Выбрать главу

Аж тут Баоюя покликала Таньчунь:

— Іди сюди, мені треба з тобою поговорити!

Вони відійшли в тінь гранатового дерева.

— Батько тебе не викликав? — запитала дівчина.

— Ні, — відповів Баоюй.

— А я чула, начебто викликав, — мовила Таньчунь.

— Це тобі неправду сказали, — розсміявся Баоюй.

— За останні місяці я зібрала майже десять в’язок монет, — вела далі Таньчунь. — Візьми їх і, коли поїдеш у місто, купи мені гарну картинку або цікаву дрібничку.

— Востаннє я гуляв і в місті, і за містом, оглядав храми й тераси, але ніде нічого оригінального не зустрічав, — мовив Баоюй, — скрізь тільки золоте, яшмове, бронзове та порцелянове начиння й ще стародавні дрібнички, які тобі ні до чого. Може, купити що-небудь із одягу, яку-небудь шовкову тканину або ласощі?

— Ні! — вигукнула Таньчунь. — Купи мені краще маленький кошичок із вербових прутів, як ти недавно привозив, або видовбану з кореня бамбука коробочку для пахощів, або глиняну кадильницю. Я із задоволенням збирала такі штучки, але сестриці мої теж їх оцінили й розтаскали всі, начебто якісь скарби.

— Так ось, виявляється, чого ти хочеш! — сказав Баоюй. — Це дістати зовсім неважко! Дай служникам кілька в’язок монет, і вони тобі привезуть хоч два вози!

— Що служники розуміють! — заперечила Таньчунь. — Ти сам купи. Якщо попадеться щось оригінальне, неодмінно бери. А я за це зшию тобі черевики, ліпші, ніж минулого разу. Добре?

— Ти згадала про черевики, й мені пригадалася забавна історія, — мовив Баоюй. — Взувши вперше зшиті тобою черевики, я зустрівся з батьком. Черевики, видно, йому не сподобались, і він запитав у мене, хто їх зшив. Але хіба міг я видати тебе?! Я відповів, що мені їх подарувала тітонька на день народження. Батько довго мовчав у замішанні, але потім усе-таки сказав: «До чого це! Тільки даремно зіпсувала шовк і витратила час!» Коли я повернувся додому й розповів про це Сіжень, вона мені й каже: «Це ще нічого! От наложниця Чжао як розлютилася, довідавшись, що тобі зшили черевики. Стала сваритися, кричати, що Цзя Хуань ходить у дірявих, але до нього нікому діла немає, а про Баоюя всі піклуються!»

Таньчунь опустила голову й довго мовчала.

— Скажи, — мовила вона нарешті, — чи не безглуздя це? Хіба зобов’язана я шити всім черевики? Невже їй не видають грошей на утримання Цзя Хуаня? Адже й одягнений він, і взутий, і служниць вистачає — нащо ображатися? Навіщо ці пересуди? Є в мене вільний час і до того ж бажання, можу зшити пару черевиків. Кому хочу — тому дарую. Хто мені сміє вказувати? Це вона від заздрості злиться.

Баоюй кивнув і сказав:

— Ти, може, не помічаєш, а я впевнений, що в неї своя користь.

Таньчунь так розсердилася, що навіть головою захитала.

— Звичайно, користь. Як і у всякої підлої людини. Але мені до наложниці Чжао немає діла — нехай думає, що хоче, я визнаю тільки батька з матір’ю! А братам і сестрам, якщо вони до мене добре ставляться, плачу тим же, неважливо, чиї вони діти. Може, і не треба мені її засуджувати, але надто далеко вона зайшла у своїй сліпій злості! Був такий смішний випадок: пам’ятаєш, я дала тобі якось гроші на купівлю дрібничок. Отож, через два дні після цього зустрічає вона мене й починає скаржитися, що вона ввесь час сидить без грошей, що їй важко живеться. Я пропустила її слова повз вуха. Але коли служниці пішли, вона раптом стала бурчати, чому, мовляв, я віддала гроші тобі, а не Цзя Хуаню. Я розсердилась, і разом з тим мені стало смішно, але сперечатися з нею я не хотіла й пішла до пані.

— Годі вам! — почули вони голос Баочай. — Побалакали, і досить, ідіть до нас! Я розумію, що розмова у вас особиста, але інші теж хочуть послухати.

Таньчунь і Баоюй засміялися.

Оглянувшись, Баоюй не побачив Дайюй і зрозумів, що вона навмисно зникла. Помізкувавши, він вирішив днів на два дати їй спокій, поки пройде образа, а потім провідати. Він довго дивився на опалі пелюстки квітів бальзаміну й граната, що встелили землю пухнатим візерунчастим килимом, а потім, зітхнувши, мовив:

— Вона не зібрала ці пелюстки тому лише, що на мене розсердилась! Я сам зберу, а потім запитаю, чому вона цього не зробила.

Його покликала Баочай.

— Іду, — відгукнувся Баоюй.

Почекавши, поки сестри підуть трохи вперед, Баоюй зібрав пелюстки й повз пагорби та струмки, через гаї та квітники помчав до того місця, де вони з Дайюй поховали опалі пелюстки персика. От і гірка, за якою розташована могилка. Раптом Баоюй почув сповнений суму й гніву голос, що переривався жалібними схлипуваннями, і зупинився.

«Напевно, яка-небудь служниця, — подумав він. — Її скривдили, і вона прибігла сюди виплакати своє горе».

Він прислухався й крізь ридання розрізнив слова:

Прив’ядають квітки, пелюстки, ізнесилівши, ронять, І летять, і летять, все кружляючи у небесах. Ах! І врода, й духмяність, і молодість йдуть безборонно, Та чи знайдеться той, хто б хоч слово про квіти сказав?
Тонко в’ються нитки і хвилюються в плетиві тихо, Біля вежі міняють при вітрі веснянім узор. Пух і рештки сережок, росою зволожених злегка, Осідають на шовку важезних приспущених штор.
Діва юна оця із жіночих покоїв палацу Переймається смутком про те, що минає весна. Скільки в серці печалі! І думи які безутішні! А кому їх повіда? Про це ж бо не знає вона...
Бач, мотика в руці, невелика садова мотика, — Увійшла із покоїв у майже відквітлий вже сад, — Пелюстки все боїться топтати — їм боляче, певно, Недарма ж біля ніг вони в’ються, то геть полетять.
Пухом вкрилась верба і сережки у в’яза на вітах, Їм, таким запашним, ще зарано цуратись весни. Не обходить їх те, що осипались персики, груші, Вихор квіти розвіяв усі, беручкий, крижаний.
І в наступному році усі оці персики, груші У цвіту знову будуть, і квіти цвістимуть в саду, Та не можна вгадати, хто з нас, пожиличок тутешніх, У майбутньому році в покоях продовжить ходу.
Третій місяць — та саме пора, коли гнізда духмяні В’ють під стріхою птиці... Хоч в радощах днів клопітних, Поселившись між кроков, такі ластівки безтурботні Та байдужі до долі людей, що живуть коло них!
Безперечно, у році майбутнім, у пору цвітіння, Можуть дзьоб розкривати безбоязно в квітах оцих[243], Майте ж ви на увазі: як люди з житла цього підуть, То від кроков і гнізд тільки порох лишиться по них!
...Днів багато у році. Рахуємо: спершу три сотні Та іще шість десятків... І це лише рік, уявіть! Дні жорстокі бувають: от сказиться вітру сокира І з мечами туманів іде на природу в похід...
Та чи перед шаленством оцим довго можуть на світі Жити ніжна яскравість і свіжа краса пелюстків? Перед ними розверзнеться прірва і здіймуться хвилі, — І тоді квітів хоч не шукай — бо нема і слідів...
Але квіти є квіти... їх легко уздриш в дні цвітіння. А коли опадуть, — пелюсткам повернутись хіба!.. Через те біля сходів у мить поховання померлих Біля їхніх могил, бач, когось обіймає журба...
вернуться

243

Можуть дзьоб розкривати безбоязно... — У цій фразі прихований докір птицям, які клюють квіти, але не розуміють, що самі вони залежні від людей, які виростили ці квіти.