Баоюй загордився, закинув навчання й цілі дні проводив за цим пустим і нікому не потрібним заняттям. І от, проти очікувань, настав день, коли спокійне життя Баоюя скінчилось. А дівчата, що оселилися в саду, у своєму невеликому строкатому світі жили, як і до цього, привільно й безтурботно, сміялися й раділи, давши волю почуттям, не знаючи, що діється в душі Баоюя.
А Баоюя почало обтяжувати перебування в саду, він мріяв куди-небудь піти й упав у глибоку апатію, втративши інтерес до всього навколишнього.
Мін Янь це бачив і вирішив розважити пана, якому все набридло. Залишався лише один засіб. Мін Янь вирушив до книгарні, накупив безліч п’єс, старовинних і сучасних романів, неофіційні життєписи Чжао Фейянь, Хеде[226], У Цзєтянь, Юйхуань[227] і приніс Баоюю. Тому здалося, начебто він знайшов перлину.
— Тільки прошу вас, пане, не відносьте ці книги в сад, — попередив Мін Янь, — якщо хто-небудь дізнається, мені перепаде.
Але хіба міг Баоюй відмовити собі в такім задоволенні? Не довго думаючи, він вибрав декілька кращих за стилем і змістом книг, поклав під узголів’я постелі й тайкома читав. Інші книги, написані на байхуа, він сховав у себе в кабінеті.
Одного разу вранці, це було в середині третього місяця, Баоюй поснідав, захопив із собою «Повість про Ін’їн»[228] та інші книги й вирушив до мосту біля греблі Струмливих ароматів. Там він сів під персиковим деревом і заглибився в читання.
І от не встиг він прочитати фразу: «Товстим шаром усипали землю червоні пелюстки», як раптовий порив вітру зірвав із дерев квіти персика, у повітрі закружляли пелюстки, обсипали з голови до ніг самого Баоюя і його книгу й суцільно вкрили всю землю навколо. Баоюй хотів було встати й обтруситися, але, боячись стоптати ніжні пелюстки, обережно зібрав їх у пригорщу й кинув у ставок. Пелюстки повільно попливли й зникли під греблею Струмливих ароматів. Але на землі залишалася ще безліч пелюстків, і Баоюй стояв, не знаючи, як бути.
— Ти що тут робиш? — раптом пролунав у нього за спиною голос.
Не встиг Баоюй обернутися, як до нього підійшла Дайюй, несучи на плечі невелику лопатку для обкопування квітів, на якій висів шовковий мішечок, а в руці — мітелочку, щоб змітати пелюстки.
— От добре, що ти прийшла! — зрадів Баоюй. — Підмети-но ці пелюстки! Тут іще були, я зібрав і кинув їх у воду. І ці треба кинути.
— Не можна, — зауважила Дайюй. — Тут вода чиста, але пелюстки попливуть невідомо куди, і там їх можуть опоганити. Я викопала в куті саду біля стіни могилку для опалих квітів. Зараз підмету ці пелюстки, ми покладемо їх у шовковий мішечок і поховаємо, через якийсь час вони згниють і знову перетворяться на землю. Це краще, ніж кинути їх у воду!
Обличчя Баоюя осяяла радісна усмішка.
— Зачекай, зараз я тобі допоможу, тільки книги сховаю.
— Які книги? — поцікавилася Дайюй.
Баоюй зніяковів, швидко прибрав книги й відповів:
— Нічого особливого, «Золота середина» і «Велике вчення»[229].
— Ти щось хитриш! — зауважила Дайюй. — Дай-но подивлюся.
— Дорога сестрице, я й не думаю хитрити, тому що знаю: ти нікому не розповіси. Але книги ці чудові! Почнеш читати, про їжу забудеш!
Він простягнув Дайюй книги.
Дайюй відклала лопатку й мітелку, взяла в Баоюя книги й почала переглядати, все більше й більше захоплюючись. Минув час, протягом якого можна пообідати, а їй несила було відірватися від читання. Прочитала вже кілька розділів із описом зворушливих сцен і раптом відчула невимовне блаженство. Вона не просто читала, а продумувала кожну фразу, намагаючись її запам’ятати.
— Ну що? Сподобалося? — запитав Баоюй.
Дайюй у відповідь лише всміхнулася й закивала головою.
— Це ж я сповнений страждання, сповнений туги, — пояснив Баоюй, — а ти — та, перед чиєю красою «падають царства й падають міста».
Дайюй почервоніла по вуха, насупилася й, не дивлячись на Баоюя, гнівно мовила:
— Не мели дурниць, ледащо! Роздобув десь безсоромні віршики[230], та ще й мене ображаєш! Ось постривай, розповім усе дядькові й тітці!
Зі слізьми на очах вона швидко повернулася й пішла геть. Схвильований Баоюй кинувся за нею, забіг наперед, загородив дорогу.
— Мила сестрице, благаю тебе, вибач! Нехай утоплять мене в цьому ставку, нехай стану я жертвою морських чудовиськ, якщо я хотів скривдити тебе, нехай перетворюсь я на черепаху й вічно триматиму на спині кам’яний пам’ятник над твоєю могилою![231]
Дайюй розсміялася, витерла сльози й, плюнувши з досади, сказала:
— Вічно ти так! Спочатку налякаєш, а потім дурниці верзеш! Видно, користі від тебе не більше, ніж від фальшивого срібла!
— Ах, так! — засміявся Баоюй. — Тоді й я розповім, які ти книги читаєш!
— Ну, це ти дарма, — всміхнулася Дайюй. — Ти ж сам говорив, що можеш із одного разу запам’ятати цілу книгу. Чому ж я, пробігши текст очима, не можу запам’ятати якої-небудь фрази?
Баоюй зібрав книги і з усмішкою мовив:
— Краще поховаймо квіти, а про книги забудьмо.
Вони взяли опалі пелюстки, опустили в могилку, про яку говорила Дайюй, і закопали. Тільки вони із цим упорались, як підійшла Сіжень.
— Скрізь шукала тебе й от про всяк випадок прийшла сюди! — звернулася вона до Баоюя. — Твій старший дядько нездужає, і всі сестри вирішили його провідати. Бабуся по тебе послала. Ходімо скоріше переодягатися!
Баоюй попрощався з Дайюй і разом із Сіжень поспішив до себе. Але про це ми не розповідатимемо.
Коли Баоюй пішов, Дайюй засумувала, але, знаючи, що сестер немає зараз удома, попрямувала до себе в павільйон Ріки Сяосян. Проходячи повз сад Грушевого аромату, вона раптом почула: із-за стіни долинали мелодійні звуки флейти, що чергувалися із співом, і відразу здогадалася, що це дівчатка-акторки розучують нові п’єси. Їй не хотілося прислухатись, але зовсім випадково два рядки фрази з якоїсь арії долетіли до її слуху, вона навіть розібрала слова:
Розчулена, Дайюй замислено зупинилася.
Спів тривав:
Слухаючи, Дайюй кивала в такт головою й думала: «Які, виявляється, бувають прекрасні п’єси! Жаль, що звичайно дивляться тільки гру акторів, не вникаючи в зміст самого спектаклю!»
Тут вона пошкодувала, що відволікається всякими дурними думками, і вирішила послухати далі. А дівчатка співали:
Серце в Дайюй здригнулося, вона затамувала подих.
Слова п’янили, і Дайюй опустилася на камінь. Раптом дівчинці прийшли на пам’ять рядки із стародавнього вірша, який вона нещодавно прочитала:
229
230
231