— Це тому, що в ній криється щось невідоме вам, поважний пане, — пояснив буддійський чернець. — Колись «баоюй» мала чудесні властивості, але ув’язнений у ній дух нині втратив свою чарівну силу — пристрасть до музики й жінок, прагнення слави й багатства, а також інші мирські пристрасті, немов павутиною, обплутали її власника. Дайте мені цю коштовність, я прочитаю над нею заклинання, і вона відновить свої колишні властивості.
Цзя Чжен зняв із шиї Баоюя яшму й передав ченцям. Буддійський чернець зважив яшму на долоні й важко зітхнув:
— Ось уже тринадцять років, як розсталися ми з тобою біля підніжжя хребта Цінген! Хоч і швидкоплинний час у світі людському, але твої земні узи ще не обірвані! Що ж поробиш, що ж поробиш! Яким щасливим ти був колись!
Як жаль, що нині доводиться тобі нести тягар земного існування!
Буддійський чернець замовк, кілька разів погладив яшму рукою, промурмотав щось і, простягаючи її Цзя Чжену, сказав:
— Яшма відновила чудодійну силу, будьте обережні й не зневажайте її! Повісьте яшму в спальні хлопчика, і нехай ніхто до неї не доторкається, крім близьких родичів. Через тридцять три дні ваш син одужає!
Цзя Чжен розпорядився подати ченцям чаю, але ті зникли, і йому нічого не залишалось, як точно виконати все, що вони звеліли.
І справді, Фенцзє й Баоюй опритомніли, з кожним днем вони почувалися все краще й навіть захотіли їсти. Тільки тепер матінка Цзя й пані Ван трохи заспокоїлися.
Довідавшись, що Баоюй одужує, Дайюй піднесла віддяку Будді. Дивлячись на неї, Баочай засміялася.
— Чому ти смієшся, сестро Баочай? — запитала Січунь.
— У Будди Татагати турбот більше, ніж у будь-якого смертного, — відповіла Баочай. — До нього звертаються у всіх випадках — коли треба врятувати життя або захистити від хвороб, навіть коли треба влаштувати весілля. Уявляєш собі, як він зайнятий?
— Недобрі ви! — червоніючи, вигукнула Дайюй. — У розумних людей ви нічого не вчитеся, тільки й знаєте, що лихословити, як ця базіка Фенцзє!
Вона відкинула дверну фіранку й вибігла з кімнати.
Якщо хочете довідатися, що сталося потім, любий читачу, прочитайте наступний розділ.
Розділ двадцять шостий
На містку Осиної талії закохані обмінюються поглядами;
у господині павільйону Ріки Сяосян весняна знемога викликає тугу
Через тридцять три дні Баоюй одужав, опік на обличчі зажив, і він знову оселився в саду Розкішних видовищ. Але про це ми докладно не розповідатимемо.
Треба вам сказати, що Цзя Юнь дні й ночі чергував біля постелі Баоюя, коли той хворів. Сяохун теж доглядала за хворим разом з іншими служницями. Часто зустрічаючись одне з одним, молоді люди поступово зблизились. Одного разу Сяохун помітила в Цзя Юня хусточку, дуже схожу на ту, що вона згубила. Але запитати про це юнака вона посоромилася.
Цзя Юнь після видужання Баоюя знову почав доглядати за роботами в саду. Сяохун намагалася забути про хусточку й про Цзя Юня, але не могла, а поговорити з юнаком не наважувалася, боячись, як би її не запідозрили в чомусь негарному.
Одного разу, міркуючи, що робити, вона, засмучена, сиділа в кімнаті, як раптом за вікном хтось її гукнув:
— Сестрице, ти тут?
Сяохун подивилася через невелике вічко у віконному папері й, побачивши, що це служниця Цзяхуей, відгукнулася:
— Тут. Заходь!
Цзяхуей вбігла в кімнату, сіла на край ліжка і з усмішкою мовила:
— Мені так поталанило! Я прала у дворі, аж тут вийшла сестра Хуа Сіжень і звеліла мені віднести в павільйон Ріки Сяосян чай, який Баоюй посилав панянці Лін Дайюй. А стара пані в цей час послала панянці гроші, і та роздавала їх своїм служницям. Коли я зібралася йти, вона взяла дві пригорщі монет і дала мені. Я навіть не знаю, скільки. Може, сховаєш їх у себе?
Вона розгорнула хусточку й висипала монети. Сяохун ретельно перерахувала їх і забрала.
— Як ти почуваєшся? — запитала Цзяхуей. — З’їздила б додому на кілька днів, покликала лікаря, щоб прописав ліки.
— Дурниці! — обірвала її Сяохун. — Чого я ні з того ні з сього поїду додому?
— Так, згадала! — вигукнула Цзяхуей. — У панянки Лін Дайюй слабке здоров’я, вона завжди п’є ліки, попросила б у неї.
— Дурниця! — відповіла Сяохун. — Хіба можна пити ліки без розбору?
— Але й так чинити, як ти, також не можна, — заперечила Цзяхуей. — Не їси, не п’єш. До чого це призведе?
— Ну й що ж? — сказала у відповідь Сяохун. — Краще померти відразу, та й край!
— Навіщо ти так говориш? — схвильовано запитала Цзяхуей.
— Не знаєш ти, що в мене на душі! — зітхнула Сяохун.
Цзяхуей кивнула, трохи подумала і сказала:
— Звичайно, звинувачувати тебе не доводиться, тут жити нелегко. Стара пані казала, що вся прислуга втомилася, поки виходжували Баоюя, а зараз веліла служити подячні молебні й усіх, хто доглядав за хворим, нагородити, як кому належить. Мене обійшли й ще кількох дівчаток-служниць, але я не ображаюсь, а от тебе чому? Я навіть обурилася. Нехай усі нагороди дістала б Сіжень, на неї гніватися не можна — вона більше всіх заслужила. Хто зі служниць може з нею зрівнятися? Я вже не кажу про те, до чого вона старанна та дбайлива, і взагалі вона найкраща. Але з якої речі Цінвень, Ціся і їм подібні дістали великі нагороди, так само як старші служниці? А все тому, що вони — улюблениці Баоюя! Як же тут зло не візьме? Де справедливість?
— Не варто на них гніватися, — зауважила Сяохун. — Правильно говорить прислів’я: «Навіть під навісом у тисячу лі бенкет закінчується!» Не вічно ж вони будуть тут жити! Ну, три, якнайбільше — п’ять років, і всі розлетяться врізнобіч, невідомо, хто ким тоді буде розпоряджатися.
Слова Сяохун до сліз розчулили Цзяхуей, очі почервоніли, але вона опанувала себе і сказала з усмішкою:
— Твоя правда! Однак учора, коли Баоюй пояснював, як потрібно прибирати кімнати й шити одяг, мені здалося, що доведеться промучитися тут принаймні кілька сотень років!
Сяохун посміхнулася. Вона хотіла щось сказати, але ввійшла дівчинка-служниця, що ще не почала відпускати волосся; у руках у неї були якісь малюнки й два аркуші паперу.
— Ці малюнки тобі звелено перемалювати, — сказала вона Сяохун, кинула папір і хотіла піти.
— А що за малюнки? — крикнула Сяохун. — Пояснила б до пуття. А то так поспішаєш, начебто охолонуть пампушки, яких для тебе наготували!
— Це малюнки сестри Ціся! — крикнула дівчинка, прямуючи до дверей.
Сяохун спересердя жбурнула малюнки й заходилася шукати в шухляді пензлик. Довго порпалась, але не знайшла підходящого — з одних вилізло волосся, інші були дощенту стерті.
— Куди ж я запроторила новий пензлик? — мовила вона. — Ніяк не пригадаю!..
Вона з хвилину подумала й раптом радісно засміялася, скрикнувши: