Предок Лінь Жухая в п’ятому коліні мав титул лєхоу[26] із правом спадкування трьома поколіннями. Однак нинішній імператор, що відзначався чеснотами, милостиво подарував це право й четвертому поколінню — тобто батькові Лінь Жухая, а сам Лінь Жухай і його нащадки могли одержати титул, лише здавши державні іспити.
Лінь Жухай був вихідцем з освіченої служивої родини, що володіла правом успадковувати посади. Але, на лихо, рід Лінь нараховував усього кілька родин, що доводилися Лінь Жухаю далекими родичами, які не мали з ним прямого кревного споріднення.
Лінь Жухаю вже виповнилося п’ятдесят. Торік він утратив єдиного сина — той помер трьох років від роду. Була в Лінь Жухая дружина, були наложниці, але доля не посилала йому синів. Дружина, уроджена Цзя, подарувала йому дочку, її назвали Дайюй і берегли як зіницю ока. Дівчинці ледь минуло п’ять років.
Вона була розумною, здібною, і батьки, не маючи прямого спадкоємця, виховували її як хлопчика, навчали грамоти, намагаючись хоч цим трохи скрасити свою самотність.
Цзя Юйцунь тим часом, оселившись у готелі, застудився й занедужав. А коли трохи очуняв, вирішив куди-небудь на якийсь час прилаштуватися, щоб позбутися зайвих витрат. Йому пощастило зустріти двох своїх давніх друзів. Ті товаришували зі збирачем соляного податку, знали, що він шукає вчителя для своєї дочки, і, звичайно ж, порекомендували Цзя Юйцуня.
Довго займатися з дівчинкою не доводилося — вона була ще занадто мала й слабка. Разом з нею вчилися дві дівчинки-служниці. Загалом, Цзя Юйцуню це не коштувало значних зусиль, і незабаром він зовсім одужав.
Так промайнув іще рік. Але тут сталося нещастя — мати дівчинки, пані Цзя, занедужала й померла.
Турботи про матір під час її хвороби, жалоба, якої Дайюй суворо дотримувалася, сльози й переживання підірвали й без того слабке здоров’я дівчинки, і вона ніяк не могла відновити заняття.
Цзя Юйцунь нудьгував від неробства й у погожі сонячні дні по обіді прогулювався. Одного разу, бажаючи помилуватися мальовничим сільським пейзажем, він вийшов за місто й, блукаючи безцільно, опинився в незнайомому місці. Навколо височіли круті, вкриті лісом гори, в ущелині вирувала ріка, її береги суцільно поросли бамбуком, а трохи віддалік, потопаючи в зелені, виднівся стародавній буддійський храм. Ворота похилилися, зі стін обвалився тиньк, і тільки напис над входом зберігся: «Кумирня осягнення мудрості». Обабіч воріт теж були написи, але напівстерті:
Цзя Юйцунь прочитав і подумав: «Які прості слова, а мають глибокий зміст! Ніде не зустрічав я такого вислову, ні на знаменитих горах, ні в монастирях, які обійшов. Видно, тут живе людина, що осягла істину. Зайти, чи що?»
У храмі Цзя Юйцунь побачив ченця, той варив рис. Не помітивши, що чернець зовсім старезний, Цзя Юйцунь почав задавати йому запитання одне за одним, але чернець виявився глухим, беззубим, та до того ж і неосвіченим і у відповідь бурмотів щось незрозуміле.
Цзя Юйцунь утратив терпіння, покинув храм і зайшов до сільського трактиру, щоб підбадьорити себе чарчиною вина, а потім помилуватися тутешнім мальовничим пейзажем.
Заледве Цзя Юйцунь переступив поріг трактиру, як із-за столика підвівся один з відвідувачів і з розкритими обіймами, голосно сміючись, кинувся до нього:
— От так зустріч! Очам своїм не вірю!
Цзя Юйцунь придивився й упізнав Лен Цзисіна, господаря антикварної крамниці, з яким знався колись у столиці.
Цзя Юйцунь захоплювався енергією та здатностями Лен Цзисіна, а той часто вдавався до послуг Цзя Юйцуня, так вони і здружилися.
— Чи давно прибули сюди, шановний брате? — заусміхавшись, запитав Цзя Юйцунь. — Така приємна несподіванка! Сама доля нас звела!
— Наприкінці минулого року я їздив додому, — відповів Лен Цзисін, — а зараз, повертаючись до столиці, вирішив провідати мимохідь давнього друга, і він залишив мене погостювати на два дні. До речі, у мене немає невідкладних справ, і я міг би тут затриматися до середини місяця. А сюди я заблукав зовсім випадково, знічев’я, мій друг чимось зайнятий сьогодні. І от зустрів вас!
Він запросив Цзя Юйцуня сісти поруч, замовив вина й закусок, і вони заходилися розповідати один одному про те, що довелося пережити за час розлуки.
— Чи немає у вас яких-небудь новин зі столиці? — запитав Цзя Юйцунь.
— Мабуть, ні, — відповів Лен Цзисін, — якщо не брати до уваги досить дивного випадку, що стався в сім’ї вашого шановного родича.
— Мого родича? — всміхнувся Цзя Юйцунь. — Але в мене в столиці немає родичів.
— Зате є однофамільці. А однофамільці всі належать до одного роду! Хіба не так?
— Який же рід ви маєте на увазі?
— Рід Цзя з палацу Жунго, — відповів Лен Цзисін. — Чи не вважаєте ви для себе непристойним мати таку рідню?
— Ах, он ви про кого! — вигукнув Цзя Юйцунь. — У такому разі рід наш доволі численний. Нащадки роду Цзя з’явилися ще за Цзя Фу, в часи Східної Хань[27], і розселилися по всіх провінціях. Як же тепер установити, хто кому і яким родичем доводиться? Адже рід Жунго й справді належить до тієї ж гілки, що й наш. Але він так піднявся, що нам навіть незручно нагадувати про це споріднення. Ми постійно почуваємо відчуження.
— Даремно ви так говорите, шановний учителю! — зітхнув Лен Цзисін. — Рід Жунго, які рід Нінго, поступово убожіє.
— Чому ж убожіють? — зачудувався Цзя Юйцунь. — Адже ще недавно вони були численні й сильні!
— Історія ця, далебі, довга, — відповів Лен Цзисін.
— Торік, — продовжував Цзя Юйцунь, — по шляху до історичних пам’яток Шести династій, де вони займають заледве не вулицю: палац Нінго — східну сторону, палац Жунго — західну.
Біля головної брами дійсно було безлюдно. Але за кам’яною огорожею, як і колись, височіли парадні зали, розкішні вітальні, палати й вежі, а в саду пишно зеленіли дерева, громадилися штучні гіреї. Ніщо не нагадувало про руйнацію та занепад.
— Дивуюся, як це ви, досвідчений чиновник, нічого не помітили! — вигукнув з усмішкою Лен Цзисін. — Ще стародавні люди говорили: «Стонога й мертва стоїть на ногах». Колишньої розкоші в цих палацах уже немає, але мешканці їх живуть не так, як прості чиновники. Людей у них додається, справ сила-силенна, господарі та служники, як і колись, у пошані, а господарство в запустінні, марнотратство досягло межі, заощаджувати ніхто не бажає. Слава поки не померкла, але в кишені давно вже порожньо. Але й це б іще нічого! Набагато страшніше, що нащадки в цій родині від покоління до покоління стають усе гірші й гірші — вироджуються!
— Невже в цих високопоставлених родинах занедбали виховання дітей? — засумнівався Цзя Юйцунь. — Не знаю, як інші гілки роду Цзя, але родини Нінго й Жунго, здавалося мені, у цьому сенсі завжди були прикладом. Як же могло таке статись?
— Але саме про ці дві родини і йдеться, — зітхнув Лен Цзисін. — Зараз я вам усе розповім. Нінго-гун[28] і Ганго-гун — єдиноутробні брати. Нінго-гун, старший, мав двох синів. Після його смерті посада перейшла в спадщину до старшого — Цзя Дайхуа, а в того теж було двоє синів. Старший, Цзя Фу, помер чи то у вісім, чи то в десять років. Тому титул і посаду батька успадкував молодший, Цзя Цзін. Отож, цей Цзя Цзін став шанувальником даосів, плавить кіновар, прожарює ртуть, намагається знайти еліксир безсмертя, і ніщо більше його не цікавить у світі. Щастя ще, що, коли він був молодим, у нього народився син — Цзя Чжень, і Цзя Цзін, яким володіла єдина мрія — стати безсмертним, передав йому свою посаду, а сам зазнайомився з даосами й увесь час проводить з ними за межами міста. У Цзя Чженя теж є син — Цзя Жун, у нинішньому році йому виповнилося шістнадцять років. Цзя Цзін справами не цікавиться, а Цзя Чженю займатися ними ніколи — на думці в нього лише розваги. Він перевернув догори дном увесь палац Нінго, і ніхто не сміє його осадити. А тепер послухайте про палац Жунго: саме тут і сталася дивна історія, про яку я щойно згадав. По смерті Ганго-гуна посада його в спадщину перейшла до старшого сина Цзя Дайшаня, що свого часу одружився з дівчиною зі знатного цзіньлінського роду Шихоу. Вона народила йому двох синів, старшого — Цзя Ше й молодшого — Цзя Чжена. Цзя Дайшаня давно немає в живих, і дружина його — вдова. Посаду успадкував старший син Цзя Ше, людина вельми пересічна, до того ж байдужа до господарських справ. Лише один із синів Цзя Дайшаня — Цзя Чжен — з дитинства відзначався чесністю та прямотою, любив науки, і батько, що дрижав над ним, мріяв, аби він склав державні іспити й дістав посаду. Перед смертю Цзя Дайшань написав прохання імператорові, й той, завжди милостиво ставлячись до свого відданого слуги, повелів йому передати титул і посаду старшому синові, а молодшого негайно прислати до нього. Так Цзя Чжен дістав посаду лана[29]. Його дружина — уроджена Ван — народила йому сина Цзя Чжу, що в чотирнадцять років пішов до школи й незабаром одружився. У нього народився хлопчик, а сам він занедужав і помер, не доживши й до двадцяти років. Через деякий час пані Ван народила дочку, — дитина з’явилася на світ у перший день Нового року, вельми знаменно. А ще років через десять у неї народився син. І уявіть собі, з’явився на світ із яшмою в роті. Яшма ця випромінювала райдужне сяйво, а на поверхні виднілися сліди ієрогліфів. Ну, скажіть, хіба це не дивно?