Обійнявши коліна, Дайюй притулилася до спинки ліжка й продовжувала плакати. Так до другої варти просиділа вона нерухомо, немов дерев’яний ідол або глиняний божок, а потім лягла. Але про те, як проминула ніч, ми не розповідатимемо.
Наступного дня, двадцять шостого числа четвертого місяця, починався сезон Колосіння хлібів. За існуючим здавна звичаєм у цей день улаштовували проводи Духа квітів і робили йому підношення, до кінця цього сезону квіти відцвітали й наставало літо. Особливо раділи святу жінки й ті, хто жив у саду Розкішних видовищ. Устали в цей день із самого ранку. Дівчатка-служниці майстрували із квіткових пелюстків і гілочок верби іграшкові коляски й паланкіни, прапорці з парчі та шовку, прив’язували їх шовковими нитками до гілок дерев. Сад пістрявів стрічками та штучними квітами. А самі його мешканці були так пишно й багато виряджені, що перед ними, здавалося, торопіють і схиляються персики й абрикоси, а ластівки та іволги їм заздрять. Загалом, картину цю неможливо описати словами.
У цей день Баочай, Інчунь, Таньчунь, Січунь, Лі Вань, Фенцзє з дочкою Дацзє, Сянлін і ціла юрба дівчаток-служниць гралися й бавилися в саду.
— А де ж сестриця Дайюй? — спохватилася раптом Інчунь. — От ледарка! Невже дотепер спить?
— Я покличу її, — запропонувала Баочай і попрямувала до павільйону Ріки Сяосян. На дорозі їй зустрілася Веньгуань у супроводі дівчаток-акторок. Вони привіталися з Баочай і хотіли було пройти мимо, але та обернулась, указала пальцем у той бік, де всі зібрались, і мовила:
— Ідіть туди, я сходжу по панянку Дайюй і повернуся.
Баочай прискорила крок. Вона вже наближалася до павільйону Ріки Сяосян, як раптом помітила, що туди входить Баоюй, і в нерішучості зупинилася.
«Баоюй і Дайюй разом росли, — почала вона міркувати, — але одне до одного ставляться якось дивно: то жартують, то сваряться. До того ж Дайюй примхлива й недовірлива, і якщо я зараз до неї з’явлюся, то поставлю в прикре становище Баоюя, та й Дайюй може подумати, начебто я навмисно прийшла. Повернусь, мабуть, я краще назад».
Вона повернула назад, аж тут помітила пару метеликів кольору яшми, кожний завбільшки з маленьке кругле віяло, вони то злітали вгору, то притискалися до землі. Це було забавно, і Баочай вирішила поганяти метеликів. Витягла з рукава віяло й почала ляскати ним по траві. Метелики злякано заметалися й полетіли за струмочок. Баочай побігла за ними. Вона задихалася, навіть спітніла й вирішила перепочити. Оглянувшись, зрозуміла, що перебуває неподалік від альтанки Крапель смарагду. Їй раптом перехотілося бігти за метеликами, вона зібралася повернутися назад, аж тут почула голос в альтанці.
Треба сказати, що ця альтанка, яка стояла над водою, була обнесена гратами, заклеєними папером, і оточена з усіх боків терасами. Почувши голос, Баочай зупинилась і прислухалася.
— Подивися гарненько. І якщо це та сама хустка, що ти втратила, візьми. Якщо ж ні, я поверну її другому панові Цзя Юню.
— Звичайно, моя. Давай сюди!
— А що я одержу навзамін? Невже я стала б даром шукати?
— Я ж сказала, що віддячу тобі. Обманювати не буду. Можеш не сумніватися.
— Мені-το ти віддячиш, позаяк я принесла хустку. Але ж знайшов її пан Цзя Юнь. Як ти йому віддячиш?
— Не мели дурниць! Адже він із панів і мусить повернути служниці її річ, оскільки знайшов. Про яку ж винагороду може бути мова?
— Виходить, так і передати, що ти не бажаєш йому віддячити? Але він кілька разів повторив, аби без винагороди я не віддавала хустку.
Настало мовчання. Потім почулося:
— Ну добре, візьми оце й скажи, що я йому дуже вдячна. Тільки заприсягнися, що нікому ні слова не скажеш!
— Тіпун мені на язик, нехай я через кілька днів умру ганебною смертю, якщо проговорюся!
— Ай-я-я! А раптом хто-небудь нас підслуховує? Треба підняти ґрати, якщо навіть помітять, подумають, що ми тут граємось. Та й нам буде видно, коли хто-небудь підійде.
При цих словах Баочай захвилювалася й подумала:
«Недарма говорять, що в перелюбників і розбійників рідкісне чуття. Невже служниці не злякаються, якщо, відсунувши ґрати, побачать мене? Одна з них напевно Сяохун, служниця Баоюя. Дуже вже схожий голос. Дівчина підступна, зарозуміла й честолюбна. Але сьогодні вона попалася! Недарма прислів’я говорить: „Загнана у безвихідь людина здатна на нерозсудливість; скажений собака лізе на стіну“. Доводити до скандалу не варто. Найкраще було б сховатись, але зараз уже пізно, так що доведеться вдатися до способу „цикада скидає личину“»[241].
Не встигла вона так подумати, як заскрипіли ґрати, що їх відсували. Навмисно тупотячи ногами, Баочай пішла до павільйону.
— Чорнобривко! — крикнула вона. — Я бачила, як ти ховалася!
Сяохун і Чжуйер розгубилися.
— Куди ви сховали панянку Лін Дайюй? — запитала Баочай.
— Ми її не бачили, — відповіла Чжуйер.
— Як не бачили? — з удаваним здивуванням закричала Баочай. — Я була на тім березі, коли вона тут хлюпалась у воді, і навіть хотіла її злякати. Побачивши мене, панянка кинулася тікати в східному напрямку й зникла. Де ж вона могла заховатися, як не тут?
Баочай увійшла в альтанку, походила там, удаючи, начебто шукає Дайюй, і вийшла, щось бурмочучи собі під ніс. Дівчата розібрали всього кілька слів:
— Напевно, сховалася в гроті! Нехай її там укусить змія!
Тим часом Баочай ішла й посміювалася:
«Як усе добре вийшло! Але чи не здалось їм, що це підступ?»
Одначе Сяохун сприйняла слова Баочай за чисту монету і, коли та пішла, сказала подрузі:
— От лихо! Виявляється, панянка Дайюй була десь тут і чула нашу розмову.
Чжуйер нічого не відповіла.
— Що ж робити? — Сяохун не на жарт розхвилювалася.
— Може, і чула, а що їй за діло до нас? — сказала Чжуйер. — Нехай краще про себе думає.
— Якби на її місці була панянка Баочай, усе обійшлося б, — заперечила Сяохун, — а від цієї добра не жди. Ти ж знаєш, вона все розповість, краще не попадатись їй на язик.
У цей час до альтанки підійшли Чженьер, Сиці, Шішу й інші служниці, і дівчата стали жартувати й сміятися з ними.
Раптом Сяохун помітила, що Фенцзє махає їм рукою зі схилу гори. Сяохун підбігла до неї і з усмішкою запитала:
— Чого зволите, пані?
Фенцзє оглянула Сяохун уважним поглядом, їй сподобалися кмітливість дівчини, її акуратність, манера триматись, і вона звернулася до Сяохун:
— Зі мною немає служниць. Ти зможеш виконати моє доручення? Запам’ятаєш, що я скажу?
— Говоріть, будь ласка, пані, — відповіла Сяохун, — і якщо я зроблю що-небудь не так, не догоджу вам, суворо покараєте мене.
— Ти чия служниця? — поцікавилася Фенцзє. — Може, ти знадобишся своїй панянці, так я скажу, що послала тебе з дорученням.
— Я служниця другого пана Баоюя, — відповіла дівчина.
— Ай-я! — засміялася Фенцзє. — Баоюя?! Тоді зрозуміло! Якщо він запитає про тебе, я все поясню. Отож, слухай! Сходи до сестри Пін’ер і скажи: у передпокої стоїть на столі жунаньська ваза, під її підставкою заховані сто двадцять лянів срібла для сплати вишивальницям. Якщо прийде дружина Чжан Цая, нехай срібло зважать і віддадуть їй. І ще. У моїй кімнаті під узголів’ям ліжка лежить гаманець, принеси його мені!
Сяохун побігла виконувати доручення, але, коли повернулася, Фенцзє на схилі гори вже не було. У цей час, зав’язуючи пояс, із кам’яного грота вийшла Сиці. Сяохун підбігла до неї й запитала:
— Сестрице, не знаєш, куди пішла друга пані Фенцзє?
— Ні, не звернула уваги, — відповіла та. Сяохун оглянулася й раптом побачила на березі ставка Баочай і Таньчунь; вони милувалися рибками.
241