло землі.
Гоуер цілими днями працював у полі, дружина була зайнята домашнім господарством, і діти залишалися без догляду. Тоді Гоуер вирішив взяти на проживання тещу — стару Лю, яку в домі всі називали бабусею.
Стара Лю була вдовою, синів не мала, годувалася тільки тим, що приносили їй дві му виснаженої землі. Тому вона з радістю оселилася в зятя й стала старанною помічницею в домі.
Зима видалася морозна й застукала родину зненацька — вони не встигли підготуватися до холодів. Гоуер був такий засмучений, що випив з горя кілька чашок вина й почав шукати, на кому б зірвати гнів. Дружина не насмілювалася йому суперечити, але стара Лю не стерпіла й заходилася йому дорікати:
— Не прогнівайся, зятю, але я тобі правду скажу. Хто з нас, сільських, коли-небудь їв досита?! А ти з дитинства звик сидіти на шиї в батьків, пити і їсти скільки заманеться. От і зараз, варто з’явитися грошенятам, не думаєш про завтрашній день, усе витратиш — а потім не знаєш, на кому зігнати зло, корчиш із себе знатного вельможу! Ми хоч і за містом живемо, а однаково що біля ніг Сина Неба. Адже тут, у столиці, всі дороги вимощені грішми, треба тільки вміти їх узяти! Так що нема чого влаштовувати вдома скандали.
— Ти, стара, тільки й знаєш, що сидіти на кані та верзти нісенітницю! — буркнув Гоуер. — Може, накажеш мені грабіжництвом зайнятися?
— Хто тобі велить грабувати? Давайте краще поміркуємо і знайдемо який-небудь вихід. Чи ти гадаєш, гроші самі в кишеню потечуть?
— Якби це було можливо, давно знайшов би вихід! — з холодною посмішкою відповів Гоуер. — Збирача податків серед моєї рідні немає, друзів-чиновників теж немає, а якби навіть і були, навряд чи погодилися б допомогти. Що ж тут придумаєш?
— Ти помиляєшся, — заперечила бабуся. — «Людина припускає, а Небо розпоряджається». Може, за допомогою всемогутнього Будди й щасливої долі знайдемо який-небудь вихід. Я от що думаю. Твої предки доводилися родичами сім’ї Ван із Цзіньліна. Ще років двадцять назад Вани до вас добре ставились, але ви все пишаєтеся, не бажаєте знати їх. Пам’ятаю, як ми з дочкою одного разу їздили до них! Друга панянка в них така добра, увічлива. Не зазнається. Вона тепер одружена з другим паном Цзя Лянем із палацу Жунго й, кажуть, стала ще добріша, жаліє бідних, допомагає старим, обдаровує ченців, робить пожертвування на монастирі. Родина Ванів досягла високих чинів, але друга панянка, гадаю, нас не забула. Чому тобі до них не піти? Може, і буде від цього якась користь. Якщо від щедрот своїх панянка дасть нам хоч волосок, для нас він буде товщий за мотузку!
— Говориш ти красиво, мамо! — втрутилася тут дочка. — Але ж таким, як ми, до їхнього брамника й то не підступитися. Боюся, він і доповідати про нас не захоче. Навіщо ж лізти на рожен?