— Панянки, не знаєте, де друга пані Фенцзє? — запитала, підійшовши до них, Сяохун.
— Подивися у дворі пані Лі Бань, — відповіла Таньчунь. — Вона, напевно, там.
Сяохун поспішила до сільця Запашного рису. Назустріч їй трапилися Цінвень, Ціся, Біхень, Цювень, Шеюе, Шішу, Жухуа й Ін’ер.
— Ти що, з глузду з’їхала! — закричала Цінвень. — У дворі квіти не политі, птахи не нагодовані, а ти бродиш невідомо де! Навіть чаю закип’ятити не можеш!
— Учора другий пан Баоюй сказав мені, що поливати квіти можна й через день, — відповіла Сяохун. — Птахів я погодувала, коли ви ще спали!
— А чай? — запитала Біхень.
— Сьогодні не моя черга. Так що нема чого мене запитувати.
— Ви тільки послухайте її! — розсердилася Ціся. — Її, бачите, не можна турбувати. Нехай собі гуляє!
— А ви б спочатку запитали, гуляю я чи справою займаюся! — відрізала Сяохун. — Мені щойно дала доручення друга пані Фенцзє.
І вона показала дівчатам гаманець. Ті відразу примовкли, і Сяохун пішла далі. Тільки Цінвень посміхнулася й пробурчала:
— Чудеса! Піднялася на високу гілку й перестала нас слухатися! Дали їй дріб’язкове доручення, може, й імені не запитали, а вона запишалася! Ну нічого, поплатишся ти за це! От якби в тебе вистачило розуму зовсім піти із цього саду й улаштуватися на високій гілці, тоді справа інша!
Вона круто повернулася й покрокувала геть. Сяохун чула її слова, розсердилась, але не хотіла вплутуватися в суперечку й побігла шукати Фенцзє. Фенцзє й справді виявилася в сільці Запашного рису, сиділа в кімнаті й розмовляла з Лі Вань.
Сяохун підійшла до пані й доповіла:
— Сестра Ін’ер звеліла сказати, що вже вручила гроші дружині Чжан Цая. — Сяохун віддала Фенцзє гаманець і вела далі: — Ще сестра Пін’ер говорила, що приходив Ван’ер, якому ви збиралися дати якесь доручення, але вас не було, і вона зробила це сама.
— Звідки їй стало відомо, що я хотіла йому доручити? — посміхнувшись, запитала Фенцзє.
— От що сестра Пін’ер веліла йому сказати, — відповіла Сяохун. — «Наша пані запитує про здоров’я тутешньої пані. Другий пан іще не повернувся, затримується на два дні й просить другу пані не турбуватися. Як тільки п’ята пані видужає, наша пані разом із нею відвідає тутешню пані. Нещодавно п’ята пані послала служницю повідомити, що одержала листа від дядини — дружини брата її матінки, у якому та велить передати вам уклін і просить у тутешньої пані пігулки „безсмертя“. Якщо в неї є, нехай надішле кілька штук нашій пані, завтра наші люди їдуть і по дорозі відвезуть їх дружині дядечка п’ятої пані».
Не встигла Сяохун договорити, як Лі Вань розреготалася:
— Ой-ой-ой! Нічого не зрозуміла. Скільки тут «панів» і «пані»!
— І не дивно, що не зрозуміла, — посміхнулася Фенцзє. — Адже мова йде про чотири чи п’ять сімей.
І вона звернулася до Сяохун:
— Мила дівчинко, дякую тобі за те, що ти так точно виконала моє доручення, не те що інші служниці, які тільки й уміють, що дзижчати, як комарі. Знаєш, сестрице, — повернулася вона до Лі Вань, — я не ризикую нікому давати доручення, крім декількох моїх довірених служниць. Скажеш їм слово, вони від себе додадуть десять, мимритимуть, повторюватимуть те саме. Та ще з поважним виглядом! Ти не уявляєш, як часом вони мене злять! І моя Пін’ер була раніше такою. Говорю їй один раз: невже ти думаєш, що станеш кращою, якщо дзижчатимеш мені на вухо, як комар? Сказала так кілька разів, і вона зрештою зрозуміла.
— А ти хочеш, щоб служниці були такими ж колючими, як ти сама? — засміялася Лі Вань.
— Ця дівчинка мені сподобалася, — вела далі Фенцзє, пропустивши зауваження повз вуха. — Щоправда, доручення я їй дала нескладне, але і його досить, аби переконатися, що дівчинка метка на язик і не говорить зайвого. Я візьму тебе до себе, — звернулася вона до Сяохун, — і зроблю своєю прийомною дочкою. Принаймні в тебе буде надія на гарне майбутнє.
Сяохун зніяковіло посміхнулася.
— Ти чому посміхаєшся? — здивувалася Фенцзє. — Може, думаєш, що я надто молода, всього на кілька років старша за тебе, і не можу стати твоєю матір’ю? Помиляєшся! Ти попитай, і тобі кожне скаже, що люди старші вважали б за щастя називати мене матір’ю, тільки мені це не потрібно. А от ти — виняток.
— Я сміюся тому, — відповіла Сяохун, — що ви заплуталися в родинних відносинах: адже моя мати доводиться вам прийомною дочкою, а тепер ви хочете зробити дочкою й мене.
— А хто твоя мати? — поцікавилася Фенцзє.
— Хіба ти не знаєш? — втрутилася в розмову Лі Вань. — Вона ж дочка Лін Чжисяо.
— Ах он воно що! — здивувалася Фенцзє й сказала: — Лін Чжисяо і його дружина достойна пара: слова з них не витягнеш, хоч шилом коли! Він глухий, як небо, вона, як земля, німа. І як це їм удалося виростити таку розумну дочку! Скільки ж тобі років?
— Сімнадцять, — відповіла Сяохун.
— Як тебе звати?
— Колись звали Хун’юй, але, оскільки склад «юй» входить до імені другого пана Баоюя, мене стали називати Сяохун, — пояснила дівчина.
Фенцзє насупилася.
— До чого ж мені набридли такі імена! Всі думають, ім’я «юй» — «яшма», щасливе. І воно зустрічається на кожному кроці. Ти ж не знаєш, сестро, — звернулася вона до Лі Вань, — скільки разів я її матері говорила: «У дружини Лай Да справ завжди багато, та вона й не знає, хто які посади обіймає у дворі, так що підшукай для мене двійко дівчаток-служниць». Вона пообіцяла, але не тільки не виконала своєї обіцянки, а навіть власну дочку постаралася влаштувати в інше місце. Невже вона думає, що служницям у мене погано живеться?
— Ти надто підозрілива, — посміхнулася Лі Вань. — Адже дівчинку влаштували в сад, коли її мати ще не знала, що тобі потрібні служниці! Чого ж ти на неї гніваєшся?
— У такому разі завтра ж поговорю з Баоюєм, щоб він віддав мені цю служницю, а йому підшукаємо іншу, — посміхаючись, мовила Фенцзє й запитала Сяохун: — Ти згодна прислужувати мені?
— Чи варто запитувати моєї згоди, — з усмішкою відповіла Сяохун, — але я вважатиму за щастя прислужувати вам, принаймні навчуся гарних манер, поводження зі старшими й молодшими і трохи наб’ю руку в господарських справах.
Заледве вона це вимовила, як на порозі з’явилася служниця й сказала Фенцзє, що її просять завітати до пані Ван. Фенцзє попрощалась із Лі Вань і пішла, а Сяохун повернулася у двір Насолоди пурпуром, але про це мова йтиме далі.
Розповімо зараз про Дайюй. Майже всю ніч вона не спала й устала пізно. Довідавшись, що сестри давно вже проводжають Духа квітів у саду, вона заквапилася, боячись, як би сестри не стали насміхатися з її ліні. Вона нашвидку вмилася, причесалася й вийшла з дому. Саме в цей час у ворота ввійшов Баоюй і з усмішкою запитав:
— Мила сестрице, ти вчора на мене поскаржилась? Я всю ніч непокоївся.
Нічого не відповівши, Дайюй відвернулася, покликала Цзицзюань і наказала:
— Прибери кімнату й підніми на вікні фіранку. Прилетить ластівка, фіранку опустиш і притиснеш «левом»[242]. Запали пахощі й прикрий кадильницю ковпаком!
Вона повернулася й пішла геть.
Баоюй вирішив, що сестра образилася за те, що він їй сказав напередодні опівдні, — він не знав, що сталося ввечері! Адже Дайюй навіть не вдостоїла його поглядом, хоча він їй поклонився, і пішла шукати сестер.
«Вона гнівається, — подумав засмучений Баоюй. — Але за що? Адже я повернувся вчора пізно ввечері й більше ми з нею не бачилися».
Він не витримав і побіг слідом за Дайюй, але та вже встигла приєднатися до Таньчунь і Баочай, вони про щось розмовляли й милувалися журавлями.
Баоюй підійшов до дівчат.
— Як почуваєшся, братику? — запитала Таньчунь. — Я тебе цілих три дні не бачила.
— А ти як поживаєш, сестрице? — у свою чергу запитав Баоюй. — Позавчора я запитував про твоє здоров’я в старшої тітоньки.
242