Голос то гучнішав, то знижувався до шепоту. Дівчина виливала в сльозах тугу, навіть не підозрюючи, що хтось чує її й разом із нею страждає.
Якщо хочете знати, хто це співав, прочитайте наступний розділ.
Розділ двадцять восьмий
Цзян Юйхань дарує Баоюю пояс, присланий із країни Юсян;
Баочай бентежиться, коли її просять показати чотки із запашного дерева
Отже, Дайюй була впевнена, що це Баоюй не велів Цінвень пускати її у двір Насолоди пурпуром напередодні ввечері. І наступного дня, коли проводжали Духа квітів, вона, зажурена, зібрала опалі пелюстки й пішла їх ховати. Так сумно було дивитися на зів’ялі квіти й думати про те, що минає весна. Дівчинка навіть сплакнула й прочитала перші рядки, що прийшли на пам’ять.
Їй і на думку спасти не могло, що неподалік стоїть Баоюй. А він, слухаючи, лише зітхав і кивав головою.
Баоюй у знемозі опустився на землю, зронивши пелюстки, які тримав у руках. Він подумав про те, що настане день, коли зів’яне незрівнянна краса Дайюй, а сама вона піде назавжди із цього світу, і серце стиснулося від болю. Але ж слідом за нею призначено піти Баочай, Сянлін і Сіжень. Де ж тоді буде він сам, кому будуть належати цей сад, ці квіти, ці верби? Марно шукав він відповідей на свої запитання. Сумні думки тяглися одна за одною, і не було сил відігнати їх, розсіяти.
Воістину:
У цю мить поринула в скорботу Дайюй почула болісний стогін і подумала:
«Всі з мене сміються, вважають дурною. Невже знайшовся ще дурень?»
Вона оглянулась, але, побачивши Баоюя, плюнула спересердя.
— Я ж бо гадаю, хто б це міг бути, а виявляється, цей нелюд... Ах, щоб ти пропав...
Останні слова ненароком зірвалися з губ, і Дайюй, спохватившись, затулила рота рукою, зітхнула й пішла геть.
Баоюю стало не по собі, він зрозумів, що Дайюй його не бажає бачити, підвівся, обсмикав одяг і в повній зневірі побрів додому. Раптом попереду він помітив Дайюй, прискорив кроки й наздогнав її.
— Зачекай, сестрице! Я знаю, ти уникаєш зустрічі зі мною, але все-таки дозволь сказати тобі всього одне слово, а потім можеш мене зневажати.
Дівчина хотіла втекти, але, почувши це, обернулася.
— Що ж, говори!..
— А можна, я скажу два? — з усмішкою запитав Баоюй. — Ти не втечеш?
Дайюй круто повернулася й пішла далі.
Баоюй зупинився, зі смутком подивився їй вслід і зітхнув:
— Невже все, що між нами було, має прийти до такого сумного кінця?
Дайюй завмерла на місці й запитала з подивом:
— А що такого між нами було? І що сталося?
— Ах! — скрушно мовив Баоюй. — Адже ми завжди разом бавилися, з першого дня твого приїзду сюди! І якщо тобі чого-небудь хотілося з моїх улюблених страв, я сам не їв, тобі залишав. Ми разом сідали за стіл, в один час лягали спати. А скільки разів я виконував твої прохання, які не могли виконати служниці? Ми разом росли, і я був упевнений, не має значення, любиш ти мене чи ні, що на твою чемність можу розраховувати, що ти краща за інших. Але ти стаєш усе більш гордою і зарозумілою, не помічаєш мене, визнаєш тільки Фенцзє й Баочай. А в мене нікого немає, крім брата й сестри від інших матерів, — я так само самотній, як і ти, і сподівався на твоє співчуття. Але дарма. Ти кривдиш мене, а кому я поскаржуся?
По його обличчю заструменіли сльози. Гнів Дайюй відразу зник, очі зволожилися, вона похнюпилась і мовчала.
Баоюй тим часом вів далі:
— Звичайно, я повівся погано, але не навмисно, повір! Я не завдавав би тобі неприємностей. У таких випадках говори мені все прямо, якщо треба, насвари, навіть побий, — я не ображатимусь. Тільки не відвертайся від мене, не муч, не змушуй губитися в здогадах. Справді, я не знаю, як бути! Якщо я помру зараз, стану ж неприкаяним духом, мене не врятують молитви найправедніших і найблагочестивіших буддійських і лаоських ченців, і до нового життя я зможу відродитися тільки після того, як ти поясниш причину моєї смерті!