Пані Ван, намагаючись вигородити Баоюя, сказала:
— Стара пані.
— Навряд чи їй таке на думку спаде, — недовірливо мовив Цзя Чжен. — Це, напевно, Баоюй!
Бачачи, що провести батька не вдасться, Баоюй швидко підвівся і сказав:
— Якось я читав стародавній вірш, і мені запам’яталися рядки:
А оскільки прізвище служниці Хуа — «Квітка», я й дав їй ім’я Сіжень — «Та, що приваблює людей».
— Зараз же переміни їй ім’я, — поспішила сказати пані Ван. — А вам, пане, не варто гніватися через такі дрібниці.
— Я зовсім не проти цього імені й не говорю, що його потрібно міняти, — заперечив Цзя Чжен. — Але Баоюй, замість того щоб займатися справою, витрачає час на легковажні віршики. Тьфу! Паршива тварюко! — закричав він на Баоюя. — Ти все ще тут?
— Іди, іди, — сказала Баоюю мати. — Бабуся тебе зачекалася.
Баоюй повагом вийшов із кімнати, на терасі посміхнувся Цзіньчуань, показав їй язика і, супроводжуваний двома мамками, швидко пішов геть. Біля дверей прохідної зали він побачив Сіжень.
Дивлячись на Баоюя, спокійного, не засмученого, вона з усмішкою запитала:
— Навіщо тебе кликали?
— Та так, нічого особливого, — відповів Баоюй, — бояться, як би я не пустував, живучи в саду, і хотіли наставити. — Баоюй пішов до матінки Цзя, розповів про свою розмову з батьком і запитав у Дайюй, що саме в цей час була в матінки Цзя:
— У якім місці тобі хотілося б жити в саду?
Дайюй і сама про це думала й тому відразу відповіла:
— Найбільше мені подобається павільйон Ріки Сяосян. Там усе так красиво, особливо бамбук, за яким ховається крива огорожа, до того ж спокійніше, ніж в інших місцях.
Баоюй, сміючись, заплескав у долоні:
— Я саме хотів запропонувати тобі там оселитись! А я буду жити у дворі Насолоди пурпуром. Там і спокійно, і від тебе недалеко!
Поки вони розмовляли, від Цзя Чжена прийшов служник і повідомив, що в сприятливий день, двадцять другого числа другого місяця, всі брати й сестри можуть переселитися в сад.
За кілька днів, що залишилися до переїзду, служники та служниці впорядкували всі приміщення. Баочай оселилась у дворі Духмяних трав, Дайюй — у павільйоні Ріки Сяосян, Інчунь — у покоях Візерунчастої парчі, Таньчунь — у кабінеті Осінній притулок, Січунь — на терасі Вітру в заростях осоки, Лі Вань — у сільці Запашного рису, а Баоюй — у дворі Насолоди пурпуром. Кожному з них дали ще по чотири служниці й по дві старих мамки. Крім особистих служниць, були ще люди, що відали прибиранням приміщень і дворів. Отже, двадцять другого числа всі переїхали в сад, і відразу ж серед квітів замигтіли вишиті пояси, серед плакучих верб заструменіли пахощі. Дзвінкі голоси порушили тишу.
Але не вдаватимемося в усі ці подробиці, а розповімо краще про Баоюя. Оселившись у саду, він почував себе цілком щасливим — про що ще можна було мріяти? Разом із сестрами та служницями він читав книги, писав, займався музикою, грав у шахи, малював, декламував вірші, збирав квіти, співав, ворожив на ієрогліфах, розгадував загадки й навіть вишивав по шовку луанів і феніксів. Він написав чотири вірші, присвячені порам року, які, незважаючи на свою недосконалість, прекрасно відбивали настрої мешканок жіночих покоїв.
Про те, як Баоюй на дозвіллі віршував, можна довго розповідати. Деякі з віршів якось побачила одна впливова людина й, довідавшись, що вони належать пензлю тринадцятилітнього хлопчика з палацу Жунго, переписала і при нагоді всюди розхвалювала. Молоді люди, аматори вишуканих і витончених фраз та висловів про ніжні почуття, писали вірші Баоюя на віялах і стінах, зачитувалися й захоплювалися ними. Знаходилися люди, які зверталися до Баоюя із проханням написати для них вірші або ж надсилали картинки, щоб він зробив до них віршовані написи.
220
221
222
224
225