— Загубилася, — відповів Баоюй.
— Десь ходив, вона в тебе випала, а якийсь щасливчик знайшов, — мовила Сян’юнь.
— Це ще невідомо! — перебила її Дайюй, що стояла поруч, і холодно посміхнулася. — Загубий чи подарував кому-небудь на прикраси?
Баоюй нічого не відповів.
Обабіч дзеркала стояли туалетні коробки, він узяв одну й почав вертіти в руках. У коробці виявилася баночка з помадою. Баоюй непомітно витяг її й хотів підфарбувати губи, але не зважувався, боячись, як би Сян’юнь не розсердилася. А поки він роздумував, Сян’юнь, що стояла в нього за спиною, так ляснула його по руці, що він упустив баночку.
— Усе такий же! — вигукнула вона. — І коли тільки ти виправишся?
Ледь вона це вимовила, як на порозі з’явилася Сіжень. Баоюй був уже вмитий і причесаний, і їй нічого не залишалось, як вийти й зайнятися власним туалетом. Незабаром до неї прийшла Баочай і запитала:
— Куди пішов брат Баоюй?
— Все туди ж! — посміхнулася Сіжень. — Хіба він сидітиме вдома?
Баочай одразу здогадалася, де він. А Сіжень сумно зітхнула й додала:
— Дружити із сестрами — це добре, але не можна ж без кінця плескати язиком! Ніякі вмовляння на нього не діють!
Почувши це, Баочай подумала:
«Мені ніколи в голову не приходило, що ця служниця дещо тямить у житті».
Баочай сіла на кан і завела бесіду із Сіжень. Запитала, скільки їй років, звідки вона родом. Уважно стежачи за її мовою й манерами, Баочай відчувала до дівчини все більшу повагу.
Незабаром прийшов Баоюй, і Баочай поспішила піти.
— Про що це ви так жваво розмовляли, — запитав Баоюй, — і чому вона, як тільки я ввійшов, утекла?
Сіжень промовчала. Баоюй знову запитав.
— Що ти в мене запитуєш? — скипіла Сіжень. — Звідки мені знати ваші стосунки!
Баоюй здивовано глянув на Сіжень і з усмішкою запитав:
— Ти знову розсердилася?
— Хіба я маю право гніватися? — посміхнулася Сіжень. — Тільки надалі ні про що більше мене не проси! Прислужувати тобі є кому, а я краще повернуся до старої пані на колишнє місце.
Сказавши так, Сіжень лягла на кан і заплющила очі. Баоюй, дивуючись, почав просити вибачення. Але Сіжень лежала, не розплющуючи очей, мовби не чуючи його. Баоюй зовсім розгубився й запитав у Шеюе, що зайшла у цей момент:
— Що сталось із сестрою Сіжень?
— Звідки я знаю? — відповіла та. — Поміркуй, може, зрозумієш.
Постоявши ще так у нерішучості, Баоюй відчув незручність.
— Не хочеш на мене дивитися, й не треба! — закричав він. — Я теж буду спати!
Він підвівся з кана, підійшов до свого ліжка, ліг і не рухався, начебто заснув, навіть злегка похропував. Сіжень потихеньку встала, взяла плащ і вкрила Баоюя. Він щось промурмотав і відкинув плащ, удаючи сплячого.
Сіжень здогадалась, у чому справа, похитала головою й з усмішкою сказала:
— Нема чого гніватися. Відтепер уважай, що я німа. Більше ніколи не скажу тобі ні слова. Згоден?
— А що поганого я зробив? — звівшись на постелі, запитав Баоюй. — Ти тільки й знаєш, що мені дорікати! Що ж, справа твоя! Але чому ти не хотіла зі мною розмовляти? Навіть не глянула, коли я ввійшов, у мій бік і розсердилася, лягла на кан. А тепер кажеш, що я гніваюся! Що ж усе-таки сталося? Ти так і не сказала.
— Ти все ще не розумієш? — вигукнула Сіжень. — Очікуєш пояснень?
Їхню розмову перервала служниця матінки Цзя, що прийшла кликати Баоюя до столу. Нашвидку виївши миску рису, Баоюй повернувся до своєї кімнати. Сіжень спала на кані в передпокої, біля неї сиділа Шеюе та знічев’я бавилася гральними костями. Баоюй знав, що служниці дружні між собою, тому, навіть не глянувши на Шеюе, відсунув дверну фіранку й зник у внутрішній кімнаті. Шеюе ввійшла слідом, але Баоюй виштовхнув її, глумливо сказавши:
— Не смію вас тривожити!
Шеюе з посмішкою вийшла й послала до нього двох інших служниць.
Баоюй ліг, узяв книгу й заглибився в читання. Раптом йому схотілося чаю. Він підвів голову й побачив поруч двох дівчаток. Та, що була на рік чи два старша, здалася йому привабливою, й він запитав її:
— Чи немає у твоєму імені складу сян?[198]
— Мене звати Хуейсян, — відповіла та.
— А хто дав тобі таке ім’я?
— Старша сестра Сіжень. Мене спочатку називали Юньсян, — пояснила служниця.
— Тебе варто було б назвати Хуейці[199], — сердито мовив Баоюй, — і то занадто добре! А то «Хуейсян»!.. Скільки в тебе сестер?
— Чотири!
— Ти яка по старшинству?
— Четверта.
— Із завтрашнього дня нехай усі тебе називають Сиер — Четверта, — розпорядився Баоюй. — Нічого вигадувати всякі там Хуейсян, Ланьці![200] Хто з вас гідний таких чудових квітів? Тільки ганьбите ці благозвучні імена!
Він наказав дівчинці налити чаю.
Сіжень і Шеюе чули із передпокою всю розмову й затуляли рота, щоб не розреготатися.
Весь день Баоюй не виходив з дому. Настрій у нього було пригнічений, і, щоб трохи розважитися, він брався то читати, то писати. Нікого із служниць до себе не впускав, окрім Сиер.
Сиер же, відзначаючись хитрістю, як тільки помітила це, пустила в хід усю свою винахідливість і вміння, щоб завоювати його прихильність.
За вечерею Баоюй випив два келихи вина й трохи повеселішав. Іншим часом він неодмінно пожартував би й попустував із Сіжень та з іншими старшими служницями. Але сьогодні на самоті мовчки сидів біля палаючої лампи, до всього байдужий. Йому дуже хотілося покликати служниць, однак він побоювався, як би вони не склали надто високої думки про себе, не подумали, начебто взяли над ним гору, і не заходилися ще ретельніше повчати; а напускати на себе грізний вигляд, удавати хазяїна й лякати їх здавалося йому жорстоким. Проте він вирішив показати служницям, що, коли навіть вони всі помруть, він зуміє обійтися без них. Від цієї думки весь його сум як рукою зняло й на зміну прийшло почуття радості й задоволення. Він наказав Сиер зняти нагар зі свічок і підігріти чай, а сам узяв «Наньхуацзін»[201] і перегортав сторінку за сторінкою, поки не добрався до розділу «Розкриття сумки», де говорилося:
«...тому відмовся від людей, про яких говорять, начебто вони мудрі й мають знання, і великий розбій припиниться; викинь яшму й знищ перли, і не буде дрібних грабунків. Спали вірчі грамоти, розбий яшмові печатки, і люди стануть простими і нехитрими; скасуй міри об’єму, зламай усі ваги, і не буде суперечок; скасуй у Піднебесній закони мудреців, і запанує мир між людьми.
Відкинь шість музичних тонів, спопели сопілки й гусла, закрий вуха музикантам, подібним до стародавнього сліпця Куан’у, лише тоді народ Піднебесної буде добре чути; знищ візерунки, розсій п’ять основних барв, засліпи людей зірких, як стародавній Лі Чжу[202], лише тоді народ Піднебесної буде добре бачити; знищ косинець і теслярський шнур, викинь циркулі й кутоміри, відрубай пальці майстрам, подібним до стародавнього Чуя[203], лише тоді народ Піднебесної повною мірою виявить своє вміння та вправність...»
Дочитавши до цього місця, Баоюй, у якого ще не пройшов хміль, відчув безмежне блаженство. Він схопив пензля і квапливо накидав:
«...спали Сіжень і прожени Шеюе, лише тоді мешканки жіночих покоїв зможуть напучувати інших; спотвор божественну красу Баочай, перетвори на ніщо чудесну проникливість Дайюй, знищ почуття й бажання, лише тоді краса й каліцтво в жіночих покоях зрівняються одне з одним.
Якщо всі мешканки жіночих покоїв знайдуть право напучувати, ніколи не виникне ворожнечі; якщо не буде божественної краси, назавжди зникне почуття любові; якщо перетворити на ніщо чудесну проникливість, зникнуть розум і таланти.
201
202