Сяохун стояла в глибокій замисленості й раптом помітила, що Сіжень їй махає рукою.
— У нас продірявилася поливалка, — сказала Сіжень, коли Сяохун підійшла. — Попроси в панянки Лін Дайюй!
Сяохун кивнула й заквапилася в павільйон Ріки Сяосян. Біля містка Бірюзової димки підвела голову й побачила шатро — воно стояло на невеликому горбку. Вона відразу здогадалася, що прийшли працівники саджати дерева в саду. Неподалік від шатра люди копали землю, а на камені сидів Цзя Юнь і стежив за роботою.
Сяохун не насмілилася пройти повз нього, дісталася павільйону Ріки Сяосян окружним шляхом, взяла поливалку й так само обережно повернулася назад. Засмучена, пішла вона у свою кімнату й лягла на ліжко. Дівчину ніхто не тривожив — думали, вона нездужає.
Настав день народження дружини Ван Цзитена. Він надіслав запрошення матінці Цзя й пані Ван, але матінка Цзя не могла поїхати, а дивлячись на неї, відмовилася й пані Ван. Вирушили в гості тільки тітонька Сюе, а з нею Баоюй і сестри. Повернулися вони лише надвечір.
У цей час пані Ван саме йшла до тітоньки Сюе й, проходячи через двір, побачила Цзя Хуаня, що повертався зі школи. Вона підкликала хлопчика і звеліла йому переписати й вивчити напам’ять заклинання з «Цзіньганцзіна»[233].
Цзя Хуань пішов у кімнату пані Ван, наказав служниці запалити свічку, а сам з поважним виглядом сів на кан і взявся до діла. Він був не в гуморі й увесь час чого-небудь вимагав. То кликав Цайся, щоб налила йому чаю, то Юйчуань, щоб зняла нагар зі свічки, то наказував Цзіньчуань не застувати світла. Але служниці не озивалися — вони не любили Цзя Хуаня. Тільки Цайся вміла з ним бути у злагоді. Дівчина налила йому чаю й тихенько сказала:
— Дайте спокій служницям, навіщо їх смикати?
Цзя Хуань просто у вічі їй подивився й відповів:
— А ти не вказуй, сам знаю, як треба поводитись. Я давно помічаю, що ти в усьому намагаєшся догодити Баоюю, а на мене взагалі не звертаєш уваги.
Обурена Цайся, тикаючи йому в чоло пальцем, закричала:
— Безсовісний ви! Як собака, що кусала Люй Дунбіня[234], не відаючи, що творить!
У цей час увійшла пані Ван у супроводі Фенцзє. Вона розпитувала Фенцзє, скільки зібралося гостей у Ван Цзитена, чи цікавий був спектакль, що подавали до столу. Слідом прийшов Баоюй. Він поклонився пані Ван, як того вимагав етикет, наказав служницям зняти з нього халат, пов’язку з чола, стягнути чоботи й кинувся матері на груди. Пані Ван почала гладити його по голові, а він, обійнявши матір за шию, шепотів їй на вухо всяку нісенітницю.
— Синку! — сказала йому пані Ван. — По обличчю бачу, що ти випив зайвого, тому й вертишся. Полежав би краще спокійно, а то як би погано не стало.
Вона наказала подати подушку. Баоюй ліг і звелів Дайся розтирати йому спину. Йому хотілося пожартувати й посміятися із Дайся, але дівчина була смутна й неуважна й раз у раз поглядала скоса в бік Цзя Хуаня.
— Дорога сестро, — мовив Баоюй, смикнувши її за руку, — приділи й мені хоч трохи уваги!
Він узяв її за руку. Дайся забрала руку й невдоволено сказала:
— Не пустуй, а то закричу!
Цзя Хуань уважно прислухався до їхньої розмови. Він і так недолюблював Баоюя, а зараз, коли той намагався загравати із Дайся, просто ненавидів його. Він довго сидів, задумавшись. І раптом, ніби ненароком, необережним рухом перекинув світильник. Гаряча олива бризнула просто в обличчя Баоюю.
— Ай! — закричав той.
Всі злякано підхопилися, хтось схопив ліхтар, що стояв на підлозі, посвітив, і тут стало видно, що обличчя Баоюя залите оливою.
Схвильована пані Ван наказала служницям негайно ж умити Баоюя, а сама з лайкою накинулася на Цзя Хуаня.
До Баоюя підбігла Фенцзє й заходилася поратись, приказуючи:
— До чого ж він незграбний, цей Цзя Хуань! Скільки разів йому говорила — не вертися! А тітоньці Чжао варто було б ліпше його виховувати й частіше повчати!
Пані Ван, здавалося, тільки й очікувала цих слів. Вона звеліла покликати наложницю Чжао й узялась їй виказувати:
— Виростила паршиве поріддя, а виховати не зуміла! Прощаєш вас, так ви ще більше розпускаєтеся!
Наложниця проковтнула образу й теж заходилася поратись біля Баоюя. На лівій щоці в нього вискочив пухир, але очі, на щастя, не постраждали.
Пані Ван було дуже жаль сина, до того ж вона не знала, що скаже матінці Цзя, якщо та запитає про те, що сталось, і свій гнів вона зірвала на наложниці Чжао.
Щоку Баоюю присипали цілющим порошком.
— Трохи болить, але нічого. Якщо бабуся запитає, скажу, що сам обпікся, — мовив він.
— Тоді вона сваритиме служниць, — заперечила Фенцзє. — Хай там як, однаково розсердиться.
Пані Ван звеліла провести Баоюя у двір Насолоди пурпуром. Тут його зустріли Сіжень та інші служниці. Довідавшись про те, що сталося, всі переполошилися.
Дайюй тим часом дуже засмутилася, коли Баоюй поїхав, і ввечері тричі посилала служниць запитувати, чи не повернувся він. Почувши ж, яке лихо його спіткало, сама прибігла й побачила, що Баоюй дивиться в дзеркало, а ліва щока його присипана білим порошком. Дівчинці здалося, що опік дуже сильний, і вона підбігла ближче, подивитись. Але тут Баоюй замахав руками, не хотів, аби Дайюй, що любила все гарне, побачила його спотворене обличчя.
Але Дайюй, начебто не помітивши, запитала:
— Боляче?
— Не дуже. Днів через два заживе.
Дайюй посиділа трохи й пішла.
Хоч як запевняв Баоюй матінку Цзя, що обпікся сам, вона висловила догану його служницям.
Минув іще день, і трапилося так, що лаоська черниця, ворожка Ма — названа мати Баоюя — з’явилася в палац Жунго. Побачивши Баоюя, вона навіть здригнулася від переляку й запитала, що сталося. Баоюй сказав, що обпікся. Вона похитала головою й тяжко зітхнула. Потім намалювала пальцем на обличчі Баоюя якісь таємничі знаки й промурмотала заклинання.
— Можу поручитися, що все пройде. Це нещастя ненадовго, — сказала вона й звернулася до матінки Цзя: — Адже ви, пані, не знаєте, що все це проречено у священних буддійських книгах! Варто в багатій, знатній сім’ї народитися спадкоємцеві, як до нього відразу прив’язуються злі демони, то вщипнуть, то дряпнуть, то виб’ють із рук миску з їжею, а то підставлять ніжку! От чому такі діти довго не живуть!
Вислухавши її, матінка Цзя не на жарт стривожилася.
— А є який-небудь засіб, аби позбутися цього зла? — запитала вона.
— Зрозуміло, є, — запевнила її черниця Ма, — треба робити побільше добрих таємних справ, аби спокутувати гріхи колишнього життя. Крім того, у книгах, які я згадала, говориться: у західних краях є осяйний бодхисатва, якому підвладні зло й підступництво, що їх чинять злі духи, і якщо істинно віруючі роблять йому підношення від чистого серця, він оберігає їхніх нащадків, рятує від усяких наслань і чаклунства.
— А як треба робити підношення цьому бодхисатві? — знову запитала матінка Цзя.
— Дуже просто, — відповіла черниця. — Крім ароматних свічок, які горять у храмі, треба запалити ще великий світильник, наповнений кількома цзінями запашної олії. Цей світильник, який не згасає ні вдень ні вночі, і є втілення бодхисатви.
— Скільки ж буде потрібно на день олії для цього світильника? — поцікавилася матінка Цзя. — Я завжди рада зробити добру справу!
— Точно визначити неможливо, — відповіла черниця, — дивлячись яку обітницю та які чесноти тих, хто її дав. У нашому храмі, наприклад, здавна роблять підношення бодхисатві кілька княгинь і дружин знатних сановників. Дружина Наньаньського цзюньвана дала велику обітницю й жертвує на день сорок вісім цзінів оливи й один цзінь ґнота, причому сам світильник завбільшки величиною майже із глиняний чан. У світильнику дружини Цзіньсянського хоу, що званням на щабель нижча, за день згоряє не більше двадцяти цзінів оливи. Що стосується інших родин, то тут по-різному: в одних вісім-десять, в інших п’ять, три, а то й менше.