Розділ перший
Чжень Шиїнь бачить у чудесному сні живу яшму;
Цзя Юйцунь у суєтному світі мріє про чарівну діву
Перед тобою, читачу, перший розділ, він відкриває оповідь. Мені, авторові цієї книги, самому довелося пережити пору сновидінь і мрій, після чого я написав «Історію Каменя», поклавши в основу долю незвичайної яшми, щоб приховати справжні події й факти. А героя цієї історії назвав Чжень Шиїнь — «Той, що приховує справжні події».
Про які ж події піде мова в цій книзі? Про яких людей?
А от про яких. Нині, коли життя минуло в мирській суєті і я ні в чому не зумів досягти великих успіхів, мені раптом згадалися шляхетні панночки часів моєї юності. І я зрозумів, наскільки вони піднесеніші за мене й у вчинках своїх, і в поглядах. Далебі, мої густі брови й пишні вуса — гордість чоловіка — не варті їхніх спідниць і головних шпильок. Сором і каяття охопили мене. Але пізно, тепер уже нічого не виправиш! У молодості, завдяки милостям і чеснотам предків, я вів життя гультяйське і безтурботне, виряджався в розкішний одяг, ласував вишуканими стравами, нехтував батьківські напучення, поради вчителів і друзів, і от, проживши більшу частину життя, так і залишився неосвіченим і нікчемним. Про все це я й вирішив написати.
Знаю, гріхів на мені багато, але приховати їх не можна з одного лише бажання себе обілити — тоді залишаться невідомими достойні мешканки жіночих покоїв. Ні! Ніщо не перешкодить мені здійснити заповітну мрію — ні жалюгідна халупа з підсліпуватим віконцем, крита очеретом, ні димне вогнище, ні вбоге начиння. А свіжий вітерець ранками та яскраве світло місяця вночі, плакучі верби коло ґанку й квіти у дворі лише підсилюють бажання скоріше взятися за пензель. Ученістю я не відзначаюся, мало знаюся на тонкощах літературної мови. Але ж є прості, зрозумілі всім слова, звичні словосполучення, фрази! Чому б не скористатися ними, щоб правдиво розповісти про життя в жіночих покоях, а заодно розвіяти тугу мені подібних, а то й допомогти їм прозріти?
Ось чому другого героя я назвав Цзя Юйцунь — Аматор простих слів.
У книзі також зустрічаються слова «сон», «мрії», у них — основна ідея оповіді, вони покликані навести читача на глибокі роздуми про сенс життя.
Ти запитаєш, шановний читачу, з чого починається моя розповідь? Відповідь може здатися тобі близькою до вимислу, але будь уважнішим і ти знайдеш у ній багато для себе цікавого.
Отже, сталося це за давніх літ, коли на схилі Безглуздостей у горах Великих вимислів богиня Нюйва[1] виплавила тридцять шість тисяч п’ятсот один камінь, кожний дванадцять чжанів[2]заввишки, двадцять чотири чжани завдовжки й стільки ж завширшки, щоб закрити ними тріщину в небозводі. Але один камінь виявився зайвим і був кинутий біля підніжжя піка Цінген. Хто б подумав, що камінь цей, пройшовши переплавлення, набуде чудесних властивостей — зможе рухатися, робитися то більшим, то меншим. І лише одне змушувало камінь вічно страждати й нарікати на долю — він став ізгоєм серед тих, що пішли на лагодження небозводу. І от якось, у хвилини глибокої скорботи, він раптом помітив удалині двох ченців — буддійського й лаоського. Весь вигляд їх був незвичайним, манери — шляхетними. Підійшовши до підніжжя гори, вони сіли відпочити й почали розмову. Отут погляд буддійського ченця привернула кришталево-чиста яшма, що розміром і формою нагадувала підвіску до віяла. Чернець підняв камінь, зважив на долоні й з усмішкою сказав:
— На вигляд ти дуже гарний, але користі від тебе ніякої. Зроблю лишень я напис, аби той, хто помітить тебе, оцінив по достоїнству й відніс у прекрасну країну, де тобі належить провадити життя, сповнене втіх і насолод, в освіченій і знатній родині, серед багатства й почестей.
Вислухавши ченця, камінь зрадів і запитав:
— Хотів би я знати, який напис ви збираєтеся зробити. Де я житиму? Поясніть, будь ласка.
— Згодом сам усе зрозумієш, а поки ні про що не запитуй, — відповів чернець, сховав камінь у рукав і вихром подався геть разом із даосом.
Невідомо, скільки минуло відтоді років, скільки калп[3]. І от якось даос Кункун, який прагнув осягти дао[4] й знайти безсмертя, проходив повз схил Безглуздостей у горах Великих вимислів і біля підніжжя піка Цінген побачив величезний камінь із вибитими на ньому ієрогліфами. Даос заходився читати напис. Виявилося, це той самий камінь, що не придався при лагодженні небозводу й був принесений у тлінний світ наставником Безбережним і праведником Неосяжним. Далі говорилося про те, де судилося каменю спуститися на землю, з’явитися на світ із материнської утроби, про маловажні сімейні події, про вірші й загадки, що полюбилися каменю, і тільки роки, коли всьому цьому належало статись, стерлися безслідно.
Прочитавши напис, даос Кункун зрозумів, що в цього каменя незвичайна доля, і звернувся до нього з такими словами:
— Брате каменю, ти гадаєш, що історія твоя дивовижна й гідна бути записаною. Хочеш, щоб про неї дізналися й передавали з покоління в покоління. Але не все, на мій погляд, у цій історії добре: де дати, де згадування про доброчесних і мудрих правителів, що вдосконалювали вдачі своїх підданих? Мимохіть сказано лише про декількох незвичайних дівчат: закоханих, розумних, або дурних, або бездарних і недобрих, жодного слова немає про достоїнства жінки Бань і дівиці Цай. Навіть якщо про все це напишу, навряд чи вийде цікава книга.
— Навіщо прикидатися дурнем, наставнику? — заперечив камінь. — Я знаю, у неофіційних історіях годиться говорити лише про знаменитих красунь часів Хань і Тан[6], а тут, усупереч традиції, записано те, що належить пережити одному мені, і вже це саме по собі є свіжим та оригінальним. До того ж автори всяких безглуздих оповідок зазвичай або обмовляють правителів і важливих сановників, або чорнять чиїхось дружин і дочок, гудять вдачі молодих, розписуючи мерзенність і розпусту, бруд і сморід. Є ще книги про талановитих юнаків і красунь дівчат.
Але й тут не обходиться без мерзенностей і розпусти. Взяти, приміром, два любовні вірші. У них, крім закоханих, неодмінно знайдеш якого-небудь підленького чоловічка, балаганного блазня, що сварить героїв. А до чого огидні стиль і мова таких творів, вони не тільки не відбивають правди життя, а трапляється, і суперечать їй! І нарешті, про моїх героїв. Не смію стверджувати, що дівчата, яких я бачив на власні очі, кращі за героїнь давнини, але, прочитавши їхній докладний життєпис, можна розігнати нудьгу й розвіяти тугу. Ну, а щодо безглуздих віршів, так не в них суть, можна й посміятись. Але всі вони про радості зустрічей і гіркоти розлук, про злети й падіння, про те, що було насправді — я не посмів удатися тут до вимислу.
Нехай мої сучасники в години пробудження або хвилини туги, коли все остогидло й хочеться забігти світ за очі, прочитають мою повість, аби скинути із себе минуле, зберегти здоров’я й сили, та перестануть думати про пусте й ганятися за примарним. Це єдине моє бажання. Що ви думаєте про це, наставнику?
1
2
3
5
6
7
8