— Куди я піду? З іншими мені нудно, — не вгамовувався Баоюй.
— Тоді сиди сумирно, — посміхнулася Дайюй, — побалакаємо трохи!
— Я теж ляжу, — заявив Баоюй.
— Ну що ж, лягай!
— Немає подушки, — сказав Баоюй. — Я на твою ляжу!
— От іще вигадав! — невдоволено мовила Дайюй. — Хіба в сусідній кімнаті немає подушок?! Принеси собі й лягай!
Баоюй вийшов і негайно ж вернувся.
— Мені не треба таких подушок, — заявив він. — Після якихось брудних бабів!
Дайюй округлила очі й навіть підвелася:
— Ти воістину моя зла зірка! Гаразд уже, візьми цю!
Вона кинула йому свою подушку, а собі принесла іншу.
Вони лягли поруч, обличчям одне до одного.
Дайюй помітила на правій щоці Баоюя червону цятку завбільшки з горошину й прийняла її за подряпину. Присунулася ближче, уважно придивилася, поторкала рукою й запитала:
— Хто це тебе так прикрасив?
Баоюй зніяковіло відвернувся, ховаючи щоку, і сказав:
— Ніхто мене не прикрасив. Це я допомагав дівчаткам готувати рум’яна, і, напевно, бризки потрапили мені на обличчя.
Він став шукати хустку, але Дайюй витерла йому щоку своєю хусточкою.
— Гарними справами ти займаєшся! — проговорила вона, цмокнувши язиком. — Займаєшся, і добре, але навіщо виставляти це напоказ? Побачить хто-небудь — підуть плітки й пересуди. Дійде до батька, і знову всім нам доведеться за тебе хвилюватися!
Але Баоюй не слухав дівчину, сп’янений якимсь дивним ароматом, що виходив з її рукава й викликав знемогу.
Баоюй спробував зазирнути в рукав, але Дайюй сказала з усмішкою:
— Хто ж носить у цю пору року при собі пахощі?
— Звідки ж аромат? — не переставав дивуватися Баоюй.
— Не знаю. Плаття висіло в шафі, можливо, звідтіля?
Баоюй похитав головою.
— Не думаю. Це якийсь незвичайний запах, не те що в ароматних коржів, запашних кульок і мускусних мішечків.
— Чи не думаєш ти часом, що який-небудь святий архат або праведник подарував мені чудесні пахощі? — з уїдливою посмішкою зауважила Дайюй. — Або ж я роздобула його рецепт? Але рецепта мало, треба ще знайти бутони квітів, росу, іній і сніг, аби його приготувати! А це можуть зробити тільки рідні брати, яких у мене немає. Так що доводиться задовольнятися звичайними пахощами.
— Варто мені слово сказати, ти у відповідь цілий міх! — посміхнувся Баоюй. — Треба тебе провчити, а то ти міри не знаєш.
Він підвівся, поплював на руки й заходився лоскотати Дайюй. Дайюй боялася лоскоту й кричала, задихаючись од сміху:
— Не дурій, а то розсерджуся!
— А будеш варнякати казна-що? — посміхнувся Баоюй, відпускаючи її.
— Не буду! — пообіцяла Дайюй, поправляючи зачіску. І відразу сказала: — Але якщо в мене є чудесний аромат, у тебе має бути теплий аромат.
Баоюй нічого не зрозумів і запитав:
— Що це за теплий аромат?
— До чого ж ти дурний! — зітхнула Дайюй, докірливо похитавши головою. — У тебе є яшма, а яшмі підходить лише золото. Не годиться тобі до пари той, у кого холодний аромат, якщо в тебе немає теплого аромату.
— Знову ти за своє? — розсміявся Баоюй. — Адже щойно просила вибачення!
Він знову потягнувся до неї, збираючись полоскотати, але дівчина заблагала:
— Любий брате, я більше не буду!
— Добре, — відповів Баоюй, — дай тільки понюхати твій рукав.
Баоюй схопив її руку і вдихнув аромат.
— Тобі пора! — раптом заявила Дайюй, одсмикнувши руку.
— Мені й справді пора, але я не можу піти, — мовив Баоюй і знову ліг.
Дайюй лягла поряд і закрила обличчя хусточкою. Баоюй заходився розповідати їй усякі небилиці, та Дайюй начебто нічого не чула.
Тоді він почав її розпитувати, скільки їй було років, коли вона приїхала до столиці, які пейзажі бачила по дорозі, які пам’ятки старовини є в Янчжоу, які звичаї в тамтешнього населення. Дайюй не відповідала. Баоюй злякано подумав: «Якщо вона засне, неодмінно занедужає» — і голосно заговорив:
— Ай-я-я! Я чув, що у вас у Янчжоу, в ямині, сталася дивна історія. Ти знаєш про неї?
Серйозний тон і суворий вираз обличчя Баоюя ввели дівчину в оману, і вона з цікавістю запитала:
— Яка історія?
Тут Баоюй, ховаючи посмішку, почав верзти все, що спадало на думку:
— У Янчжоу є гора Дай, а в горі — печера Лін.
— Годі брехати! — розсміялася Дайюй. — Немає такої гори!
— А ти що, знаєш усі гори й ріки Піднебесної? — запитав Баоюй. — Зачекай, я договорю до кінця, а потім ти скажеш.
— Гаразд, — махнула рукою Дайюй.
Баоюй продовжував фантазувати:
— У печері Лін жили перевертні щурів. Одного разу, у сьомий день останнього місяця року, цар щурів піднявся на трон і почав радитися зі своїми підданими. «Завтра восьме число, — мовив він, — усі варять рис до свята. Треба скористатися з нагоди й наносити. І ще в нас у печерах бракує фруктів». Цар щурів вийняв указівну стрілу й послав одне тямуще щуреня на розвідку. Щуреня повернулося й доповіло: «Я побувало скрізь. Найбільше фруктів і зерна зібрано в храмі біля підніжжя гори». Цар щурів запитав: «Чи багато фруктів і зерна та які сорти?» — «Рису й бобів повні комори, — відповіло щуреня. — А фрукти й овочі п’яти сортів — червоні фініки, каштани, земляний горіх, водяний горіх і ароматний батат». Цар щурів зрадів, швидко витяг владну стрілу й запитав: «Хто піде красти рис?» Одразу ж зголосився один із щурів. «Хто піде красти боби?» — знову запитав цар, витягаючи ще одну стрілу. Погодився інший щур. Рент одержали також накази. Нікому тільки було йти по ароматний батат. Цар знову витяг стрілу й запитав:
«Ну, а хто піде красти ароматний батат?»
Тут вибігло наперед маленьке худе щуреня: «Я піду».
Цар, та й інші щури, не погоджувалися його відпускати, думали, воно слабке, недосвідчене і боягузливе. Але щуреня сказало: «Нехай я мале і немічне тілом, зате знаю магічні заклинання, гостре на язик і метиковане. Тому впораюся краще за інших!»
«Невже?» — не вірили щури. «А в мене свій спосіб красти, — заявило щуреня. — Струснуся, перетворюся на бульбу батата й буду його потихеньку тягати, поки весь не перетягаю. Ніхто й не помітить. Принаймні це краще, ніж красти або віднімати силою!»
Тут щури сказали: «Все це добре, але покажи нам спочатку, як ти зможеш перетворитися на батат!» Щуреня засміялося: «Дуже просто, дивіться». Воно струснулося й відразу перетворилося на чарівну маленьку панянку. Щури зашуміли: «Ні, не годиться! Адже ти обіцяло перетворитися на батат, а стало панянкою».
Щуреня знову струснулося, прибрало свого колишнього вигляду і сказало:
«Нічого, виявляється, ви не знаєте! Адже „ароматний батат“ — це ароматна яшма[194], дочка збирача соляного податку пана Ліна!»
Дайюй повернулася й навіть підвелася, закричавши:
— Ох, і дам же я тобі, базіці! Знатимеш, як із мене сміятися!
Дайюй надулася, і Баоюй почав просити в неї вибачення:
— Мила сестрице, вибач! Я більше не буду! Не я винуватий — чарівний запах, що виходив від тебе, він нагадав мені цей стародавній переказ.
— Пожартував із мене, а тепер говориш, що це стародавній переказ! — обурилася Дайюй.
Не встигла вона це сказати, як на порозі з’явилася Баочай і зі сміхом запитала:
— Хто це тут розповідає стародавні перекази?
— Сама подивися! — відповіла Дайюй. — Хто ще тут може базікати? Познущався з мене, а звалив усе на стародавні перекази!
— Ах, так це брат Баоюй! — вигукнула Баочай. — Тому, що він знає стародавні перекази, я не дивуюся! Жаль тільки, що в потрібний момент вони вилітають у нього з голови. Позавчора не міг згадати вірш «Листя банана», що кожному відомий. Навіть спітнів, хоча інші тремтіли від холоду. А зараз, виходить, у нього з пам’яттю все гаразд!
— Амітаба! — вигукнула Дайюй. — Дякую, сестрице! Ти завжди знаєш, що сказати! За словом у кишеню не полізеш!
194