Сюе Пань зніяковіло посміхнувся.
— Спробуй розбери, «Тань Інь» це чи «Го Інь»?[239]
У цю мить увійшов хлопчик-служник і гучно оголосив:
— Пан Фен.
Баоюй одразу здогадався, що це Фен Цзиїн, син полководця Божественної войовничості Фен Тана.
— Зараз же проси! — закричали всі хором.
Через мить на порозі з’явився всміхнений Фен Цзиїн. Гості підхопилися, навперебій поступаючись йому місцем.
— Здорово! — вигукнув Фен Цзиїн. — Боїтеся вийти за двері, улаштували в будинку веселощі!
— Ми так давно вас не бачили! — закричали тут Сюе Пань і Баоюй в один голос. — Як почувається ваш поважний батечко?
— Дякую, батько здоровий, — відповів Фен Цзиїн. — А от мати схопила застуду, і вона нездужає.
Помітивши садно на обличчі Фен Цзиїна, Сюе Пань з усмішкою запитав:
— Знову побилися? Бач, як вивіску прикрасили!
— Ні! Більше цим не займаюся! Відтоді як побився із сином дувея![240] — відповів Фен Цзиїн. — Та й навіщо, власне? Що ж стосується садна, так це мене зачепив крилом сокіл, коли ми полювали в горах Теваншань.
— І давно? — поцікавився Баоюй.
— Поїхали двадцять восьмого числа третього місяця, а повернулися позавчора.
— Тепер зрозуміло, чому я не бачив вас третього й четвертого числа в будинку брата Шеня! — сказав Баоюй. — Збирався запитати про вас, а потім якось забув. Ви самі їздили? Чи з батечком?
— Ну як же без батечка? — мовив Фен Цзиїн. — Це треба з глузду з’їхати, щоб їхати самому й наживати собі неприємностей! Із яким задоволенням я випив би з вами вина й послухав пісень! А втім, не було б щастя, так нещастя допомогло!
Фен Цзиїн уже встиг випити чай, і Сюе Пань запросив його до столу.
— Сідайте й розповідайте! — сказав він.
— Мені й справді дуже хотілося б із вами повеселитись, але, на жаль, не можу! Важлива справа. Я мушу її негайно виконати й доповісти батькові.
Гості стали навперебій утримувати Фен Цзиїна! Нарешті він з усмішкою сказав:
— Навіть не віриться! Скільки років ми знайомі, і жодного разу не доводилося вмовляти мене пити. Сьогодні ж випадок особливий. Оскільки ж ви так наполягаєте, я двічі осушу велику чашу й одразу поїду.
На тому й погодились. Сюе Пань взяв чайник з підігрітим вином, і Баоюй підставив два келихи. Фен Цзиїн, стоячи, одним духом випив.
— Розкажіть хоча б, що за нещастя вам допомогло, — попросив Баоюй, — а потім їдьте.
— Це нецікаво, — відповів Фен Цзиїн. — Краще я влаштую частування, запрошу вас, тоді й поговоримо. Крім того, я хочу звернутися до вас з одним проханням.
Він поклонився й зібрався йти.
— Ви нас заінтригували! — мовив Сюе Пань. — Іще невідомо, коли ми дочекаємося запрошення. Розповіли б краще зараз, щоб нас не мучила цікавість!
— Днів через вісім-десять неодмінно запрошу вас, — пообіцяв Фен Цзиїн.
Усі провели його до воріт і, як тільки він виїхав, повернулися до столу, випили ще по чарці й розійшлися.
Сіжень тим часом уже почала турбуватися. Вона була впевнена, що Баоюй у батька, і не могла зрозуміти, чому він так довго не повертається. Коли ж побачила Баоюя напідпитку й почула, де він був, накинулася на нього з докорами:
— Гарний, нічого сказати! Тут хвилюються, а він веселиться, як так і треба! Хоч би попередив!
— Я ж завжди попереджаю! Але сьогодні прийшов Фен Цзиїн, і я забув.
У цей момент увійшла Баочай і, почувши цю розмову, розсміялася:
— Ну що, покуштував рідкісних страв?
— Звичайно, — засміявся у відповідь Баоюй, — але ж ти, сестро, напевно спробувала перша!
Баочай похитала головою.
— Учора брат хотів мене почастувати, — сказала вона, — але я недостойна їсти такі делікатеси й порадила йому почастувати старших родичів.
Служниця подала чай, зав’язалася невимушена бесіда. Але про це ми не розповідатимемо.
Дайюй також дуже турбувалася. Вона чула, що Баоюй іще зранку пішов до батька й дотепер не повернувся. Лише за вечерею вона довідалася, що він уже вдома, і захотіла негайно піти розпитати, що сталось. Ідучи у бік двору Насолоди пурпуром, вона побачила попереду Баочай і пішла за нею. Але біля мосту Струмливих ароматів зупинилася, замилувавшись якимись строкатими птахами. Поки вона стояла там, ворота двору Насолоди пурпуром замкнули, й довелося постукати.
А треба вам сказати, що Цінвень і Біхень саме перед тим розсварились, і Цінвень, яка стояла у дворі, почувши стукіт, вирішила відвести душу:
— Вічно вештаються тут, не дають спокою!
Стукіт повторився. Цінвень, навіть не запитавши, хто стукає, спересердя закричала:
— Усі сплять, приходьте завтра!
Дайюй знала, що служниці Баоюя люблять пожартувати одна з одної і, прийнявши її за свою, навмисно не відчиняють. І Дайюй крикнула:
— Це я! Відчини!
— Неважливо хто, — не тямлячись од гніву, відповіла Цінвень. — Другий пан не велів нікого пускати!
Дайюй розсердилась, і в той же час їй стало прикро. Вона хотіла ще раз гукнути Цінвень, але роздумала й заходилася міркувати:
«Усі повторюють, що дім моєї тітки — мій рідний дім, але я тут чужа. Захисту шукати ні в кого. Ненадовго звила я собі в цьому домі гніздо, і скаржитися якось незручно».
Від цієї думки сльози заструменіли по обличчю дівчинки. Вона стояла, не знаючи, як бути, коли раптом почула сміх і голоси. Це розмовляли Баочай з Баоюєм.
Дайюй зовсім засмутилась, аж тут згадала про недавню сварку з братом.
«Він думає, я на нього поскаржилася!.. Так хіба могла я? Нічого до пуття не дізнався й звелів не впускати мене! А завтра, може, взагалі не побажає мене бачити?»
Дайюй було дуже боляче. Вона самотньо стояла в тіні дерев, хоча мох уже заблищав від холодної роси й свіжий вітерець пробіг по доріжках саду. Не витримавши, дівчинка гірко заплакала.
Ви вже знаєте, що Дайюй від природи була наділена рідкісною зграбністю і красою. А плакала вона так жалібно, що навіть птахи, які влаштувалися на ніч у вітах верб і серед квітів, розлетілися.
Воістину:
Про це ж говориться і в іншому прекрасному вірші:
Раптом Дайюй почула скрип. Вона обернулася й помітила, що ворота палацу Насолоди пурпуром розчинилися й хтось вийшов звідтіля.
Якщо хочете дізнатися, хто це був, прочитайте наступний розділ!
Розділ двадцять сьомий
Янфей бавиться з метеликами біля альтанки Крапель смарагду;
Фейянь гірко ридає над могилою опалих пелюстків персика
Отже, скрипнули ворота, й Дайюй побачила Баочай, яка виходила з двору. Її проводжали Баоюй і Сіжень. Дайюй хотіла при всіх запитати Баоюя, чому її не пустили в дім, але, щоб не поставити його у прикре становище, промовчала й відійшла вбік. Коли Баоюй повернувся, ворота знову замкнули. Дайюй постояла, поплакала й, засмучена, повернулася до себе.
Цзицзюань і Сюеянь, що добре знали Дайюй, тепер уже не дивувались, якщо вона раптом починала зітхати, супитись або плакати. Спочатку вони ще намагались її втішати, думаючи, що дівчинка тужить за померлими батьками або хтось її скривдив, але потім зрозуміли, що справа не в цьому, і перестали звертати увагу. От і зараз, побачивши Дайюй у сльозах, служниці вийшли, залишивши її одну.
239