Всі сіли на кан, і служниці подали чай.
Раптом щось засичало, немов просівали крізь сито борошно. Стара Лю оглянулася, побачила ящик, що висів на колоні, а під ящиком — схожий на гирю предмет, що розгойдувався з одного боку в другий.
«Що за ящик?» — зачудувалася стара Лю.
І тут зненацька пролунав звук, схожий на удар мідного дзвона, бабуся Лю злякано витріщила очі. За першим ударом почулося ще вісім чи дев’ять.
Стара хотіла запитати, що все це значить, але служниці раптом заметушилися, забігали, почулися вигуки:
— Пані йде!..
Пін’ер і дружина Чжоу Жуя підхопилися, попередивши стару Лю:
— Сиди тут, поки не покличуть.
І поспішили назустріч пані.
Затамувавши подих, стара Лю прислухалася до голосів, що долинали із сусідньої кімнати. Їй здалося, що десять, а можливо, і двадцять жінок, шарудячи шовковими платтями, сміючись і розмовляючи, пройшли через залу і зникли в бічній кімнаті. Потім з’явилися три жінки з темно-червоними лаковими скриньками в руках і зупинилися неподалік од входу в кімнату, де сиділа стара Лю. Із протилежної частини зали почувся голос: «Подавайте!» Всі відразу зникли, залишилося тільки декілька служниць, які розносили чай.
Запанувала тиша. Через якийсь час дві жінки внесли столик, заставлений м’ясними та рибними стравами, і поставили на кан. Одні чашки й тарілки були недоторканими, з інших — узято потроху.
Побачивши страви, Баньер розкапризувався, заявив, що хоче м’яса, і старій довелося дати йому ляпанця.
Тут у дверях з’явилася всміхнена дружина Чжоу Жуя й рукою поманила бабусю Лю. Стара поспішно спустилася з кана й вийшла в залу. Дружина Чжоу Жуя прошепотіла їй щось на вухо, і стара зашкутильгала до дверей кімнати на протилежному боці.
На дверях висіла м’яка візерунчаста фіранка, у глибині кімнати під вікном, що виходило на південь, стояв кан, застелений червоним килимом, на кані, біля східної стіни — подушка, які зазвичай підкладають під спину, подушка для сидіння, матрац, що переливався золотим шиттям, і срібна плювальниця.
Фенцзє в соболиній шапочці Чжаоцзюнь[111], куртці з темно-зеленого шовку, підбитій білячим хутром і перехопленій перлинним поясом, в облямованій горностаєм темно-червоній креповій спідниці, густо нарум’янена й напудрена, бронзовими щипцями розгрібала золу в жаровні, біля якої гріють руки. Поруч із нею стояла Пін’ер з лаковою чайною тацею в руках, на таці — маленька чашечка із кришкою.
— Ще не запросили? — запитала Фенцзє, продовжуючи розгрібати золу.
Потім вона підвела голову й, коли простягнула руку, щоб узяти чай із таці, раптом помітила стару та хлопчика, які стояли перед нею. Обличчя її набуло лагідного виразу, вона запитала про здоров’я старої Лю й, повернувшись до дружини Чжоу Жуя, незадоволеним тоном мовила:
— Що ж ти мені відразу не сказала!
Стара Лю кілька разів низько вклонилась і запитала, як почувається поважна пані.
— Сестро Чжоу, попроси її не кланятись. Адже я з нею не знайома, не знаю, ким вона мені доводиться по старшинству, як до неї звертатися.
— Це та сама жінка, про яку я щойно вам доповідала, — поспішно сказала дружина Чжоу Жуя.
Фенцзє кивнула.
Стара Лю присіла на краєчок кана, а Баньер сховався в неї за спиною, і ніякими умовляннями не можна було змусити його вийти і вклонитися.
— Не хочуть родичі нас визнавати, — з посмішкою зауважила Фенцзє. — Одні кажуть, що ви недолюблюєте нас, це ті, хто в курсі справи, інші, яким нічого не відомо, запевняють, буцімто це ми вас зневажаємо.
Знову згадавши Будду, стара Лю сказала:
— Важко нам живеться, грошей немає на дорогу, не до візитів! Та й що ходити! Для вас принизливо, а з нас служники сміятимуться!
— Ображаєш нас, бабусю, — посміхнулася Фенцзє. — Ми — люди бідні, живемо славою предків. А в самих нічого немає. Наше багатство — тільки так здається! Недарма прислів’я говорить: «При імператорському дворі й то знайдуться три гілки бідних родичів». То що ж казати про нас із вами?! Ти пані доповідала? — запитала раптом Фенцзє в дружини Чжоу Жуя.
— Чекала, поки ви накажете, — відповіла та.
— Піди подивися, — звеліла їй Фенцзє. — Якщо в пані нікого немає, доповідай і послухай, що пані скаже.
Дружина Чжоу Жуя шанобливо кивнула й вийшла.
Тим часом Фенцзє звеліла дати Баньеру фруктів, і тільки встигла перемовитися зі старою декількома словами, як Пін’ер доповіла, що до пані з’явились економки у різних господарських справах.
— Я не маю часу, у мене гості, — сказала Фенцзє, — нехай прийдуть увечері. Та коли щось дуже важливе, впусти!
Пін’ер вийшла й негайно повернулася.
— Нічого важливого немає, — доповіла вона.
Через якийсь час повернулася дружина Чжоу Жуя:
— Пані сказала: «Вельми вдячна за увагу, але я не маю часу. Нехай прийме гостю друга пані. Якщо ж у бабусі Лю яка-небудь справа — нехай також звернеться до другої пані».
— Ні, ні, — заметушилася стара. — Я просто хотіла побачитися з обома пані, адже як-не-як ми родичі.
— Ну, якщо нема чого сказати, тоді добре, — відповіла дружина Чжоу Жуя. — А якщо є — говори другій пані, це однаково, що старій пані.
І вона підморгнула старій Лю. Та почервоніла. Вона вже каялася, що прийшла, але нічого не вдієш, і, набравшись духу, вона мовила:
— Краще б не говорити, адже я тут уперше. Але прийшла здалеку й, мабуть, наважусь...
Тут пролунав голос служниці:
— Подарував молодий пан зі східного палацу Нінго.
— Зачекай! — махнула рукою Фенцзє старій Лю й крикнула: — Це ти прийшов?
Зарипіли чоботи, і у дверях з’явився стрункий юнак років сімнадцяти-вісімнадцяти, гарний на обличчі, багато одягнений. На ньому була легка тепла куртка з коштовним поясом і розшитий головний убір.
Стара Лю зовсім розгубилася, не знала, що робити — чи то встати, чи то залишитися на місці.
— Сиди, — сказала їй Фенцзє, — це мій племінник.
Стара Лю боязко відсунулася на самісінький краєчок кана.
Цзя Жун запитав про здоров’я Фенцзє і звернувся до неї зі словами:
— Батько прислав мене з проханням, тітко! Завтра до нас прибудуть важливі гості, й батько просить вас дати на час скляну ширму, яку надіслала вам дядина. Відразу ж після того, як гості розійдуться, ми повернемо її вам.
— Спізнився, — посміхнулася Фенцзє, — я її вчора віддала.
Цзя Жун захихикав, уперся коліньми в кан і почав канючити:
— Дайте, тітонько, а то батько знову скаже, що я нетямущий, і дасть мені прочухана. Пожалійте мене, добра тітко!
— Що не побачите, все вам дай! — засміялася Фенцзє. — Вже краще нічого не показувати, а то спокою не буде!
— Благаю вас, тітко, зробіть милість! — продовжував просити Цзя Жун.
— Гаразд! — поступилася Фенцзє. — Тільки гляди, не розбий!
Вона звеліла Пін’ер принести ключ від верхньої кімнати й гукнути служниць, аби допомогли Цзя Жуну віднести ширму.
— Зі мною прийшли люди, вони віднесуть, — просяявши від радості, сказав Цзя Жун. — Не турбуйтеся, буде в повній цілості!
Із цими словами Цзя Жун кинувся до виходу. Але тут Фенцзє крикнула йому вслід:
— Цзя Жуне, повернися!
Кілька голосів за вікном підхопило:
— Пана Цзя Жуна просять повернутися!
Цзя Жун із веселим виглядом повернувся й стояв, очікуючи наказів. Фенцзє неквапливо присьорбувала чай, про щось міркуючи, потім раптом почервоніла й посміхнулася:
— Добре, йди! Поговоримо по вечері. У мене люди, до того ж я втомилася.
Цзя Жун кивнув і, ледве стримуючи посмішку, вийшов.
Стара Лю трохи заспокоїлася й сказала:
— Я привела твого племінника. Батько його не може прогодувати родину, а зараз, із настанням холодів, стало зовсім невміч. От і довелося звернутися до вас. Як тебе батько вчив? — Вона злостиво штовхнула Баньера в бік. — Навіщо він нас сюди посилав? Тільки й знаєш, що уминати фрукти!
111