Із цими словами Сян’юнь пішла в покої матінки Цзя й лягла спати.
Баоюй вирушив до Дайюй. Але та виштовхнула його просто з порога й замкнула двері. Не розуміючи, у чому справа, Баоюй підійшов до вікна й тихенько покликав:
— Мила сестрице, дорога сестрице!..
Дайюй мовби не чула. Баоюй сумно опустив голову й так, мовчки, стояв.
Цзицзюань усе розуміла, але втрутитися не посміла.
Дайюй подумала, що Баоюй пішов, і відімкнула двері, але він стояв на тому самому місці. Дайюй було якось ніяково.
Баоюй підійшов до неї:
— Чому ти на мене розсердилась? Адже без причини нічого не буває! Скажи, я не ображуся!
— Ти ще запитуєш! — скрикнула Дайюй. — Краще скажи, чому ви завжди з мене насміхаєтеся? Дійшли до того, що порівняли мене з якоюсь комедіанткою!
— Ні з ким я тебе не порівнював і не насміхався, — заперечив Баоюй, — за що ж ти на мене образилася?
— Не вистачало ще, щоб ти мене з кимось порівнював! — спалахнула Дайюй. — Можливо, й тобі хотілося з мене посміятися? Втім, ти промовчав, а це гірше глузувань!
Баоюй не знав, що відповісти.
— Але це б іще добре, — все більше розпалювалася Дайюй. — А от навіщо ти переморгувався із Сян’юнь? Може, ти вважаєш, що грати їй зі мною соромно? Що вона себе принижує? Що їй, панянці, знатися зі мною, простим дівчиськом! Так ти вважаєш? Так? Але вона ж не зрозуміла твоїх добрих намірів і розсердилась. А ти, щоб завоювати її прихильність, сказав, що своїми капризами я засмучую інших. Злякався, що я не можу вибачити їй образу! Нехай навіть так, тобі що за діло?
Баоюй зрозумів, що Дайюй підслухала його розмову із Сян’юнь. Він хотів помирити їх, але виявився сам винуватим, достеменно як написано в «Наньхуацзіні»: «Умілий вічно трудиться, розумний постійно засмучується, безталанний ні до чого не прагне, їсть пісну їжу, розважається й пливе за течією, немов човен без весел». І ще: «Зростаюче на горі дерево само себе губить, джерело само себе виснажує» і все в такому дусі. Баоюй думав, думав і зрештою сам себе завів у безвихідь.
«Якщо я зараз не в змозі з ними порозумітися, то що буде далі?»
Він не захотів сперечатися з Дайюй і пішов до своєї кімнати.
Дайюй іще більше розсердилася.
— Ну й іди! — крикнула вона йому вслід. — І ніколи більше не приходь і не розмовляй зі мною!
Повернувшись до себе, Баоюй у кепському настрої ліг на ліжко. Сіжень знала, у чому річ, але прямо нічого не сказала, а почала розмову здалеку.
— Напевно, буде ще кілька вистав, — з усмішкою мовила вона. — Сестра Баочай має влаштувати відповідне частування.
— Яке мені до цього діло! — Баоюй холодно посміхнувся.
Незвичайний тон його здивував Сіжень.
— Чому ти так говориш? — запитала вона. — Адже зараз свято, і всі веселяться. Щось трапилося?
— Нехай дівчиська й жінки веселяться! — огризнувся Баоюй. — А я при чому?
— Усі намагаються бути у злагоді одне з одним, і ти теж намагайся, так буде краще, — вела далі Сіжень.
— Що говорити про це! — вигукнув Баоюй. — Вони всі між собою якось пов’язані, тільки я «нині нічим не пов’язаний, усьому чужий, усюди блукаю самотньо»!
Із очей Баоюя покотилися сльози. Сіжень замовкла.
Подумавши трохи, Баоюй підійшов до столика, взяв пензля й написав гату[211]:
Баоюй побоювався, що інші не зрозуміють зміст написаного, й наприкінці гати приписав арію на мотив «Кучерява травичка». Прочитавши все від початку до кінця, він відчув полегшення, знову ліг і заснув.
Дайюй тим часом, помітивши, що Баоюй пішов від неї, сповнений похмурої рішучості, пішла за ним, нібито побачити Сіжень.
— Він спить, — сказала Сіжень.
Дайюй хотіла піти, але служниця її зупинила:
— Гляньте, панянко, що написано на цьому аркуші паперу.
Сіжень узяла зі столу аркуш і простягнула Дайюй щойно написану Баоюєм гату. Дайюй прочитала гату й зрозуміла, що в ній Баоюй вилив свій гнів. Ледве стримавши сміх, дівчинка, зітхнувши, мовила:
— Нічого серйозного, просто жарт.
Захопивши аркуш, вона пішла у свою кімнату, а наступного ранку прочитала гату Баочай і Сян’юнь. Тоді Баочай прочитала їй свій вірш:
Після вірша вона ще раз прочитала гату й мовила:
— Це я у всьому винна. Вчора прочитала йому одну арію, а він витлумачив її по-своєму. Надто мудровані й незрозумілі ці лаоські книги, дуже впливають на настрій. Упевнена, що всі ці думки навіяні тією арією. Так що головна винуватиця — я!
Вона порвала аркуш на дрібні клаптики, віддала служниці та звеліла негайно спалити.
— Даремно порвала, — зауважила Дайюй. — Спочатку треба було з ним поговорити. Ходімте, я доведу йому, що він написав дурниці.
Вони втрьох зайшли до кімнати брата.
— Баоюю, я хочу про дещо тебе запитати, — почала Дайюй. — Бао — коштовний камінь — це найдорожче. Юй — яшма, це найтвердіше. А в тебе що дорожче, а що твердіше? Скажи нам.
Баоюй мовчав.
— Ех ти! — засміялися дівчата. — Про себе самого нічого сказати не можеш, а берешся тлумачити вислови мудреців!
Сян’юнь заплескала в долоні:
— Баоюй програв!..
— От ти говориш, — вела далі Дайюй, —
Це, звичайно, добре, але думка, по-моєму, не закінчена, я додала б чотири рядки:
— Справді! — вигукнула Баочай. — Я тільки зараз це зрозуміла. Колись Хуейнен, шостий голова Південної школи, шукав собі наставника й прибув до Шаочжоу. Там він довідався, що п’ятий голова школи, Хунжень, перебуває на Хуанмей[213]. Він вирушив туди й найнявся кухарем до Хунженя. Коли ж п’ятий голова школи захотів знайти собі спадкоємця, він наказав кожному ченцеві скласти по одній гаті. Першим склав гату праведник Шеньсю:
212