Баоюй же страждав од неробства.
Одного разу вранці до матінки Цзя прийшла мати Сіжень із проханням відпустити дочку додому на новорічний чай. Сіжень мала повернутися лише надвечір, і поки її не було, Баоюй розважався з іншими служницями грою в кості та в облавні шашки.
Баоюю все це незабаром набридло, але тут з’явилися служниці й доповіли:
— Старший пан Цзя Чжень зі східного палацу Нінго запрошує вас подивитися спектакль і помилуватися новорічним феєрверком і святковими ліхтариками.
Баоюй наказав подати йому одежу переодягтися, але коли зібрався йти, принесли солодкий молочний напій, присланий Юаньчунь, який так любила Сіжень. Баоюй наказав залишити й для неї, а сам, попередивши матінку Цзя, що йде, вирушив до палацу Нінго.
Хто міг подумати, що Цзя Чжень розпорядиться виконати такі сцени, як «Дінлан упізнає батька», «Хуан Бан панує над духами тьми», «Сунь Укун улаштовує переполох у Небесному палаці» і «Цзян Тайгун[190] дарує звання святих загиблим полководцям»?
Актори юрбами з’являлися на сцені, розмахували прапорами, бенкетували, кадили пахощі і волали до Будди. Далеко навколо розносились удари в гонги та барабани. А брати, сини й племінники з роду Цзя пригощали один одного, сміялися й жартували із сестрами, наложницями, служницями.
Баоюй посидів трохи, а коли веселощі були в самому розпалі, тихенько підвівся і пішов бродити. Заглянув у внутрішні покої, побалакав з пані Ю та наложницями й непомітно вислизнув через задні двері. Усі вирішили, що він знову вирушив дивитися спектакль. Цзя Чжень, Цзя Лянь і Сюе Пань, захоплені розгадуванням загадок, теж не помітили зникнення Баоюя, а коли кинулися, подумали, що він пішов у внутрішні покої. Слуги ж, що супроводжували Баоюя, були впевнені, що він тут пробуде до вечора, і розійшлися хто грати в кості, хто до друзів, хто пити вино. Ті, що молодші, залишилися дивитися спектакль.
Переконавшись, що поруч нікого немає, Баоюй подумав:
«Тут поблизу був кабінет, а в кабінеті висів чудовий портрет красуні. Зараз вона нудьгує там на самоті. Піду втішу її».
Але, підійшовши до вікна кабінету, Баоюй почув переривчастий подих.
«Невже красуня ожила?» — подумав він, здригнувшись.
Набравшись хоробрості, Баоюй проколов папір на вікні й заглянув усередину. Красуня на портреті не ожила, а от Мін Янь із якоюсь дівицею робив те, чого його, Баоюя, колись учила безсмертна фея Цзінхуань. Причому Баоюй застукав їх у найцікавіший момент.
— Оце так! — не стримавшись, закричав Баоюй, штовхнув ногою двері й увійшов. Мін Янь і дівчина злякано підхопилися, квапливо обсмикуючи на собі одяг. Мін Янь упав перед Баоюєм на коліна й благав прощення.
— Займатися такими справами серед білого дня! Та що ж це таке! — заходився картати його Баоюй. — Ти хіба не знаєш, що на тебе чекає, якщо про це довідається старший пан?
Баоюй глянув на служницю. Було щось дивно зворушливе в цій чистенькій, милій дівчині. Вона стояла, вся червона від сорому, і мовчала, похнюпившись.
— Ти ще тут? — тупнув ногою Баоюй.
Дівчина здригнулася, немов опам’ятавшись, і кинулася навтьоки.
Баоюй вискочив слідом за нею:
— Не бійся, я нікому не скажу!
— Другий пане, — звернувся Мін Янь до Баоюя, — не кричіть так, а то всі довідаються.
— Скільки їй років? — поцікавився Баоюй.
— Років шістнадцять-сімнадцять, не більше.
— Не знаєш, скільки їй років, а займаєшся такими справами! — вичитував служника Баоюй. — Дарма вона з тобою знається! Мені її жаль! Дуже жаль! А як її ім’я?
— О! Це ціла історія, — відповів Мін Янь, — і притому дивна. Вона мені її розповіла. Її матері, коли вона годувала дочку груддю, приснилося, начебто вона одержала шматок парчі, суцільно вкритий ієрогліфами вань[191]. От вона й дала дочці ім’я Ваньер.
— Дівчина неодмінно буде щасливою! — посміхнувся Баоюй. — Хочеш, поклопочуся, щоб її видали за тебе заміж?
Мін Янь нічого не відповів і у свою чергу задав Баоюю запитання:
— А ви, другий пане, чому не дивитеся такий цікавий спектакль?
— Я довго дивився, потім вийшов прогулятися й натрапив на вас. А тепер не знаю, що робити!
Мін Янь ледь помітно всміхнувся:
— Поки вас не кинулися, давайте сходимо за місто ненадовго.
— Не можна, — заперечив Баоюй, — торговці людьми можуть украсти. А тут, якщо кинуться, буде скандал. Сходимо куди-небудь неподалік.
— А куди? — запитав Мін Янь. — Однаково це ризик.
— Давай з’їздимо до сестри Хуа Сіжень, подивимося, що вона робить, — запропонував Баоюй.
— Добре, — погодився Мін Янь. — А я про неї й забув. — Потім додав: — Тільки, якщо довідаються, що це я вас повів, хлости не уникнути!
— Я тебе скривдити не дам! — засміявся Баоюй.
Мін Янь привів коня, і через задні ворота вони виїхали з палацу.
На щастя, Сіжень жила близько, і, проїхавши заледве чи половину, вони опинилися біля воріт її будинку. Мін Янь увійшов першим і покликав Хуа Цзифана — старшого брата Сіжень.
Мати Сіжень саме пригощала дочку, племінників і племінниць, коли раптом зовні хтось погукав:
— Брате Хуа Цзифан!
Хуа Цзифан вийшов і, побачивши хазяїна та його служника, переполошився й кинувся допомагати Баоюю зійти з коня, на ходу крикнувши:
— Другий пан Баоюй приїхав!
На це повідомлення ніхто не звернув особливої уваги, тільки Сіжень стривожилася, вибігла і, схопивши Баоюя за руку, запитала:
— Ти навіщо приїхав?
— Нудно стало, — відповів Баоюй, — от і вирішив подивитися, що ти поробляєш.
Сіжень заспокоїлась і сказала:
— Вічно ти зі своїми дурницями! Нічого було їхати сюди! З вами ще хто-небудь? — звернулася вона до Мін Яня.
— Ні! Ніхто нічого не знає, — відповів той.
Сіжень знову стривожилася.
— Ну куди це годиться! А якби вас помітили або старий пан зустрів? Або кінь вас задавив, їх тут повно! Та чи мало в яку могли потрапити халепу — цим не жартують! Надто ви хоробрі! Це все Мін Янь підбурює! Ось постривай, повернуся, все мамкам розповім! Вони тобі, розбійникові, дадуть прочухана!
— Пан мене вилаяв і змусив сюди привезти! — перебив її Мін Янь. — А тепер, виходить, я у всьому винуватий! Говорив йому, нічого їхати! Добре, зараз повернемося додому!
— Нічого, — почав умовляти їх Хуа Цзифан. — Позаяк приїхали, нема про що балакати. Тільки в нашій убогій хатині тісно й брудно, як же ми можемо прийняти пана?
Мати Сіжень також вийшла зустрічати Баоюя. А Сіжень взяла його за руку й повела в дім. Там було ще кілька дівчаток. Заледве він увійшов, вони потупилися й почервоніли від зніяковілості.
Баоюю, щоб він не змерз, запропонували сісти на кан; поставили перед ним фрукти, налили чаю.
— Не клопочіться даремно, — сказала Сіжень. — Я знаю, що треба робити.
Вона принесла подушку, на якій до цього сиділа сама, поклала на табурет і посадила Баоюя. Підставила йому під ноги свою грілку й дала два ароматні коржі, які витягла із сумочки. Потім запалила свою грілку для рук і повісила Баоюю на шию. Нарешті налила чаю у свою чашку й піднесла йому.
Мати й син розставили на столі частування.
Бачачи, що серед страв немає нічого підходящого для Баоюя, Сіжень із посмішкою сказала:
— Позаяк ти приїхав, покуштуй хоч що-небудь!
Вона взяла жменьку гарбузового насіння, потерла між долонями, здула з нього лузгу й на хусточці подала насіння Баоюю. Баоюй помітив, що в дівчини почервоніли очі, а пудра на обличчі в декількох місцях змазана.
— Ти чому плакала? — тихенько запитав він.
190
191