— Брате Цінь Чжун, це я — Баоюй! — Баоюй покликав раз, удруге, втретє, але Цінь Чжун навіть не розплющив очей.
Він давно знепритомнів і майже не дихав. Він уже бачив юрбу демонів із мотузками й бирками, де записаний вирок, готових кинутися на нього й потягти із собою.
Але душа Цінь Чжуна не могла так відразу розстатися з тілом. Цінь Чжун пам’ятав, що в сім’ї нікому наглядати за господарством, що ще не знайшла притулку Чжинен, і благав демонів хоч ненадовго відстрочити виконання вироку. Але демони були невблаганні й ще дорікали Цінь Чжуну: «Ти — грамотний, книги читав! Невже не знаєш приказки: „Якщо Янь-ван наказав тобі померти в третю варту, хто наважиться залишити тебе живим до п’ятої?“ Ми, мешканці царства тьми, безкорисливі й нікому ніяких потурань не робимо, не те що мешканці царства світла, у тих вічно знаходяться відмовки!»
Раптом серед загального гамору душа Цінь Чжуна почула: «Це я, Баоюй!» — і ще палкіше почала благати: «Поважні духи, будьте хоч трішки милосердні, дозвольте мені поговорити з другом, і я негайно повернуся». — «Який там іще друг?» — закричали демони. «Я вас не буду обманювати, — вів далі Цінь Чжун. — Це онук Жунго-гуна, його дитяче ім’я Баоюй».
Варто було це почути головному демонові-судді, як він прийшов у замішання й накинувся на бісенят із лайкою: «Говорив я вам: давайте його відпустимо. Але ви мене не послухали й так галасували, що привернули увагу людини, яку захищає сама доля! Що тепер робити?»
Тут демони замахали руками, затупотіли ногами й почали паплюжити головного демона: «Гей, старий, раніше ти був грізним і могутнім, а нині злякався „Коштовної яшми“! Адже Баоюй зі світу світла, а ми зі світу пітьми, і нам до нього немає ніякого діла!»
Головний демон іще більше розлютився й почав несамовито лаятися.
Про те, що сталося далі, ви дізнаєтеся з наступного розділу.
Розділ сімнадцятий
У саду Розкішних видовищ таланти змагаються у створенні парних написів;
у палаці Жунго тривають приготування до Свята ліхтарів
І от настала кончина Цінь Чжуна. Баоюй ридав ридма. Насилу вдалося слугам його заспокоїти трохи, але, повертаючись до палацу Жунго, він увесь час лив сльози.
Матінка Цзя пожертвувала на похорон кілька десятків лянів срібла й послала на знак співчуття подарунки сім’ї померлого. Баоюй зробив жертвопринесення.
На сьомий день по смерті Цінь Чжун був похований, і на цьому наша розповідь про нього завершується. Баоюй іще довго сумував, але поступово й він утішився.
Якось до Цзя Чжена з’явилися виконавці робіт у саду й сказали:
— Майже всі роботи закінчено. Старший пан Цзя Ше все оглянув. Звольте й ви перевірити. Коли що не так, переробимо. Тоді залишиться лише розвісити горизонтальні написи над дверима й воротами та придумати парні написи.
Цзя Чжен подумав і мовив:
— Придумати написи, мабуть, найважче. Краще б це зробила сама винуватиця торжества, гуйфей, але ж вона не бачила саду! А без написів прекрасні краєвиди, альтанки й тераси, чудові квіти, верби, гірки та струмки не справлять на неї бажаного враження.
Друзі, що були тут, і нахлібники з числа знатних молодих людей підтримали Цзя Чжена:
— Це правильно, шановний пане! Але дозвольте дати вам пораду. Можна зробити начерки горизонтальних написів із двох, трьох або чотирьох слів і скласти вертикальні парні фрази, написати їх на шовку й розвісити так, аби зсередини вони висвітлювалися ліхтарем. Коли ж прибуде ваша дочка, гуйфей, ви попросите її вибрати найкращі.
— Мабуть, ваша правда, — погодився Цзя Чжен. — Ходімо подивимося. Постараємося придумати написи. Вийде — добре. Не вийде — запросимо Цзя Юйцуня, нехай він придумає.
— Цзя Юйцуня? — вигукнули всі в один голос. — Та ви не гірше за нього придумаєте.
— Зрозумійте, — заперечив Цзя Чжен. — Мені й у дитинстві не вдавалися вірші про квіти, птахів, гори й ріки, а нині, коли я обтяжений справами, і поготів. У цій справі я цілковитий профан, і мої грубі написи тільки зіпсують красу саду й альтанок.
— Все це неважливо, — не здавалися ті. — Можна зрештою обговорити кожний напис і вдалі — використати.
— Мабуть, що й так, — погодився Цзя Чжен. — До речі, погода чудова, і я радий нагоді трохи погуляти.
Із цими словами він рушив до виходу, а за ним — інші. Цзя Чжень поспішив уперед попередити служників.
Баоюй ніяк не міг забути Цінь Чжуна, дуже сумував, і матінка Цзя наказала водити його щодня в сад гуляти. І от, гуляючи по саду, Баоюй раптом побачив Цзя Чженя, що прямував до нього.
— Ти все ще тут? — закричав той. — Скоріше тікай, сюди йде батько.
Баоюя як вітром здуло, слідом за ним кинулися й служниці. Але тільки-но він повернув за ріг, як побачив батька із цілою свитою друзів. Зникнути було нікуди, і Баоюй відійшов убік.
Батькові Баоюя, Цзя Чжену, не раз доводилося чути від Цзя Дайжу про неабиякі здібності сина в складанні парних написів, от тільки вчитися він не любив і йому необхідний був гарний наставник. Бажаючи випробувати Баоюя, Цзя Чжен наказав йому йти за ним, і Баоюю нічого не залишалось, як підкоритися.
Наблизившись до саду, всі побачили Цзя Чженя, а з ним цілу юрбу служників і доглядачів, які стояли обабіч воріт.
— Накажи зачинити ворота, — звернувся батько Баоюя до Цзя Чженя, — я спочатку подивлюся на них, а вже потім увійдемо в сад.
Цзя Чжень подав знак людям зачинити ворота, і Цзя Чжен заходився їх уважно оглядати.
Головні ворота складалися з п’яти прогонів, нагорі — критий опуклою черепицею дах із гребенем, який формою нагадував рибу; решітка й стулки прикрашені модним на ті часи тонким різьбленням у вигляді різноманітних квітів, ворота одноколірні без червоного лаку й строкатого розпису. До воріт вели сходи з білого каменю з висіченим на ньому візерунком із тибетських лотосів. Обабіч сходів білосніжні стіни, внизу з орнаментом зі смугастого, немов тигрова шкіра, каменю. Все красиво й незвичайно.
Цзя Чжен залишився задоволений, звелів відчинити ворота й разом із друзями ввійшов у сад. Отут очам його відкрився довгий ланцюг штучних гірок.
— Що за диво! Яка пишнота! — захоплювалися друзі.
— Без гірок було б не так цікаво. Погляду відкрився б одразу весь сад, — зауважив Цзя Чжен.
— Справді, — відгукнулися гості. — Щоб таке придумати, треба мати воістину багату уяву!
Поки вони йшли, їм раз у раз зустрічалися білі скелі вигадливої форми. Одні були схожі на демонів і казкових чудовиськ, інші — на диких звірів, немов завмерлих у найрізноманітніших позах; між скель, що поросли світло-зеленими, як бірюза, мохами або повитих ліанами, то з’являлася, то зникала вузенька стежка.
— Ходімте цією стежкою, — запропонував Цзя Чжен, — і вийдемо з іншого боку. Тоді ми побачимо все, що є в саду.
Він поклав руку на плече Баоюя, звелів вести всіх далі, а сам пішов до гірок. Біля однієї з них зупинився й угорі, на схилі, побачив гладенько відполірований камінь, на нього так і просився який-небудь напис.
Цзя Чжен обернувся і з усмішкою сказав:
— Панове, подивіться уважно й скажіть, яку назву дали б ви цьому місцю?
Усі заговорили навперебій. Одні пропонували «Смарагдові скелі», другі — «Візерунчасті хребти», треті — «Кадильниця ароматів», четверті — «Маленький Чжуннань»[152] і ще багато-багато інших.
Цзя Чжен мовчав. Аж тут лише всі розгадали його намір і, запропонувавши для пристойності ще кілька банальних назв, замовкли. Баоюй теж зрозумів, чого хоче батько, і, коли той звернувся до нього, так сказав:
— Я чув, іще предки говорили: «Для опису того або іншого місця краще брати старі вислови, ніж складати нові; у різьбленні — наслідувати стародавні візерунки, а не придумувати нові». Адже не це головний пейзаж, головний спереду, тому краще нічого не придумувати, а просто взяти давній вислів: «Звивиста стежка веде в затишний куточок».
152