— Я не плакала. Порошинка потрапила в око, — збрехала Сіжень.
Баоюй був у халаті з вузькими рукавами, з темно-червоного шовку, витканого чотирипалими драконами, підбитому лисячим хутром; поверх халата — темно-зелена курма на соболиному хутрі, облямована бахромою. Сіжень посміхнулася:
— Невже ніхто не помітив, як ти переодягався, й не запитав, куди ти зібрався?
— А я переодягався, щоб іти на спектакль, пан Цзя Чжень мене запросив, — відповів Баоюй.
— Посидь трохи, — сказала Сіжень, — і повертайся назад — адже в такі місця, як це, тобі не дозволяють їздити.
— І ти зі мною поїж, — запропонував Баоюй, — я залишив для тебе вдома дещо смачне.
— Тихіше! — промовила Сіжень. — Я не хочу, щоб вони чули!
Вона зняла із шиї Баоюя яшму й сказала сестрам:
— Ось, подивіться! Ви часто балакаєте про цю рідкісну штучку, журитеся, що жодного разу її не бачили. Помилуйтеся ж на неї! Нічого красивішого ви ніколи не побачите!
Вона показала їм яшму й знову надягла її Баоюю на шию. Потім попросила брата найняти криту коляску, чистішу й пристойнішу, й провести Баоюя додому.
— Нехай їде верхи, — відгукнувся Хуа Цзифан, — я буду поруч. Нічого не трапиться.
— Краще найняти коляску, на випадок, якщо хто-небудь зустрінеться по дорозі, — заперечила Сіжень.
Хуа Цзифан послухався поради сестри, і всі вийшли провести Баоюя до коляски.
Сіжень дала Мін Яню фруктів, грошей на хлопавки й наказала:
— Гляди, нікому ні слова, а то на себе ж накличеш лихо!
У дім Сіжень повернулася, тільки коли Баоюй опустив фіранки й коляска від’їхала.
За коляскою йшли Мін Янь і Хуа Цзифан, ведучи на поводі коня Баоюя.
Коли доїхали до вулиці, де був палац Нінго, Мін Янь наказав зупинити коляску й звернувся до Хуа Цзифана:
— Ми з другим паном спочатку пройдемо непомітно в східний палац, там побудемо трохи, а потім уже вирушимо в західний, аби не викликати підозр.
Хуа Цзифан допоміг Баоюю вийти з коляски, після чого відвів на місце його коня.
— Вибач, що потурбував тебе, — сказав йому Баоюй на прощання й зник за воротами палацу Нінго. Але про це ми не розповідатимемо.
Служниці тим часом після відходу Баоюя стали щодуху розважатись. Одні грали в облавні шашки, інші — у кості, лускали гарбузове насіння й засипали всю підлогу лузгою.
Несподівано ввійшла мамка Лі запитати про здоров’я Баоюя, але, побачивши, що його немає, а служниці захоплені іграми, сказала:
— Я тут рідко буваю, тому ви зовсім розпустились, інші мамки бояться вам слово сказати. Це все Баоюй, він як ліхтар на довгій жердині, на інших світить, а сам у темряві; думає, всі погані, тільки він гарний. Дивіться, що ви накоїли в нього в кімнаті, все перевернули догори дном!
Служниці знали, що Баоюй їх не лаятиме, а мамка Лі їм тепер не указ, тому не звертали на неї уваги.
— Як сьогодні спав Баоюй? Як їв? — почала випитувати мамка.
Але служниці у відповідь верзли всякі нісенітниці й бурчали:
— От настирлива баба!
— Я бачу в тій чашці солодке молоко, чому ви мені його не дали? — не вгамовувалася мамка Лі й, не одержавши відповіді, сама взяла чашку.
— Гей, гей, не чіпай! — крикнула одна із служниць. — Це молоко для Сіжень, дізнається Баоюй, що його випили, — розсердиться. А хочеш — скажи йому, що це ти зробила! Ми за тебе не відповідаємо!
Мамка Лі сторопіла було, а потім розсердилася:
— Не вірю, що Баоюй такий дріб’язковий! Подумаєш — молоко! Я й ліпше що-небудь заслужила! Та й хто така Сіжень! Баоюй не пам’ятає хіба, хто його вигодував своїм молоком? Так невже пошкодує для мене чашку коров’ячого молока? От візьму й вип’ю навмисно, подивимося, що він зробить! Ви носитесь із цим паскудним дівчиськом Сіжень, але ж це я її виховала! Скажіть, будь ласка, яка персона!
І мамка Лі спересердя випила молоко. Тут інша служниця сказала з посмішкою:
— Не дивно, що ви розсердились! У цих дівчисьок ніякої поваги до старших! Хіба може Баоюй розсердитися через чашку молока? Та він вам іще пришле гостинців!
— Знаю я тебе, лисицю! — накинулася на неї мамка Лі. — Думаєш, я не пам’ятаю, як через чашку чаю вигнали Цяньсюе! Сама завиню, сама й відповім!
І, обурена, вона вийшла.
Незабаром повернувся Баоюй і наказав піти зустріти Сіжень. Раптом він помітив, що Цінвень лежить на ліжку.
— Занедужала? — запитав Баоюй. — Чи програлася?
— Вона виграла спочатку, але потім прийшла мамка Лі, лаятися почала, і вона програла, — заходилася пояснювати Цювень. — От і лягла спати зі злості.
— А ви близько до серця не беріть, — посміхнувся Баоюй, — нехай робить що хоче.
У цей час прийшла Сіжень, привіталася з Баоюєм, запитала, де він обідав, коли повернувся додому, і передала привіт подругам од матері й сестер. Коли вона переодяглася й зняла прикраси, Баоюй звелів подати їй солодке молоко.
— Мамка Лі його випила, — доповіли служниці.
Баоюй хотів щось сказати, але Сіжень не дала йому рота розкрити.
— Так ось, виявляється, що ти для мене залишив! — вигукнула дівчина. — Спасибі за турботу! Я солодке молоко й справді любила й нещодавно випила його стільки, що шлунок розладнався. Потім я виблювала, й тільки тоді полегшало. І добре, що мамка Лі його випила, — не пропадати ж добру. Мені хотілося б сушених каштанів. Може, очистиш? А я постелю тобі на кані.
Баоюй повірив їй, одразу забув про молоко й, сівши ближче до лампи, заходився чистити каштани. Помітивши, що служниці вийшли з кімнати, він з усмішкою звернувся до Сіжень:
— Що за дівчина була у вас у червоному платті?
— Моя двоюрідна сестра, — відповіла Сіжень.
Баоюй зітхнув.
— Ти чого зітхаєш? — здивувалася Сіжень. — Втім, розумію: вважаєш, що вона недостойна так наряджатися!
— Аж ніяк! — засміявся Баоюй. — Хто ж тоді достойний, якщо не вона? Просто я подумав, що добре б узяти її в наш дім. Дуже вона вже мила!
— Нехай у мене така доля, — холодно посміхнулася Сіжень. — Але невже всі жінки в нашій родині теж мусять стати рабинями? Вам подавай не тільки гарних, а ще й красивих служниць!
— Ти вічно щось вигадаєш! — зауважив Баоюй. — Чому неодмінно рабинями? Твоя сестра могла б жити в нас просто як родичка.
— Ну ні, цього вона недостойна! — кинула Сіжень.
Баоюй не захотів більше сперечатися й продовжував мовчки чистити каштани.
— Що ж ти замовк? — посміхнулася Сіжень. — Може, образився? В такому разі — наберися хоробрості й купи її за декілька лянів срібла.
— Навіть не знаю, що на це відповісти, — мовив Баоюй. — Я хотів лише сказати, що при її красі тільки й жити в розкішних будинках і величезних палацах, а таким тварюкам, як ми, тут не місце.
— Такого щастя їй, щоправда, на долю не випало, — сказала Сіжень, — але для моїх тітоньки й дядечка вона справжній скарб, вони з дитинства душею упадають коло неї, плекають і пестять. Тепер їй сімнадцять, придане все готове, наступного року її видадуть заміж.
При слові «заміж» Баоюй скрикнув мимоволі, йому стало не по собі, а Сіжень вела далі:
— Ці кілька років я майже не бачилась із сестрами, а тепер, коли незабаром зможу повернутися додому, нікого з них не застану.
Почувши це, Баоюй схвилювався, кинув каштани й запитав:
— Ти збираєшся від нас іти? Чому?
— Я чула розмову моєї матері з братом, — відповіла Сіжень. — Вони звеліли мені потерпіти ще рік, а потім викуплять мене й одвезуть.
Баоюй іще дужче захвилювався:
— Викуплять? Навіщо?
— Як навіщо? — вигукнула Сіжень. — Одна справа ті, хто народився у вашому домі[192], інша справа — я. Сім’я моя живе не тут, так що інакше бути не може.
— Я тебе не відпущу! — рішуче заявив Баоюй. — І ти нічого не зможеш зробити!
— Немає такого закону! — заперечила Сіжень. — Навіть з імператорського палацу дівчат-служниць відпускають за твердо встановленими правилами: на скільки років узяли, через стільки й відпускають. А вже у вашій родині й поготів.
192