Побачивши на кані прядку, Баоюй розкрив очі від здивування:
— Це — щоб прясти нитки. А з ниток матерію тчуть, — пояснили служники.
Баоюй піднявся на кан, покрутив прядку. Тут до нього підскочила дівчина років шістнадцяти-сімнадцяти й закричала:
— Зламаєш!
Слуги цикнули на неї, а Баоюй одсмикнув руку і сказав:
— Я нічого подібного не бачив, цікаво спробувати.
— Так ти ж не вмієш, — сказала дівчина, — хочеш, навчу.
Цінь Чжун легенько смикнув Баоюя за рукав і насмішкувато прошепотів:
— А в селі теж багато цікавого!
— Помовч! — відштовхнув його Баоюй. — А то поб’ю.
Дівчина взяла прядку й почала прясти, так так спритно, що любо було глянути. Тут її покликала стара:
— Агов, дочко, скоріше йди сюди!
Дівчина залишила прядку й побігла.
Баоюю відразу все стало нецікавим. Саме в цей час Фенцзє прислала по нього служника.
Фенцзє вже встигла вимити руки, переодягтися й запитала, чи переодяглися вони.
— Ні, — відповів Баоюй.
Служниці поставили на стіл печиво, налили запашного чаю. Фенцзє випила чашечку, почекала, поки приберуть зі столу, потім вийшла з хатини й сіла в коляску. Ван’ер іще раніше вручив подарунки господарям садиби, і ті заходилися дякувати Фенцзє.
Баоюй огледівся. Дівчини, яка щойно пряла, ніде не було. Він помітив її біля виходу із садиби, вже коли вони трохи від’їхали. Вона стояла разом із двома іншими дівчатками й тримала на руках дитину. Баоюй відчув, як схвильовано забилося серце, але постарався нічим не видати своїх почуттів, лише тайкома кинув на дівчину ласкавий погляд. Аж тут налетів порив вітру, Баоюй заплющився, а коли розплющив очі та обернувся, дівчина кудись зникла.
Вони наздогнали похоронну процесію. Спереду чувся гуркіт гонгів і барабанів, гойдалися жалобні прапори й парасолі, обабіч дороги вишикувалися буддійські ченці з кумирні Залізного порога.
Незабаром в’їхали у ворота кумирні. За воротами були розставлені вівтарі з кадильницями, чулися молитви. Труну з тілом покійниці встановили в бічній залі храму. Баочжу лягла біля труни.
Перед кумирнею Цзя Чжень приймав гостей, друзів і близьких. Деякі вже почали прощатись, і Цзя Чжень кожному дякував за зроблену честь. До кінця дня майже всі гості, суворо дотримуючись принципу старшинства, розійшлися.
Жінок приймала Фенцзе. Першими поїхали дружини титулованих сановників, а за ними й інші. До закінчення триденних церемоній залишилося тільки кілька близьких родичок.
Пані Сін і пані Ван теж зібрались їхати й покликали Баоюя, але тому хотілося побути ще трохи за містом, і довелося залишити його під опікування Фенцзе.
Кумирню Залізного порога з приміщеннями для небіжчиків, а також для тих, хто їх супроводжував, колись відбудували Нінго-гун і Жунго-гун, тут і понині запалювали пахощі і був родовий цвинтар, де ховали членів родини Цзя, що померли в столиці.
Відбудовуючи кумирню, предки не припускали, що в період розквіту їхні нащадки будуть відрізнятися між собою, як Цань і Шан[147]. Хто бідніший, залишався в кумирні, більш багаті та знатні підшукували собі місце зручніше — у сусідньому селі або в жіночому монастирі — й жили там до кінця похоронної церемонії.
Так було й на похороні пані Цінь. Одні розташувалися в кумирні, інші поблизу від неї. Фенцзе не захотіла залишатися в кумирні й послала людей до черниці Цзінсюй у найближчий монастир Пампушок з проханням відвести їй там кілька кімнат.
Монастир, власне, називався Шуйюе, а цю безглузду назву дістав за те, що там готували надзвичайно смачні пампушки.
Ченці тим часом закінчили службу й принесли Цзя Чженю чай і вечірню трапезу. Цзя Чжень послав Цзя Жуна сказати Фенцзе, щоб лягала відпочивати. Але Фенцзе попрощалася з усіма й разом із Баоюєм і Цінь Чжуном вирушила до монастиря Пампушок. У кумирні було кому подбати про жінок, що брали участь у похоронній процесії, — там залишалося кілька невісток із роду Цзя.
Цінь Бан’є, батько Цінь Чжуна, людина стара і хвора, поїхав, наказавши синові дочекатися закінчення похоронної церемонії.
Гостей зустріла черниця Цзінсюй у супроводі послушниць Чжишань і Чжинен. Коли всі привіталися, Фенцзе пройшла в келію, переодяглася й вимила руки. Вона сказала Чжинен, що та виросла й погарнішала, а потім запитала:
— Що це ви з ігуменею зовсім нас забули?
— Недавно в пана Ху народився спадкоємець, — відповіла за послушницю Цзінсюй, — і пані Ху надіслала нашій ігумені десять лянів срібла, щоб та прочитала «Сутри над тазом немовляти»[148]. Тому ми, пані, і не могли прийти запитати про ваше здоров’я.
Але залишимо стару черницю прислужувати Фенцзє, а вам повідаємо про Цінь Чжуна й Баоюя.
Вони бавилися в залі, коли з’явилася Чжинен.
— Прийшла Чжинен, бачиш? — сказав Баоюй.
— А мені яке діло? — здивувався Цінь Чжун.
— Не хитри! — засміявся Баоюй. — Хіба не ти тайкома обіймав її в кімнатах у старої пані? А зараз здумав мене морочити!
— Не було цього! — зніяковів Цінь Чжун.
— Чи було, чи не було — мене не цікавить! — кинув Баоюй. — Ти тільки поклич її та скажи, щоб вона налила мені чашку чаю, а далі тебе не стосується.
— Дивно! — зауважив Цінь Чжун. — Чому б тобі самому її не покликати?
— Одна справа ти, інша — я. На мене вона й уваги не зверне, — розсміявся Баоюй.
Цінь Чжуну нічого не залишалось, як окликнути послушницю:
— Чжинен, налий чашку чаю!
Чжинен часто навідувалася в палац Жунго й бавилася там із Баоюєм і Цінь Чжуном. Тепер вона виросла, пізнала любов, і їй подобалося люб’язне обходження Цінь Чжуна. Цінь Чжуна, у свою чергу, приваблювали свіжість і краса Чжинен. Загалом, вони відчували одне до одного симпатію.
Чжинен принесла чай.
— Це я візьму, — сказав Цінь Чжун.
— Ні, я, — запротестував Баоюй.
— Невже мої руки намазані медом, що ви сваритесь через чашку чаю, яку я тримаю! — вигукнула Чжинен.
Баоюй вихопив чашку й заходився пити. Він хотів запитати про щось Чжинен, але по неї прийшла Чжишань — треба було йти накривати стіл. Слідом з’явилися служниці запрошувати Цінь Чжуна та Баоюя пити чай і їсти фрукти. Вони попоїли трохи й вийшли прогулятися.
Фенцзє в супроводі Цзінсюй пішла відпочивати в спеціально прибрану для неї кімнату. Старші служниці розійшлись, і біля Фенцзє залишилися зовсім молоденькі.
Скориставшись цим, стара черниця звернулася до Фенцзє:
— Є в мене одна справа. Хотіла піти до палацу порадитися зі старою пані, але потім вирішила спершу поговорити з вами.
— Що ж це за справа? — поцікавилася Фенцзе.
— Амітаба! — вигукнула стара черниця. — Коли я прийняла постриг у монастирі Прекрасних талантів, був у мене в повіті Чан’ань дуже багатий благодійник на прізвище Чжан. Його дочка, яку в дитинстві звали Цзіньге, приходила до нашого храму на богослужіння й випадково зустріла там дядька правителя області Чан’ань — молодого пана Лі. З першого ж погляду він закохався в неї й не забарився послати до неї сватів. Але Цзіньге вже була засватана за сина колишнього чан’аньського начальника варти. Родина Чжанів хотіла розірвати шлюбний договір, але побоялася начальника варти. А пан Лі, хоч і довідався, що в дівчини є наречений, не відступився. І батьки її опинились, як кажуть, між двох вогнів. Родина нареченого зчинила скандал, вони кричали: «Скільки потрібно наречених для однієї дочки?» — і подали в суд. Батьки нареченої не на жарт перелякалися й спорядили людей до столиці шукати заступництва. От я й подумала: ваша родина в добрих стосунках із нинішнім генерал-губернатором Чан’ані, паном Юнь Гуаном; може, пані та її син напишуть листа панові Юню, попросять поговорити з начальником варти, тоді начальник погодиться скінчити справу миром, я впевнена. А родина Чжан у боргу не залишиться, віддячить, якщо навіть їй довелося б розоритися.
147