Поки Цзя Лянь доповідав, усі продовжували рух і зненацька наткнулися на зелену гірку, а коли обігнули її, побачили покриту рисовою соломою глинобитну стіну, із-за якої звішувалися гілки абрикоса з яскравими квітами. За стіною — будиночки з очеретяними дахами, точнісінько як у селі, шовковичні дерева; берести, чагарники, що утворили суцільну зелену огорожу. Поруч, на схилі пагорба — колодязь із журавлем, корбою й іншими пристосуваннями для піднімання води; далі — квадратики рисових полів, городи, квітники.
— Це місце наводить на глибокі роздуми, — зауважив Цзя Чжен. — Витвір людських рук, воно все-таки тішить око, хвилює душу, викликає тугу за селом і сільською природою. Давайте відпочинемо трохи!
Сказавши так, Цзя Чжен раптом помітив біля воріт, біля краю дороги, камінь, начебто навмисно створений для напису.
— Як красиво! Просто чудово! — вигукували гості. — І добре, що не висить тут дошка з написом, інакше не виникало б відчуття простої сільської садиби! А от камінь із написом був би тут настільки доречний, що таку красу не зміг би описати навіть Фань Шаху[157], автор вірша «Родина хлібороба».
— Що ж, панове, думайте, який підійде тут напис, — звернувся до всіх Цзя Чжен.
— Щойно брат Баоюй сказав: «Для опису того або іншого місця краще брати старі вислови, ніж складати нові; у різьбленні — наслідувати стародавні візерунки, а не придумувати нові», — вимовив хтось із гостей. — Але ж такі пейзажі наші предки описали у всіх подробицях, і в цьому випадку якнайкраще підійде назва: село Квітів абрикоса.
Цзя Чжен з посмішкою звернувся до Цзя Чженя:
— От до речі нагадали мені! Тут бракує вивіски, які звичайно бувають над сільськими трактирами. Завтра ж потрібно це зробити, але не перестаратися, з огляду на загальний, досить скромний, вид сільця. Мабуть, простої бамбукової жердини на верхівці дерева цілком досить.
Цзя Чжень шанобливо вислухав і мовив:
— Ще я думаю, тут не варто розводити ніяких птахів, окрім курей, гусей і качок.
— Цілком правильно! — погодився Цзя Чжен, а за ним і всі інші. — Село Квітів абрикоса — це, звичайно, непогано, — вів далі Цзя Чжен, — але ж села з такою назвою вже існують, і треба б придумати інше, теж зі словом «абрикос».
— Ваша правда! — поспішили погодитися гості. — У написі мають бути чотири слова, а в нас усього три. Треба придумати четверте!
Аж тут Баоюй не витерпів і, не запитавши дозволу батька, сказав:
— У старовинних віршах говориться: «Підноситься прапор у квітах абрикоса». Треба «підноситься» замінити на «майорить», опустити слово «квіти», і вийде прекрасний напис: «Майорить прапор серед абрикосів».
— Цілком правильно, «майорить», — підхопили гості. — До того ж у цій назві мається на увазі село Квітів абрикоса.
— Але «абрикосові квіти» — це все-таки банально, — посміхнувся Баоюй. — Однак танський поет сказав: «Ворота з прутів край самої води, і рис ароматний цвіте». Чому б не назвати це місце сільцем Запашного рису?
— Прекрасно! — прийшовши в захват, заплескали в долоні гості.
— Тварюка! — накинувся батько на Баоюя. — Можна подумати, що ти вивчив твори всіх стародавніх мудреців! Знаєш напам’ять стародавні вірші й хвалишся перед шановними панами! Та як ти смієш! Я вирішив пожартувати, щоб випробувати тебе, а ти сприйняв це всерйоз?
Цзя Чжен круто повернувся й пройшов у будиночок. За ним пішли інші. Будиночок мав дуже скромний вигляд, вікна зсередини були заклеєні папером, уздовж стін стояли дерев’яні лави. Ніщо не нагадувало про багатство.
Оглянувшись, Цзя Чжен залишився задоволений і раптом просто у вічі подивився Баоюю:
— Подобається тобі тут?
У цьому запитанні гості зачули підступ і почали підштовхувати Баоюя: подумай, мовляв, перш ніж відповідати. Але Баоюй сміливо відповів:
— Це місце подобається мені не менше, ніж «Урочисте явлення фенікса».
— Ну й тупак же ти! — обурився Цзя Чжен. — Тобі б тільки багатство та розкіш, хіба ти здатний зрозуміти витончену простоту?! А все тому, що книг не читаєш!
— Батьку, ваші слова цілком справедливі, але чи відомо вам, у якім значенні стародавні люди вживали слово «простота»?
Зухвалість Баоюя збентежила всіх, але, почувши про простоту, вони відразу дібрали розуму:
— При чому тут простота, другий пане? Ви ж прекрасно розумієте, що простота — це витвір природи, а не людини.
— У тім-то й річ! — вигукнув Баоюй. — А це сільце створене руками людини! Воно лежить не на околиці міста, та й інших сіл поблизу немає. Гори тут не мають відрогів, струмки — джерел. Не ховаються в зелені ні вежа, ні храм, немає моста, по якому зазвичай їдуть до міста селяни. Загалом, особливого враження сільце не робить. Хіба може це місце зрівнятися з тими, де ми щойно були, де все співзвучне природі? Щоправда, бамбук там росте не сам, а посаджений, джерела підведені, і все-таки це не порушує гармонії! Ще стародавні люди говорили: «Малюючи гори, прагни до простоти, зображуючи пейзаж, прагни до правдивості, інакше не досягнеш досконалості...»
Не встиг він договорити, як Цзя Чжен закричав:
— Геть звідси!
Баоюй рушив був до виходу, але батько знову крикнув:
— Повернися! Будеш складати парний напис! Але гляди, скажеш дурість, надаю ляпасів!
Баоюй, тремтячи від страху, вимовив:
Цзя Чжен скрушно похитав головою:
— Погано! Дуже погано!
Покинувши будиночок, гості пішли далі. Вони обгинали гірки, милувалися квітниками, розглядали камені. Минули арку з повитих чайними трояндами решіток, обійшли садок, засаджений гортензіями, і опинились у дворі, де росли червоні троянди, минули банани, що стояли в ряд, і продовжували йти, пробираючись між деревами. Раптом донісся дзюркіт струмочка, він витікав із кам’яного грота, утворюючи невелике озерце, де плавали пелюстки квітів. Над входом до гроту звисали повзучі рослини.
— Яка краса! — закричали гості.
— А для цього місця яку ви запропонували б назву, панове? — запитав Цзя Чжен.
— Тут і придумувати нема чого, «Улінське джерело», — відповіли всі в один голос.
— Назва заяложена, та й по суті не підходить, — заперечив Цзя Чжен.
— Ну, а якщо «Притулок жителів Ціньського царства»?[158]
— Цей вислів тут узагалі ні до чого, — не витерпів Баоюй. — Він означає: «ховатися від смути». Краще вже «Обмілина осоки й заводь квітів».
— Дурість! — різко перебив сина батько й звернувся до Цзя Чженя: — А човни тут є? — Йому захотілося побувати в гроті.
— Мають бути чотири човни для збору лотосів, — відповів Цзя Чжень. — І один із помостом, для прогулянок, але вони ще не готові.
— Жаль, що не вдасться побувати в гроті! — мовив Цзя Чжен.
— Туди можна пройти через гірку, вузькою звивистою стежкою, — сказав Цзя Чжень і почав підніматися вгору, решта — за ним, хапаючись за кущі та ліани. Коли дісталися вершини й глянули вниз, на озерце, води не побачили — поверхня була суціль засіяна пелюстками, струмочок же, що тік між каменів, здавався прозорим і чистим. На березі озерця, над самою водою, схилилися плакучі верби, росли абрикоси й персики, всюди панували чистота й порядок. Між вербами виднівся дерев’яний арковий місток із червоним поруччям, від містка врізнобіч розбігалися стежки, трохи віддалік стояв чистенький будиночок під черепичним дахом, обнесений цегляною стіною, що потопала у квітах. Відроги головної гірки доходили до самої стіни й проникали у двір.
158