Відстань вони подолали чималу, жодного разу не відпочивали, тому ноги гули й нили. Цзя Чжен нарешті запропонував:
— Перепочиньмо трохи.
Із цими словами він, а за ним інші, обігнули групу персикових дерев, пройшли через повиту ліанами арку й опинилися біля побіленої стіни, над якою схилилися зелені верби. Потім через ворота вони потрапили у двір з галереями обабіч нього і кам’яною гіркою посередині. Біля гірки росли банани, троянди та кілька райських яблуньок, із кронами, що формою нагадували парасоль. Їхні тонкі гілки, обсипані квітами, звисали, немов шовкові нитки.
— Які прекрасні квіти! — захоплювалися гості. — Райська яблунька! Такої гарної ми ніколи не бачили!
— Це «Дівоча яблунька»! — пояснив Цзя Чжен. — Привезена із-за моря, як кажуть, із Нюйго — Царства жінок[164], квіти її гарні, немов юні діви. Але я не вірю цій дурниці!
— Одначе квіти й справді надзвичайні! — заперечили гості. — Цілком можливо, що вони із Царства жінок.
— Цю назву, напевно, придумав який-небудь поет, — не стерпів Баоюй. — Адже квіти яблуньки нагадують рум’яна, якими фарбуються дівчата, а сама вона така ж тендітна, як мешканки жіночих покоїв. Ось він і дав їй назву «квітка Нюйго»! Люди повірили цій легенді й одне одному передають.
— Щиро дякуємо вам за таке прекрасне пояснення! — сказали гості.
Всі сіли на лаву, що стояла на терасі.
— Ну як, придумали назву цьому місцю? — звернувся Цзя Чжен до гостей.
Один сказав:
— Можливо, «Журавель серед бананів»?
— На мою думку, краще «Сяйво ясного світла», — промовив інший.
— Прекрасно! — вигукнув Баоюй, але відразу додав: — Який жаль!
— У чому річ? — здивувалися гості.
— А в тім, — пояснив Баоюй, — що тут ростуть банани і троянди й у назві неодмінно мають бути поняття «зелений» і «червоний». А їх немає у вашій назві.
— Що ж ти пропонуєш? — грізно запитав Цзя Чжен.
— Щоб відбити всю принадність цього місця, його варто було б назвати «Аромат троянд серед зелені яшми», — відповів Баоюй.
— Погано, дуже погано! — заявив Цзя Чжен.
Вони ввійшли до будинку і відразу помітили, що оздоблення тут відрізняється від того, що вони бачили раніше, і дуже гармоніює із загальним стилем будівлі. На стінах різьблення кращих майстрів — зображення кажанів у хмарах, трьох нерозлучних у студену зиму друзів[165], гір, річок, людей і тварин, стародавніх штучок та ієрогліфів «щастя» і «довголіття» з інкрустаціями з яшми й золота. Триніжки на підставках, вази для квітів, на столах — книги, папір, пензлі для письма. Підставки найрізноманітніші: круглі та квадратні, як соняшник або ж листок банана, кільце[166]. Буяння візерунків і барв! Тонкого ажурного різьблення! То раптом перед очима постане тонкий флер на маленьких вікнах, то драпірування із шовку, за яким ховаються двері! У стінах — ніші, тієї ж форми, що й вставлені в них предмети: лютні, вази, мечі та інше, й тому здається, що всі вони намальовані на стіні.
— Яка тонка робота! — пролунали піднесені вигуки. — Нелегко, мабуть, створити таке чудо!
Ще не дійшовши до верхнього поверху, Цзя Чжен заблукав. Ліворуч — двері, праворуч — вікно. Рушив до дверей — шлях перепинила книжкова полиця; обернувся — і побачив проріз, затягнутий тонким флером, а за ним двері. Повів гостей до дверей, а назустріч їм ідуть люди, схожі як дві краплі води на них самих. Тільки тепер усі здогадалися, що перед ними велике дзеркало. Обігнули його й побачили безліч дверей.
— Ідіть за мною, панове, — запросив Цзя Чжень. — Зараз ми вийдемо у внутрішній дворик, а відтіля вже недалеко до воріт.
Вони минули дві шафи, обтягнуті шовком, і дійсно вийшли у двір, засаджений трояндами, які вилися по решітках, за цією огорожею з живих квітів тік прозорий струмочок.
— Звідки він тече? — дивувалися гості.
— Он від тієї греблі, — Цзя Чжень показав рукою. — Він тече із північного сходу через кам’яний грот, між гірками й попадає в сільце, де розгалужується й іде на південний захід, там його води знову зливаються й потрапляють сюди, а тут він іде під стіну.
— Чудово, незрівнянно! — закричали всі разом.
За розмовою не помітили, як знову збилися з дороги, наткнувшись на високу гірку.
— Ідіть за мною, — з посмішкою сказав Цзя Чжень і впевнено покрокував уперед, ведучи за собою інших. За гіркою відкрилася широка рівна дорога, що вела до великих воріт.
— Як цікаво! — знову вигукнули гості. — Тільки чарівникам під силу такі чудеса!
Нарешті всі вийшли із саду.
Баоюй увесь час думав про сестер, але без дозволу батька не насмілювався піти й разом з усіма пішов до нього в кабінет.
Тут Цзя Чжен згадав про нього та, обернувшись, запитав:
— Ти ще тут? Гляди, як би бабуся не розхвилювалася. Невже не нагулявся?
Тільки тепер Баоюй зміг піти. У дворі до нього підбігли хлопчики-служники Цзя Чженя, один із них обійняв Баоюя.
— На щастя, — сказав він, — старий пан нині задоволений вами! Стара пані кілька разів посилала людей запитувати про вас, і їй передали, що старий пан вами задоволений. Тому вона й не звеліла вас кликати, щоб ви могли блиснути своїми талантами. Ви, кажуть, краще за всіх складали вірші, і з цієї нагоди вам варто було б нагородити нас на радощах.
— Кожен з вас одержить по в’язці монет[167], — з усмішкою пообіцяв Баоюй.
— По в’язці монет? От так дивина! Краще подаруйте нам свій гаманець! — загаласували служники, кинулися до Баоюя і, не давши отямитися, зняли гаманець, який висів у нього на поясі, віяло з чохлом, прикраси й миттю все розхапали.
— А тепер ми вас проведемо!
Вони супроводжували Баоюя до самих воріт будинку матінки Цзя.
Матінка Цзя очікувала його й, як тільки глянула, відразу здогадалася, що батько ним задоволений, і це дуже її втішило.
Незабаром Сіжень подала чай. Помітивши, що з пояса Баоюя зникли всі прикраси, вона з усмішкою сказала:
— Знову ці безсоромні паливоди все відняли в тебе?
Підійшла Дайюй і, як тільки побачила, що на поясі в нього справді нічого немає, запитала:
— І гаманець, що я тобі подарувала, ти теж віддав? Спробуй тепер у мене що-небудь попросити!
Розсерджена, вона втекла до себе, схопила ножиці й почала різати ще не закінчений мішечок для пахощів, який Баоюй позавчора попросив її зшити.
Баоюй побіг за нею, але мішечка врятувати не встиг.
Він дуже подобався Баоюю, цей гарний мішечок, і хлопчик розлютився. Розстебнув комір халата, витяг гаманець і простягнув Дайюй зі словами:
— Дивися! Віддав я кому-небудь твій подарунок?
От як він дорожив гаманцем, подарованим нею! Носив біля самого серця! Дайюй шкодувала і, похнюпившись, мовчала.
— Навіщо ж ти порізала мішечок? — дорікнув їй Баоюй. — Я знаю, ти не полюбляєш робити мені подарунки! Можу повернути тобі твій гаманець!
Він жбурнув гаманець і круто повернувся, збираючись піти.
Дайюй заплакала від злості, схопила гаманець і хотіла його почикрижити.
Але Баоюй кинувся до неї, закричавши:
— Пощади його, дорога сестрице!
Дайюй відкинула ножиці й, витираючи сльози, мовила:
— Не дратуй мене! А будеш дратувати, близько не підходь!
Вона кинулася ниць на ліжко й заридала. Баоюй підійшов до неї, почав утішати, намагаючись загладити свою провину.
Аж тут Баоюя покликала матінка Цзя.
— Він у панянки Лін Дайюй, — сказали служниці.
— Добре, добре! — відгукнулася матінка Цзя. — Нехай пограється із сестрою. Цілих півдня ходив за батьком. Тепер відпочити треба! Тільки не давайте їм сваритися.
164
165
166
167